Щасливі історії усиновлення
Як полюбити прийомну дитину? Як навчити її довіряти тобі і просити про допомогу? Чи дотримуватися таємниці усиновлення? У батьків, які замислюються про те, щоб прийняти дитину в сім'ю, виникає мільйон запитань. Vogue.ua і Фонд Рината Ахметова продовжують спільний спецпроєкт, присвячений 10-річчю порталу національного усиновлення "Ринат Ахметов – дітям. Сирітству – ні!". Ми публікуємо історії трьох українських сімей, які пройшли шлях усиновлення і тепер можуть поділитися досвідом.
"Трохи більше 10 років тому ми з чоловіком втратили дитину. Через якийсь час я почала боязко говорити про усиновлення – дуже хотіла дітей. Чоловік категорично заперечував. Притому не пояснював, чому. Якби я знала причину – наприклад, що він побоюється "поганої" генетики чи що не полюбить дитини, – то могла б цю проблему з ним опрацьовувати. А він просто мовчки був проти. Але якось ми поїхали в гості до друзів і взяли мою племінницю. Аліса була приблизно того ж віку, що і наша донька, яку ми втратили. І ми так чудово провели той день з нею, що після повернення додому чоловік сказав: "Пам'ятаєш, ти запитувала про усиновлення? Так от, я готовий".
Ми взяли Наталку 10 років тому. З усиновленням тоді було дуже складно, зараз все більш прозоро та зрозуміло, легше. Тоді дитину знайти було нереально: ти збираєш пакет документів, а далі ходиш по службах у справах дітей та сім'ї, і тобі скрізь кажуть: "А у нас дітей немає". Загалом, стукаєш у зачинені двері. Щастя, що тоді з'явився портал sirotstvy.net, де ми і знайшли анкету нашої Наталі. Я тоді так хотіла дитину, що мені було байдуже, кого любити, яка у дитини історія, і що написано в її медичній картці.
Згідно із законом в усиновителів є 10 днів, протягом яких вони можуть приходити до дитини в дитячий будинок, знайомитися, спілкуватися – і, теоретично, відмовитися її забрати після цих зустрічей теж можуть. Але я вважаю, що рішення забирати дитину чи ні, треба приймати до знайомства з нею. Бо коли ти знайомишся з дитиною, у неї з'являються певні очікування. І якщо вона раптом розуміє, що за якимись критеріям не підійшла... Це жахливо. Думок повернути Наталку не було ніколи. Я розуміла відразу, що ось вона – моя дитина. Так, вона от така як є, але куди я вже піду з підводного човна. Насправді їй було ще складніше, ніж мені. Спершу вона сиділа тільки у мене на руках: спала, їла, жила буквально на руках, боялася всього.
Коли Наталці виповнилося чотири роки, я завагітніла Соломійкою. Ми не готувалися: до лікарів не ходили, не планували, дні спеціально не вираховували. Я важко вагітнію, але – сталося щастя! Наталку ми готували до цього: вона знала, що буде у неї сестричка або братик, з цікавістю ходила зі мною на УЗД. Якось Наталка стоїть та заглядає в монітор, а лікарка каже їй: "Цікаво? Ось і ти так колись у мами в животику плавала". І Наталя з викликом: "Я у мами в животику не плавав. Я плавала в животі у іншої тітки". Лікарка ледь зі стільця не впала.
Через рік після того, як народилася Соломія, ми взяли Іванку. Я підписана на сторінку проєкту "Ринат Ахметов – дітям. Сирітству – ні!". В Facebook і побачила її фотографію: чарівна сіроока красуня. Але з Іванною виявилося не просто складніше, ніж з Наталею. З Іванною я потрапила в особисте пекло, я вранці не хотіла вставати з ліжка. Коли у мене запитують чому, мені навіть нічого розповісти по суті. Весела дівчина, контактна, товариська, розвинена, класна. Але у Іванни специфічний характер: вона робила все, щоб світ обертався навколо неї. Коли це не вдавалося по-доброму – ну неможливо 100% уваги приділяти одній дитині або забувати про себе і про своє бажання просто прилягти в тиші і відпочити, – Іванна досягала свого по-поганому, і це мене зламало. Мені було страшенно важко. Я вранці прокидалася, розуміла, що мені зараз треба знову йти спілкуватися з цією дитиною – і хотілося заплющити очі і вдати, що мене немає.
