Керівниця пресофісу Охматдиту: "Які б жахи не відбувалися навколо, все одно є місце для радості"
Національна дитяча спеціалізована лікарня "Охматдит" відзначає своє 130-річчя. З цієї нагоди згадуємо інтерв'ю з Анастасією Магеррамовою, керівницею пресофісу найбільшої дитячої лікарні України.
Більше ніж 1716 дітей постраждали в Україні
внаслідок повномасштабної збройної агресії рф.
Станом на ранок 20 січня 2024 року
за офіційною інформацією ювенальних прокурорів
520 дітей загинули та понад 1196 отримали поранення
різного ступеня тяжкості
Офіс Генерального прокурора України
В її телефоні — інтерв’ю та фото поранених, травмованих, скалічених війною дітей. Фото загиблих, на жаль, теж є. Вона знає чи не кожного пацієнта Охматдиту особисто. Анастасії Магеррамовій — 27, вона працює в пресофісі найбільшої дитячої лікарні України Охматдит. З початку війни в неї був вибір — виїхати за кордон чи лишитися на роботі. Вона вибрала друге. Майже 50 днів від 24 лютого вона жила на роботі, де виконувала свої обов’язки, від спілкування з міжнародною пресою до розради маленьких пацієнтів. Про свої робочі будні Анастасія розповіла vogue.ua.
Фото: Костянтин ГолінченкоПро початок війни
Війна застала мене вдома, в Києві. Я прокинулась о третій ранку — було тривожно. До п'ятої не могла заснути, читала новини. О п'ятій почалися вибухи, щось летіло поруч. Я пішла дивитися у вікно (не робіть так!) Тільки-но відійшла, як пролунав хлопок, відлетіли жалюзі, розіпнулися та побилися вікна.
Я вийшла в коридор, трусилися руки. Вибухи продовжувалися, хоча вже не так близько. Моя тривожна валізка ще не була зібрана. За вікном ще було темно. Я зателефонувала директорові Охматдиту Володимиру Жовніру. Пам’ятаю, хотіла швидше дістатися лікарні – вона була острівцем стабільності. До того ж, там були лікарі, які в разі чого могли б надати медичну допомогу. Так зі своєю жовтою валізкою я й прибула до Охматдиту. Щось необхідне я взяла із собою, потім волонтери та друзі привозили засоби гігієни, якісь інші необхідні речі.
Фото: Анастасія МагеррамоваРодичі за кордоном були готові прийняти мене, моїх друзів і родину, зустріти на кордоні, розмістити, прихистити тощо. Проте мені здавалося, що безпечніше перебувати в Охматдиті. А потім я зрозуміла, що лишусь на роботі доти, доки це буде потрібно.
Завдяки керівництву, волонтерам, громадським організаціям, командній роботі всі процеси швидко налагодилися. 50 днів я майже не виходила за межі Охматдиту. Я тут жила 24/7, працювала, спала. Разом зі мною – величезний штат усієї лікарні: лікарі, медсестри, технічний персонал, адміністрація, економісти тощо. Спали на чому можливо — на кушетках, диванчиках з актового залу, на ліжках у вільних палатах. Їжу готували наші господарочки, привозили волонтери. Ми пережили разом дуже багато –— як одна велика сім’я. Адже з нами були і персонал, і лікарі з сім’ями, з дітьми, і маленькі пацієнти з батьками та родичами. До речі, новий корпус Охматдиту остаточно запустився саме під час війни.
Спочатку страшила невизначеність — були і обстріли поблизу, бойові дії. Пізніше на території лікарні ми знаходили осколки від ракет, кульові та осколкові отвори у вікнах, звуки сирен кожен день стали звичною справою. Проте ми трималися на адреналіні. А ще додавало сил те, що ти не один, що вся команда щось робить. У нас працюють неймовірні люди.
