Маша Єфросиніна про фемінізм, насилля в сім’ях і свою майбутню книжку
Уже два роки як до професійних і життєвих завдань телеведучої Маші Єфросиніної додалося ще одне: Маша стала послом Фонду ООН з питань народонаселення. Її місія на цій посаді — боротися за гендерну рівність в Україні й транслювати ці ідеї краянам. Неймовірно енергійна Маша блискуче дає цьому раду — водночас зізнається: на жаль, і життя не вистачить, щоб виправити сумну статистику насилля, домашнього зокрема (за даними Фонду народонаселення ООН, кожна третя жінка у світі — жертва насилля, в Україні ж від фізичної й сексуальної агресії потерпає 1,8 млн жінок).
У відвертій розмові з vogue.ua Маша розповіла, по-перше, навіщо їй особисто статус посла ООН, по-друге, як виявляється емоційне й економічне насилля в сім’ї, і, нарешті, що робити, якщо вас ударив чоловік.
Перш ніж ми поговоримо про вашу роботу як почесного посла ООН, поставлю особисте запитання. Мені цікаво зрозуміти, коли ця тема стала близькою вам, що такого сталося — чи не сталося — що ви її відчули як свою?
Все сталося незаплановано. На моїй дошці бажань не було мети стати послом ООН, та й дошки бажань у мене ніколи не було. Але цій роботі передували деякі події. 2014 року ми створили благодійний проєкт Charity Weekend. Перш ніж зібрати жінок на перший захід, я почала міркувати, як можу прилучити жіночу аудиторію. І вирішила ризикнути: сіла й за три тижні написала велику-велику доповідь про таємну, непублічну історію моєї боротьби із зайвою вагою. П’ятнадцятирічний період життя, який не був відбитий ані на сторінках глянцю, ані в соцмережах. Я страшенно переживала, мені було важко зізнаватися в тому, як я 15 років боролася й мучилася, але я розуміла, що люди прийдуть і повірять, якщо я розповім чесну історію про себе.
Так роблять західні знаменитості — вони відверті, іноді жахливо відверті. Наприклад, Анджеліна Джолі в подробицях розповіла, що вона так боялася онкології, від якої померла її мама, що зробила мастектомію. Ліна Данем написала для американського Vogue колонку про те, як пережила з десяток гінекологічних операцій через полікістоз. Страхи й боротьба знайомі кожній з нас...
Мені дуже приємне таке порівняння.
Звідки у вас такий підхід до справи, така "західна модель"?
Ви зараз змусили мене вперше про це подумати. Гадаю, так сталося, тому що популярність у моє життя прийшла у 18 років — і я рано подорослішала. Плюс, хоч як нескромно це прозвучить, я людина вдумлива, допитлива й орієнтована на розвиток, а не на пліткування.
Перед тим виступом на першому Charity Weekend я думала, що мене або накриє панічна атака, або вхопить серцевий напад — так важко на триста осіб у залі розповідати про те, як ти робив собі клізми, блював і завішував дзеркала, щоб не бачити власного ненависного відбиття. Я стояла на сцені й думала: я ніколи більше не завдам собі таких моральних тортур. Адже я теж дочка своєї мами, я теж з радянського дитинства, де про такі "негарні" речі не говорять, адже ми "дівчатка". Після виступу я зайшла до гримерки в напівнепритомному стані, і тут мені мама телефоном: "Як ти на це зважилася? Навіщо ти це зробила?". Дотепер мене запитують журналісти: "Навіщо вам такий ступінь відвертості? Це не по-українськи". Але мені плювати на питання й оцінки: я точно знаю, що моїй аудиторії це потрібно. Після того виступу я почала їздити з лекцією по всій Україні, мене постійно кудись запрошували. Якоїсь миті я усвідомила, що це історія вже не про схуднення, а про подолання, випробування, які є в житті кожної жінки, просто у кожної з нас вони свої. В однієї це історія про проблеми зі здоров’ям, в іншої — про зайву вагу, у третьої — про особисті втрати, понівечене серце, ще в когось — про проблеми з дітьми... Загалом, кожну жінку доля ламає по-своєму, і кожна якось намагається вистояти. На одному з моїх виступів у залі встала жінка й запитала мене: "Що робити? Як піти, якщо тебе б’ють 17 років?". І я розгубилася. Все, що я змогла зробити, це запитати у відповідь: "А чому ж ви живете 17 років з ним?". І зрозуміла: моя правда про вміння себе полюбити, вміння себе обстояти й сказати "ні", вміння бути чесною зі своїм відбиттям у дзеркалі стала будити в жінках неймовірний ступінь відвертості. Після всіх почутих історій я стала цікавитися темою насилля в сім’ї, ставити свої запитання залу — й у відповідь здіймалися руки, надходили листи, зі мною постійно хтось зв’язувався за допомогою особистих повідомлень у соцмережах. Так я усвідомила, що це не окремий випадок, це якась норма в Україні, заснована на кліше "б’є — означає любить". Це не жарти — це реальність нашого часу. Вродливі, освічені, інтелігентні жінки потерпають від психологічного й фізичного насилля — постійно.