Два роки тому в нашій сім'ї з'явилася Саша. На той момент їй було 15 років і про неї говорили: у неї немає шансів на усиновлення. З Сашею не просто – вона доросла і зі своїми очікуваннями, ми зі своїми надіями. Не все збіглося. Але обидві сторони працюють над відносинами – за два роки навчилися знаходити компроміси, підлаштовуватися, змінюватися. Саша з кожним днем стає ріднішою – і автоматично всім стає легше. При цьому у неї є біологічні мама і бабуся, з якими вона спілкується. Це добре, коли дитина ще до когось прив'язана – отже, це здорова дитина. Нещодавно до нас в гості збиралася приїхати Сашина біологічна мама. Саша підходить до мене і каже: "Слухай, у мене проблема. Я і тебе називаю мамою, і її називаю мамою. Що робити?". Я відповідаю: "Ну, поки вона тут буде, не називай мене мамою". Але мама в підсумку не доїхала до нас.
На прийомних дітей люди реагують по-різному. Є ті, хто знають, що у мене прийомні діти, та ретельно вдають, що це не так. Наприклад, недавно зустріли на вулиці викладачку, яка Іванну знає все її життя у нас і в курсі, що я не ходила вагітною. Тобто усвідомлює, звідки взялася Іванна. Каже: "Іванночка, яка ти вродлива дівчинка, яка ти чудова, а на кого ж ти схожа? Мм, ти схожа на маму. Ні, ти схожа на тата, а очі в тебе мамині". Ну до чого це?
У мене немає таємниці успішного батьківства. Але я точно знаю, що важливо: я не живу лише проблемами дітей. Якби я жила тільки ними, я б збожеволіла. Є ще якась частина життя, не пов'язана з дітьми. Так має бути. Завдяки своїм дівчаткам я отримала колосальний досвід прийняття любові. Звучить дивно, але тільки тоді я зрозуміла, що материнство – це не тільки про віддачу, а й про вміння приймати. Діти навчають мене терпеливості, вміння відстоювати їхні інтереси в будь-якій ситуації. Вони показали, як це – радіти теперішньому моменту, легко і без жалю залишати те, що не подобається, виражати емоції так, як хочеться, а не так, як прийнято. Вони – мої маленькі вчителі".
На Youtube-каналі Фонду Рината Ахметова Наталія Івко веде блог прийомної матері.
"Мені було 35 років, я працювала заступником начальника прес-служби в Донецькій адміністрації. Робота з'їдала час повністю – ні особистого життя, ні сім'ї. А потім я пішла з роботи і опинилася в чотирьох стінах сама. Рішення усиновити дитину було егоїстичним: я хотіла любити, бути коханою, і щоб ці відносини були тривалими і серйозними. Хотіла бути потрібною.
Перед зустріччю з Дариною я страшенно нервувалася – як представитися дівчинці? Хто я – сестра матері, подруга бабусі? У службі у справах дітей мені тоді сказали важливу фразу: "Не треба нічого казати, дитина сама відчує, хто ви для неї". Коли Дарину привели, у мене був шок від побаченого: обличчя спотворене ранками, на голові безглуздий бантик. До сих пір його пам'ятаю: бузково-синьо-білий, гофрований – я думала, таких вже не існує. А потім Дарина почала читати віршик, і я впала в ступор – вона 29 букв не вимовляла. Логопед пізніше сказала: "Я такою занедбаності не бачила". Коли я приїхала до Дарини вдруге, дізналася, що її не виводять гуляти на вулицю, бо у неї немає рукавичок. Купила рукавички, привезла, і нам дозволили вперше вийти погуляти. Ми з мамою приїхали – вийшли на вулицю, Дарина так здивовано оглядалася навколо. Потім вихователька заводила групу дітей в корпус, ті почали бігти до мене, а Дарина виставила руки і кричить: "Не чіпайте, це моя мама!".