З першого дня у нас були журналісти. Наталя Нагорна навіть жила в нас кілька днів. Ми знімали все, що відбувається в лікарні: операції, процедури, крапельниці. В тому числі у сховищі.
До війни у нас був геть інший інформаційний порядок денний та яскрава стрічка новин — ми писали про цікаві медичні кейси, про щасливі історії пацієнтів, про виписування пацієнтів тощо. Із початком війни стрічка стала жорсткою — із загиблими дітьми, з пораненими.
З’явилося більше благодійних ініціатив, міжнародних та дипломатичних візитів. Це теж важлива частина комунікації зі світом.
Про роботу з пресою
Я завжди мріяла працювати з міжнародною пресою, але не уявляла, що це станеться в такий екстремальний спосіб. Сотні запитів, без перебільшень. Пам’ятаю, як до Охматдиту вперше приїхали 60 журналістів. Тоді ми розподіляли їх серед лікарів, щоб дати всім доступ до "першоджерел".
Від початку війни ми встигли дати коментарі та інтерв’ю про роботу Охматдиту NY Times, Washington Post, BBC, CNN, канадському CBC, безлічі французьких, польських, німецьких медіа. Завдяки цьому сюжети про Охматдит бачать у всьому світі.
У перші ж дні війни до лікарні приїхало дуже багато журналістів, і почалася ланцюгова реакція: потім нас знаходили через фейсбук, інстаграм, інші соцмережі. Потім наші номери телефонів "пішли в люди", і всі ці 70+ днів війни не було жодного дня без знімання або взаємодії з міжнародною пресою. Комунікація, листування, затвердження тощо… "Ось наші прескарти, ось дозвіл ЗСУ", — хочемо зробити сюжет.
У такому графіку є певний позитив: особисто я була завантажена роботою, не мала часу на рефлексію та страждання, особливо в перші 1,5 місяця. Плакати та постійно моніторити новини просто не було часу.
Про досвід
У березні 2021-го я приєдналась до команди Охматдиту. Раніше працювала в агенції Gres Todorchuk, яка опікується, здебільшого, культурними та соціальними проєктами. Потім була робота в міжнародному European Solidarity Corps в Латвії. Наступним мав бути проєкт в Бельгії, але через пандемію його відтермінували. І через рік я опинилася в Охматдит.
Останні 5–6 років я пов’язана з медициною: у мене є власний благодійний донорський проєкт "Здай Blood", що допомагає знаходити донорів крові для Охматдиту, Інституту раку, дитячого кардіоцентру, Міського центру крові тощо.
Моя університетська магістерська спеціалізація — PR та адміністрування. Проте медицина справді захоплює. Моя пристрасть — знімання в операційній. Апарати, мікроскопи, обладнання. З великою повагою ставлюсь до лікарів, пишаюся тим, що можу висвітлювати роботу великих людей, які щодня рятують життя. Багато фотографую роботу лікарів, в тому числі в операційних, щоб потім розповідати в соціальних медіа про те, як лікарі дають надію на одужання та дарують життя.
Фото: Тетяна БундзилоЯ бачила багато: була присутня на трепанації черепа, коли видаляли пухлину, на операції зі зміни статі, бачила операції на кишківнику, трансплантацію кісткового мозку тощо (до речі, візуально це нагадує переливання крові). Це космічні речі, від яких часто залежать життя дітей.
Фото: надано пресофісом ОхматдитУперше в операційній я хвилювалась, боялася завадити лікарям. Але потім звикла, і зараз ми з колегою Лідією навіть сперечаємося, хто йде в операційну, хто зустрічає журналістів. Операційна – це улюблена частина роботи для нас обох. І ось саме зараз в операційній Ліда.
Про пацієнтів
Охматдит — найбільша дитяча лікарня України, ми надаємо допомогу дітям від внутрішньоутробного періоду (є пренатальна діагностика) до 18 років. Але від початку війни ми приймаємо і дорослих також. Старший пацієнт із пораненням — 83-річний дідусь, а молодша — 1-місячна дівчинка з Києва.