А як ви познайомилися з Фондом ООН?
Настя Дєєва, на ту пору заступниця міністра внутрішніх справ, запросила мене виступити на пресконференції з нагоди запуску "Поліни" — поліційної служби миттєвого реагування на виклики щодо сімейного насилля. Спочатку я відмовлялася: "Настю, ну де я і де люди, вбрані в піджаки та костюми?". Та потім все ж пішла. Послухала статистику й сухі промови, а потім з властивою мені емоційністю видала всі історії, які почула під час своїх лекцій і майстер-класів. З’ясувалося, у залі сидів голова українського офісу Фонду ООН Каспар Пік — так все й завертілося.
Ви два роки їздите країною й спілкуєтеся з жінками як посол Фонду ООН, відвідуєте притулки для жінок, які постраждали від насилля в сім’ї. Що цей досвід дає вам особисто?
Багато що. Наприклад, ця робота допомагає моєму фонду "Твоя опора", який опікується дитячими будинками в Україні. Статистика стосовно покинутих дітей — маю на увазі тих, кого забирають в інтернати за живих батьків, — величезна. Мене завжди це обурювало. Як так?! Як рідна мати може віддати дитину й жити спокійно ?! І забувати потім відвідувати її у вихідні?! А коли як посол ООН почала вивчати проблему, виявилося, багато жінок просто боїться за своїх дітей, яких б’ють батьки, тому й здають їх в інтернати. Тож одним з основних напрямів моєї роботи завдяки Фонду ООН стала профілактика вимушеного сирітства.
І друге. Для мене ця історія дуже емоційна. Я феміністка, і мені страшенно прикро, що українських жінок так просто можна образити, принизити, скалічити психологічно, зґвалтувати. Яким правом?.. Це стало проблемою мого життя. Коли ти в кожному місті стоїш перед велелюдною аудиторією й бачиш розкішних жінок — із сяйливими очима, добре вбраних, і кожна п’ята встає й каже, що вона імітує оргазм; що не може піти від чоловіка; що вона знає про його зради; що коли вона йде складати іспит на права, то він називає її поганою матір’ю; що свекруха її допікає через те, що вона не хоче народити другу дитину її синочкові й та-та-та-та, та-та-та-та... Це ж розстріл просто! Мені захотілося дійти суті усіх аспектів проблеми — законодавчого насамперед. Ось ви, наприклад, знаєте, що є закон, який дає право позиватися зі збоченцем, який навмисне притискається до вас у громадському транспорті, треба лишень ухопити його за руку й попросити пасажирів вас сфотографувати. Або можна принаймні викликати поліцію. Моя місія — просвітницька, я хочу, щоб всі жінки в країні знали свої права.
Але ж ви не політик і не депутат, ви не в змозі вплинути на законодавчу або виконавчу владу, а можете тільки говорити й закликати, по суті. У цьому проблема.