Я перші два місяці просто молилася над нею щовечора. В першу ніч поклала її спати, пішла до вітальні і прислухаюся. Чую – схлипує. Заходжу, відкриваю двері, вмикаю світло, а вона сидить на ліжечку і плаче: "Мені страшно". Домашня дитина кричала би, кликала на допомогу, але ці діти не звикли просити допомоги.
Коли ми вже прожили півтора року разом, Дарина захотіла братика або сестричку. Якраз подзвонили з притулку: "У нас тут двоє дітей, брат і сестра. Мама померла, тато їх покинув. Двох візьмете?". Ми поїхали дивитися дітей. Хлопчисько такий дикий був, ховався. У шість років він не знав ні назв пальців, ні частин тіла. У Віки ж була збіжна косоокість – очі на переніссі, а на обличчі – моторошні висипання, рани. За п'ять років ми зробили їй п'ять операцій. Вона, п'ятирічна, важила тоді менше 12 кілограмів. Як вона вижила, я не знаю. Батько бив дітей. В 2,5 року Толік потрапив у реанімацію. У картці написано, що він був суцільною гематомою. Зі слів матері – потрапив під машину, але, швидше за все, його сильно побили.
Я продала свою квартиру, батьки в передмісті продали будинок, ми взяли іпотеку, купили будинок у Донецьку. Але 2014 року розпочалася війна. Діти все пам'ятають: вони були в басейні, коли по сусідству з будівлею почали вибухати бомби і їм довелося просто в мокрих купальниках і плавках бігти до підвалу в бомбосховище. 9 липня ми виїхали з міста.
Довгий час я Дарині взагалі не казала, що вона прийомна. Їй було два роки, коли я взяла її в сім'ю, вона не пам'ятала свого минулого і думала, що ми просто загубилися, а потім знайшлися. І ось коли ми вже переїхали із Донецька до Києва, якось розговорилися про Толіка і Віку, які у нас вже до того моменту з'явилися, і 7-річна Дарина мене запитала: "Мама, а я теж прийомна?". І я розповіла. Вона знає, що її мама померла. Ми поїхали в Донецьку область, знайшли могилу, і Дарина запитала: "Чому мою маму ніхто не любив?". Після смерті ніхто не доглядав, і я пообіцяла, що ми поставимо пам'ятник. Коли ми це зробили, Дарина сказала, стоячи біля могили: "Спасибі тобі за все, але тепер у мене інша сім'я".
Уже три роки ми живемо в Києві. Я вийшла заміж за чудового чоловіка, який обожнює моїх дітей. З ним мене в якомусь сенсі познайомила Віка – вона вічно щось ламає в будинку. І одного разу допомогти з ремонтом до нас прийшов Леонід – повернувшись із зони АТО, він разом з друзями відкрив у Києві невеликий бізнес. У нас з ним п'ятеро дітей на двох, і я мрію, щоб з часом ми переїхали до великого будинку і жили всі разом. Я іноді сварю дітей, але все це в жарт. Я люблю їх найбільше на світі: вони мене багато чого навчили".
"До сих пір не можу відповісти на запитання, чому ми вирішили усиновити Владу. До того моменту у нас росла трирічна Аліса (біологічна донька – прим. ред.). Мабуть, ми просто були готовими до другої дитини і усвідомлювали, що ось є ми, готові до усиновлення, а десь є діти, яким потрібні батьки, – і так вирішили ці дві потреби поєднати. Наша Аліса – космічна в цьому сенсі дитина. У три роки вона була розвинена не по роках і чудово розуміла, що таке дитячий будинок. Дитина усвідомлювала, з чим їй доведеться зіткнутися, що приїде людина, з якою потрібно буде налагоджувати відносини. І Аліса прийняла Владу без заперечень, як рідну. У дівчаток різниця 11 місяців, вони одного року народження – 2006-го.
