UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Мій тато повернувся в окупацію: історія з окупованого Мелітополя

03 июля 2022

Телевізійниця, історикиня Аліна (прізвище не зазначається з міркувань безпеки родини) прожила півтора місяця в окупованому Мелітополі. Її батьку вдалося евакуювати родину на територію, підконтрольну Україні, проте сам він повернувся додому.

Я мешкаю у столиці, тож відпустку організувала у найкращих сімейних традиціях – гайнула до батьків. У Мелітополь. Було 13 лютого.

У масштабне вторгнення домашні не вірили. Надвечір, 23 лютого, ЗМІ повідомили, що російські дипломатичні установи активно палять документи. В голові майнула думка: буде війна. За вечерею я поділилася побоюваннями з батьками, проте ніхто не повірив. Хіба таке можливо? З'ясувалося, що так. 

Проти ночі 25 лютого загарбники вже перекрили центральну артерію автошляху до міста. Менше доби повномасштабного вторгнення – і нова болюча реалія. Без світла, газу, води, засобів комунікації. Без вільного повітря.

Завдяки батьківським припасам, їжі мало вистачити – було і м'ясо, і консервація, і крупи. О 7-й ранку вдалося  докупити необхідне – сіль, цукор, дріжджі, бензин. Після того півтора місяця ми з мамою та сестрою не виходили за територію подвір’я нашого будинку. На вилазки – купити води, хліба тощо – ходив тільки батько. Але це було непросто: не лише через блокпости, а й через те, що полиці були порожні, в наявності – тільки жуйка.

За вікном – ворожий БТР, за городом сусідів – орківська колона. Блокпости в місті – перевірка паспортів, «бардачка» та багажника автомобіля. Якщо вгледітися в бінокль – можна побачити снайперів на берегах тієї самої, наймилозвучнішої річки Півдня – Молочної. Періодично лунають постріли. Сусіди кажуть, росіяни стріляють по зайцях. Тренують хист убивць.

У кишені – газовий балончик, я ж бойове дівча. У молодшої сестрички – бита, бо ж ходять по хатах. Батьки – леви, які готові боронити найдорожче ціною життя. На щастя, безпосереднього контакту з окупантами вдалося уникнути.

До початку квітня ми перебували в інформаційній ізоляції – окупанти глушили зв'язок та місцевих інтернет-провайдерів. В Києві в мене лишився чоловік, з яким інколи вдавалося зідзвонюватися  у WhatsApp.  Так ми хоч віддалено розуміли, що відбувається. Кохання у війну загострене, дике. Він – у столиці, я – в окупації. Асоціація з якимсь фільмом часів «Перл-Гарбора», але наяву.

В тій темряві була тільки віра в ЗСУ. Віра, що нас не покинуть.

Уночі 3 липня Збройні Сили України знищили одну з чотирьох військових баз росіян в окупованому Мелітополі. За інформацією мера міста Івана Федорова, ЗСУ завдали по ній понад 30 ударів -- ред. 

Пригадую звуки постійних злетів/посадок ворожої авіації (у північно-західній частині Мелітополя базується воєнний аеродром, який першим зазнав авіаударів у момент вторгнення о 5:46) і тотальна ненависть, бо ж вони злітають з ціллю вбивати.

Психологічну розраду знаходили у побутових справах, читанні. Я відчувала себе мазохісткою, бо взялася читати «Війну і мир» Толстого, щоб зрозуміти ворожий менталітет, – дійшла висновку: девіз російської армії сталий ще з 1812 року – грабувати та вбивати.

Йшов другий місяць у неволі. Одного разу ретельно спланований інформаційний вакуум окупантів дав збій – ми вийшли у роумінг, зв’язалися зі своїми на вільній Україні. Дізналися про Бучу, Гостомель, Ірпінь. У порівнянні в нашому місті було відносно спокійно. Проте батько сказав: «Жінкам тут не місце». І почав планувати, як вивезти нас з мамою та сестрою на українську територію.

Позаяк офіційні гумконвої регулярно обстрілювали, було вирішено вибиратися неофіційним маршрутом. На щастя, машина була справна і заправлена. 

Ми ретельно готувалися до проходження блокпостів – телефони були чисті, соцмережі – видалені. У валізі – жодних нових речей чи косметики: все нове відбирають. Також жодних продуктів.

Шоста ранку. Батько за кермом. Через блокпости окупантів, через обстріли на лінії фронту, на підконтрольну ЗСУ територію.

7 ворожих блокпостів. Перші чотири –  перевіряють лише паспорти. Далі – ретельні перевірки: нишпорять по валізам, батька примушують роздягатися – шукають татуювання.

Останній блокпост перед Запоріжжям – у славнозвісній Василівці. Чуємо автоматні черги. Відчувається, що лінія зіткнення близько. Окупанти, поранені та залиті зеленкою, збирають колону і ведуть допити паралельно з перевірками машин. В пам’яті назавжди тато та його погляд в очі окупанта. І мить, коли я розумію: нікому не скорюсь. Бо поряд тато, мій супергерой, а я – його донька! Перед навалою орків я стою без страху.

Один, з надписом «ОМОН» на спині, єхидно шкіриться до мене: «Ну што, раскажи-ка, тєбя нікто не обіжаєт?» Не знаю, який чорт мене смикає за язика, але раптом випалюю: «Нєт! А вас?!» Окупант дивиться мені в очі: «Да кто ж нас обідіт». Я, звичайно, знаю, хто. Але відповідь про ЗСУ тримаю при собі.

І ось перша мить на землі, підконтрольній Україні. Під залпи, серед розтрощених будівель, на поганій ґрунтовій дорозі ми бачимо нашого воїна. Неможливо стримати сльози шани і подяки. «Радію, що ви з нами! Не виходьте із машини! Проїжджайте!» – каже він. І ми рушаємо далі.

Навіть повітря стало іншим! У вирі радості розбилося серце. Я бачила щасливі сльози батька, проте саме в той момент усвідомила – він повернеться назад. У те пекло. Свідомо повернеться в окупацію з розумінням, що може вже ніколи не побачити родину.

Зараз ми з мамою та сестрою в Києві. Батько – в Мелітополі. Віднедавна там  з’явився слабкий російський інтернет. Ми тримаємо зв'язок за допомогою Telegram.

В окупації Мелітополь стогне. Багато людей покинули місто. Покинули квартири, в яких згодом заселилися окупанти. Інфраструктура паралізована. Місто розграбоване. Продуктів мало. З квітня з’явився російський асортимент продукції – жахливий та неякісний. І платити за нього треба в рублях. Ну або в гривні, якщо є. Ще одна проблема – це переведення в готівку грошей з картки. В окупації це можливо лише через приватних осіб, за винагороду. Іноді – до 10%.

Тато був непохитним у своєму рішенні повернутися. Коли я дізналася, як він діставався додому через ворожі блокпости, ледь не посивіла.  На дорозі було лише дві машини – татова та ще одна, з написом «Діти».  Окупанти навмисне стріляли навколо. З танків. Більше тато нічим ділитися не хоче, каже: «Можливо, після війни». Офіційно – поїхав, щоб не лишати будинок, тварин, щоб ми мали куди повернутися. Та, знаючи тата, я впевнена: він не сидить, склавши руки. Молюся тільки про одне: "Боже, збережи мого батька. Збережи мою родину". 

#STANDWITHUKRAINE · Ми з України ·

Еще в разделе LIFE

Популярное