Я знаю всі історії напам’ять.
Часто в нас опиняються цілі сім’ї, які постраждали від бойових дій, до прикладу, потрапили під обстріл разом. Ми не розлучаємо сім’ї — приймаємо на лікування повним складом, як привезли. До війни такого не було: діти могли перебувати у відділеннях з одним дорослим.
Якось "швидка" привезла родину: мати, поранена 13-річна дівчинка та загиблий 6-річний хлопчик. Мати кричала: "Пустіть мене до сина".
Дівчинка Мілана, 6 років, з травмою стопи, осколкове поранення, брат, 9 років, — у шоковому стані. У них на очах загинула мама Діана, молода 30-річна жінка. Ми спитали дозволу на знімання у хрещеної; тата поруч не було. "Він зараз не може, — сказала жінка. — Ховає дружину".
Наступного дня я весь день налаштовувалася на розмову з татом Мілани. Була готова, що він відмовиться від спілкування. Проте чоловік виявився неймовірно приємним та дружнім. "Проходьте. Може, вас чимось пригостити?" Він допомагав волонтерам розвантажувати гуманітарні вантажі, здавав кров. Потім випадково дізнався, що лікарі не можуть дістати якийсь рідкісний препарат — сам його розшукав та доправив за допомогою "Нової Пошти". Людина в горі думала і про інших. Ми потоваришували та спілкуємося й досі.
Мілана ж могла посеред якоїсь розмови буденно сказати: "А знаєш, в наш дім потрапила бомба. Подай мені блокнот, будь ласка". На кожній сторінці свого блокноту вона малює малюнки для мами, якої вже немає на цьому світі. Після цих історій я шукала місце, щоб можна було просто виплакатися на самоті.
Хлопчик з Києва, 4 роки, повертався з татом з дитячого майданчика, почався обстріл. У дитини вирвало шматок спини. Наші лікарі врятували його, проте важка бойова травма у такої маленької дитини... Так просто не має бути.
Діти з кулями в обличчі. Хлопчик, у якого немає половини щічки.
Лікарі більш стійкі до якихось страшних речей, вони звикли до травм. Проте і для них це виявилось важким випробуванням: масові бойові поранення у маленьких дітей – це не те, що має бути нормою. Лікарі, хірурги, нейрохірурги, ортопеди, травматологи, радіологи, анестезіологи — велика команда продовжувала працювати. Та й інші хвороби нікуди не поділися. Окрім звичайних пацієнтів та жертв війни, до нас привозили й дітей, що потрапили в аварії або постраждали іншим чином. Лікарня не зупиняла роботу ані на секунду, як і до війни.
Пам’ятаю, одного дня прокинулася з думкою: "Нехай би цей день був спокійнішим за попередні". Не встигла я подумати про це, як зателефонував лікар з приймального відділення Андрій Висоцький.: "Анастасіє, привезли американського журналіста, який потрапив під обстріли в Ірпені, спускайся". Поранений коротко розповів, що преса їхала "зеленим коридором"; знімали людей, а потім почався обстріл. У мене досі зберігається відео, де він каже: "Мій друг поранений, я не знаю, що з ним".
Його відвезли до операційної, і, поки робили операцію, я дізналася, що його друг, Брент Рено, загинув. Коли прооперований вийшов з наркозу, ми не віддавали йому телефон, щоб він з новин не дізнався про те, що трапилось. Але повідомити все одно довелося — це поклали на мене. Я ніколи не робила цього донині. Коли зайшла до нього в палату, перше ж, про що він запитав, було: "Що з моїм другом?" — дивлячись просто мені в очі. Я не змогла відповісти одразу: сказала, що маю уточнити. Вийшла в коридор, постояла трохи, зібралась із силами — і все ж розкрила правду.