Спочатку Влада здавалася атомною війною в спідниці: у неї був жахливий період адаптації, істерики по кілька годин на день, вона на вулиці билася головою об бетонну стіну. Але зараз вона чудова, весела дитина – пам'ять все витісняє. Коли виросли Влада і Аліса, ми зважилися на Петра (за тиждень до нашого інтерв'ю сім'я усиновила 5-річного Петра – прим.ред.). Усвідомили, що можемо дати шанс на нормальне життя ще одній дитині, подарувати їй любов двох сестер. Нам не страшний цей шлях – ми знаємо, що нас чекає.
До чого потрібно бути готовим, якщо наважуєшся на усиновлення вперше? До бюрократії і ходіння по кабінетах. Потрібен час, терпіння і бажання, щоб пройти всі інстанції. У жодній з них нам не вставляли палиці в колеса – просто процес усиновлення сам по собі тривалий: збір документів, отримання медичних довідок та довідок про несудимість, обов'язкові курси для усиновителів, які тривають два місяці. Все разом займає до півроку. Повірте, кожен співробітник у Мінсоцполітиці хоче, щоб діти потрапили в сім'ю. Та останній папір, з яким ми мали їхати за Петром в Ізмаїл, де він жив, у Києві нам видали за дві години до потяга – просто тому, що вийшов новий закон, і раніше було неможливо.
До Петра ми їхали як до розумово відсталого "смертника", до якого за п'ять років жоден усиновитель не прийшов. Символічно, що Петя народився в день народження мого батька, якого вже немає з нами. І дуже схожий на мого дідуся Петра – блакитноокого блондина. Не ми вибираємо дітей. Вони десь чекають нас і тільки здається, що наша мишача метушня – це наш вибір. Ні, це вони вибирають!
Зараз йому складно. Все не зрозуміло, все чуже. Перші дні він боявся. Петя вперше почистив картоплю і вирішив з'їсти сирою, як яблуко. "Ні, ми ріжемо і варимо", – сказала я. Він все пізнає. У нього така жага життя, він хоче видертися! Влаштовує істерики, а тоді йому дуже соромно. Мама залишила його в пологовому будинку, і його не хотіли всиновлювати, бо у нього море діагнозів, серед них – пірамідна недостатність і синдром рухових порушень.
Для моїх дітей слово "приймальний" зовсім не страшне. Вони знають, як діти потрапляють у сім'ї і розповідають про це своїм однокласникам. Ті знають, що Влада усиновлена, але сучасні діти простіші і гнучкіші, ніякого цькування щодо цього в школі немає. Ніхто не кине їй образливе "ти не рідна" – вона це сама знає. Нема чого труїти, якщо дитина не реагує. Влада знає, що вона улюблена – і її не бентежить той факт, що вона народилася у інших людей. Так трапляється в житті.
Нас завжди запитували про усиновлення, але ми до цього відкриті, не соромимося пояснювати і таємниці не робимо. Людям це цікаво. Якщо ви готуєтеся до усиновлення, треба бути готовим до пильної уваги – не тому, що люди злі, а тому, що їм цікаво, як ти, умовно кажучи, ділиш шоколадку, чи не обмежуєш ти свою прийомну дитину". (Сміється.) Насправді, якщо серйозно, то усиновивши дитини, ти отримуєш в подарунок цілий світ. Твоє життя не стає легшим, воно набуває повноти і смаку, сенсу і мети, яскравості і глибини. А це – прямий шлях до щастя...
Завдяки порталу національного усиновлення "Ринат Ахметов – дітям. Сирітству – ні!" нових батьків знайшли майже 10 000 сиріт. "Детальніше про кроки до усиновлення дитини ви можете дізнатися на порталі sirotstvy.net Фонду Рината Ахметова.
Текст: Дарія Слободяник
Фото: Марія Павлюк, Юрій Яцкулич