Абсолютно точно. Повноважень впливати на законодавчу систему в мене немає, і мені немає чого відповісти дівчині, яка пише в соцмережах: "Маша, зробіть, будь ласка, так, щоб чоловіка моєї сусідки ув’язнили, бо він б’є її до крові". Я безсила в плані впливу на систему, але я вмію професійно доносити інформацію. Можливо, і мені, і вам життя забракне, щоб повністю викорінити насилля в сім’ях і зменшити статистику, але я зможу вплинути на молоде покоління. Моя дочка і її подруги житимуть в іншому суспільстві: я точно знаю, що моя дочка не дасть себе скривдити, викличе поліцію й не дозволить над собою глумитися. Це важливо.
Знаю, що в Україні функціонують шелтери для жінок, які стали жертвами насилля. Розкажіть про них докладніше.
Шелтери — це притулки, створені за європейськими стандартами ООН спільно з британськими донорами. В Україні їх дев’ять, це катастрофічно мало. За міжнародними нормами на кожні 10 тисяч населення має бути один притулок. Найбільший притулок вміщує 33 особи, найменший — 8-10 осіб. Притулок — тимчасовий порятунок, жінка може перебувати там до шести місяців. Достатньо часу, щоб ухвалити рішення, зорієнтуватися, заспокоїтися, впоратися з психологічною травмою, зв’язатися з родичами й знайти підтримку для зміни вектора свого життя.
Також є державні притулки, їх називають соціальними квартирами. У Києві, наприклад, шелтера немає взагалі. Нині готують указ президента про потребу відкрити державні притулки в кожному місті України.
І все ж — куди телефонувати жінці, яку б’є чоловік?
Найперший дзвінок за будь-яких обставин на 102. Ще є номер 116-123 — це гаряча лінія жіночого правозахисного центру "Ла Страда-Україна".
І знаєте, що найдивовижніше? Відтоді як ми почали говорити про сімейне насилля публічно, жінки стали більше телефонувати й розповідати про свої проблеми. За попередні п’ять років надійшло 200 тисяч дзвінків, і за останні вісім місяців надійшло стільки ж! Тому гостро постала потреба створення національного кол-центру — і в цьому мене дуже підтримала перша леді Олена Зеленська. Ще на початку осені вона запросила мене поговорити про те, над чим я працюю. І я чесно сказала, що для мене в національному масштабі найсерйозніша проблема — це насилля в сім’ях. Олена мовчала, записувала і того ж дня ввечері надіслала мені повідомлення: "Маше, боротимемося разом".
Через кілька днів я вирушила на схід України, у слов’янський шелтер, у мене була дуже важка зустріч із однією постраждалою. Вона дружина учасника АТО, який повернувся з війни з моторошним посттравматичним синдромом. У них був конфлікт, і вона пішла від чоловіка в шелтер. Під час нашої зустрічі я тримала на руках їхнє немовля, і цієї миті мені зателефонувала Олена через FaceTime. Я розповіла їй про цю дівчину, і вона сказала: "Повертайся, будемо щось робити". Відтак почалася активна робота зі створення національного кол-центру, а на початку цього року ми нарешті його відкрили. 1547 — номер національного кол-центру із запобігання домашньому насиллю, запам’ятайте ці цифри.
Тобто потрібно телефонувати в поліцію й паралельно в національний кол-центр?
Можна зателефонувати відразу на 1547. Якщо жінка опише свій випадок і його оцінять як критичний, то до неї мають відрядити поліцію. У перспективі ми хочемо зробити наш український 911, таку багатофункціональну лінію миттєвого реагування, щоб оператор міг спрямовувати не тільки поліцію, але й медика, психолога.
А як розпізнати моральне, емоційне насилля? Багато жінок, здається, часто його не ідентифікують.