З'ясувалося, він був готовий до такої звістки — бо там був кошмар. Потім він розповів, що російський солдат дістав АК-47 і почав стріляти по машині. Саме тоді загинув Брент Рено.
Про трагедії та документацію злочинів
Мій телефон — повний інтерв’ю поранених, фото поранених і загиблих людей. Все це ми збираємо, структуруємо. А потім передаємо світовій пресі разом із дозволами на публікацію. Вони розлітаються світовими виданнями.
Зараз часто чуємо від зарубіжних журналістів: "О, так це ваші фото? Ваші відео? — а ми бачили їх у світовій пресі".
Від початку війни ми пишемо пости в соцмережах двома мовами — щоб збільшити охоплення. Приємно, коли потім з New York Times нам пишуть: "Дякуємо, що так добре все структурували та подали".
Навіщо потрібні фото- та відеофіксація поранень? Щоб світ знав про те, що відбувається. Іноді можна почути щось на кшталт: "А звідки ми знаємо, яка сторона стріляла?" Тоді дуже допомагають свідчення очевидців, коментарі яких ми записуємо. Зазвичай ми намагаємося не розпитувати дітей про трагічні події, щоб не травмувати їх ще більше. Проте буває всяке. У нас був 14-річний хлопчик Юра з Бучі з кульовим пораненням. Його тата застрелили просто у нього на очах. Хлопчик згадував: "У тата були проблеми з тиском. З білими пов’язками на рукавах ми з ним вийшли по ліки. На дорогу вийшов російський солдат. Ми пояснили, що ми цивільні, беззбройні, шукаємо ліки". Росіянин розстріляв батька, потім — сина. Юра, який був в худі, впав. Саме худі врятувало йому життя: вбивця цілив дитині в голову, але потрапив в верхню частину капюшона (в ньому досі є отвір від кулі). Юра дістався до дому, розповів про загибель батька матері. Забрати тіло не могли: воно просто лежало на вулиці, а мати залишилася вдовою з трьома синами.
7-річна Варечка виїжджала з Ірпеня в так званому зеленому коридорі. І російська сторона почала стріляти з мінометів. Дитина та її мама отримали страшні поранення. У Варі осколок пройшов навиліт через м’які тканини однієї ніжки та зупинився в іншій. Військові винесли їх з-під вогню. Коли їх привезли до лікарні, я побачила, що просто на руці дитини кульковою ручкою написаний номер телефону тата — на випадок, якщо трапиться щось із мамою. Це вже потім почали з’являтися фото діток, на тілах яких були написані номери телефонів близьких, а тоді я побачила це вперше, і це боляче вразило.
27-річна мати з Києва годувала дитину, коли почався обстріл. Квартири майже не лишилося. Жінка накрила дитину своїм тілом. У матері було 25 осколкових поранень, у дівчинки — подряпина на щічці. Проте дитя було все в крові. Тільки згодом мати зрозуміла, що це була її кров. Це могло трапитися з ким завгодно — житловий будинок, звичайна міська квартира, ніякий не стратегічний об’єкт. Тоді ми лікували всю сім’ю — тато теж був поранений.
Про оптимізм
Дівчинка Сонечка з Миколаївської області разом з мамою заклеювали вікна в своєму приватному будинку. Раптом почався обстріл. Мама травмувалася, а Соні в скроню потрапив уламок, який зачепив мозок. Так, з уламком в голові, вона провела В Миколаєві 3 тижні: було небезпечно, проте дитину вдалося вивезти. В Охматдиті дістали уламок з голови дівчинки. Нейрохірург Павло Плавський пізніше сказав: "Якщо б осколок потрапив трохи нижче чи вище — дитина б не вижила". "У мене дуже боліла голова, а зробили операцію — і стало легше", — раділа Сонечка. Коли вона це сказала, я ледве не розплакалась.
Сюжет про Соню побачила вся України. Дівчинка мріяла про гітару. Одну — чорну — про яку вона мріяла — їй подарували волонтери. А ще одна дісталася їй від жінки з Заходу України. Та берегла гітару чоловіка. Він був музикантом, теж переніс нейрохірургічну операцію, а згодом помер, і його гітара, куплена в Італії за шалені гроші, була сімейним скарбом. Цю гітару жінка надіслала Новою Поштою, додала вишиванку, якісь милі подарунки, запросила Соню в гості.
Мене надихають усі ці історії — які б жахи не відбувалися навколо, все одно є місце для дружби, любові, радості. Хочеться, щоб у дітей тривало дитинство, щоб у колег відбувалися щасливі події.
Мій знайомий з ЗСУ якось сказав: "Якщо ти не їси весь день або страждаєш, мені від цього легше не воюється". Треба продовжувати жити, підтримувати одне одного, знаходити прекрасне навколо. Навіть у таких складних умовах, в яких ми всі зараз.
Про Дні краси та догляд за собою
Усі хочуть мати гарний вигляд, і лікарі, й медсестри, і пацієнти. І, знаєте, це своєрідна терапія. У цьому допомагають Дні краси. Це ініціатива наших волонтерів, зокрема, Олі Булкіної та Марини Крутюк.
Жінки та чоловіки в лікарні мріяли підстригтися, зробити манікюр. Всім хочеться бути доглянутими. Ми кинули в інтернеті клич — і багато людей відгукнулися. Зараз салони пишуть самі — хочуть доєднатися до ініціативи.
Який би жах не відбувався навколо, весь персонал — на висоті. Медичні костюми сяють, випрасувані, самі красуні та красені. Я думаю, що макіяж це теж своєрідна дисципліна. Чисті випрані речи, чисте волосся. "Твоя брудна голова не наблизить перемоги", — каже моя подруга. Отже, перша справа зранку — прокинутись, привести себе до ладу, привести до ладу свій дім (або те, що зараз твоїм домом є). Це як сигнал собі: ти зібраний, ти готовий до нового дня.
Про внесок у перемогу
Мене вражає, коли люди кажуть, що ми герої. Так, безумовно, лікарі — герої, вони роблять неймовірні речі. Себе я не вважаю героїнею — просто виконую роботу, яку люблю. Бачу в ній сенс. Не думаю, що можна інакше. Плюс мене надихає команда. Лікарі для мене — воїни, які борються з травмами і болем.
Багато хто пише "Переживаю, що роблю замало". Це нормально — день перепочити, якщо є можливість. Поплакати — це теж нормально. Наша мета — зберегти себе та близьких. Кожен може робити щось. А якщо не може — це теж ОК.
Ми всі працюємо на перемогу, хто б де не перебував. Можеш сьогодні допомогти — молодець. Не можеш — це теж нормально. Кожен важливий. Як прессекретар я корисна на своєму місті. Ті, хто робить прибирання, — важливі. Ті, хто готує їжу, — важливі. Внесок кожного — цінний.
Давайте підтримувати одне одного — весь цивілізований світ об’єднався зараз. І я хочу подякувати всім, хто поруч.
Про допомогу
Нещодавно анонімний благодійник виставив роботу Бенксі на аукціоні в Лондоні — щоб допомогти Охматдиту. Від продажу цієї антивоєнної картини, де люди малюють символ миру, було отримано 81 тис. фунтів. І таких благочинних ініціатив дуже багато: люди проводять концерти, акції — заради допомоги.
Буває, потрібна інформаційна допомога, буває, потрібні апарати на мільйони гривень, потреби відрізняються. Реквізити для допомоги дійсні — весь світ продовжує нам допомагати.
Про мрії
Я мрію, щоб війна швидше закінчилась. Хочу, щоб не гинули люди, бо за цей період я втратила близьких.
І ще я хочу на море. Нещодавно бачила сон, як ми полетіли кудись усім Охматдитом, і ось я лягаю в червоному сарафані на теплий пісок на узбережжі і дивлюся на небо.