Ось це саме те, над чим я працюю і працюватиму доти, доки лунатимуть докори, як-от: "Що ти одягла?", "Зніми це!", "Ти не можеш так виходити на вулицю!", "На кого ти сьогодні схожа?", "Тобі треба схуднути", "Що це за синці під очима?", "Ти мене ганьбиш". Якщо ви це чуєте щодня, час іти. Це емоційне насилля. Якщо чоловік, з яким ви познайомилися й зустрічаєтеся, дозволяє собі глузувати з вас у компанії, принизив вас або заподіяв вам іншого психологічного болю, це теж воно! Справедливості заради варто сказати, що емоційного насилля можуть зазнавати й чоловіки. Я у своїй промові частіше апелюю все-таки до жінок, тому що статистичних даних стосовно них більше: серед постраждалих від насилля в сім’ї 90% жінок, але так, є і 10% чоловіків. І на гарячу лінію телефонують, до речі, і молоді хлопці, яких всіляко принижують їхні подруги! Молодь телефонує, люди середнього віку — рідше.
В основі насилля як такого завжди лежить психологічний тиск. Аб’юзер, тобто кривдник, завжди знищить жертву спочатку психологічно. Він робить все, щоб помножити її на нуль, щоб у неї не вистачило сил опиратися. І на цьому етапі дівчина має сказати "Стоп!". Якщо вона цього не зробить, є велика ймовірність того, що почнеться застосування фізичної сили. Є також економічне насилля, у нашій країні воно особливо розвинене. Я зараз скажу дуже непопулярну річ, але українські мами самі роблять зі своїх дочок жертв економічного насилля, коли говорять, мовляв, головне, донечко, вдало вийти заміж. Тому що коли жінка повністю на утриманні в чоловіка, неминуче настане момент, коли він може покарати її грошима.
Чому, згідно з офіційними даними, тільки 10% жертв звертаються в поліцію?
Бояться.
Не розумію!
Повернімося до мого докладного опису психологічного портрета жертви. Згадаймо про те, що від початку її знищили морально. Жінка, яку вже побили, і не раз, вважає, що вона нікчема. Зазвичай нападники використовують такі фрази: "ти ніхто без мене", "без мене ти не жилець", "що ти за мати дітям, якщо ти кинеш їхнього батька?", а ще моє найулюбленіше — "я без тебе не можу". Далі вони весь час просять вибачення: повзають на колінах, дарують квіти й презенти. Багато з тих, хто читатиме це інтерв’ю, можуть закидати мене камінням, але вони впізнають себе. Просто визнавати такі стосунки немодно. Одна моя знайома, уже в піжамі й капцях, укладала дитину, коли прийшов її чоловік і йому щось не сподобалося. Знаєте, що він зробив? Він підійшов до подушки, висмикнув з неї пір’їну, поклав її на долоню й сказав: "Бачиш цю пір’їну? Так ось це ти". Відтак дмухнув і мовив: "Ось я так дуну — і тебе нема, ти ніхто". Вона розвернулася і в цій самій піжамі з дитиною в оберемку вийшла на вулицю на Оболоні й пішла світ за очі. І ось так мають робити всі!
Ви чуєте багато страшних речей від дівчат, з якими спілкуєтеся в межах своєї місії у Фонді ООН. Що допомагає вам не озлобитися на весь світ через таку несправедливість?
Не знаю. Я просто відчуваю, що роблю правильні речі.
Скільки часу ви витрачаєте на те, щоб відповісти на особисті повідомлення, коли просять про допомогу?
Кілька годин вночі, після того як покладу дітей спати. Найскладніше — утриматися від полеміки з "дуже розумними" коментаторами. "Гендерна рівність — це що, пропаганда секс-меншин?", "Закликаючи жінок до рівності, ви позбавляєте їх сексуальності!", "Ви робите із жінок мужичків!" — ось це моє улюблене. Я б’ю себе по руках, щоб не втягуватися в такі дискусії. І це, мабуть, дається мені найважче.
Я знаю, що ви пишете книгу. Про що вона?
Це моя історія — про боротьбу із зайвою вагою і про подолання. Я зрозуміла, що більше не зможу виступати з такою лекцією, я сорок разів з нею виступила публічно, а просять ще й ще. Але мені важко проживати цей досвід нескінченно, тому я вирішила написати книгу.
Текст: Дар’я Слободяник
Фото: Юрій Яцкулич
