Що читати в жовтні: Любко Дереш про книжкові новинки
Спеціально для Vogue UA письменник Любко Дереш розповідає про нові книги, які варто читати цієї осені.
Існують люди, котрі підходять до своєї творчості як до проекту, в якому все потрібно розписати до деталей: кожен поворот і кожен найменший етап. Також є інша категорія людей — котрі готові рушити вслід за покликом інтуїції і наважитися розкрити ідею такою, якою вона до них приходить. Навряд чи хтось тут є більш правим — Елізабет Ґілберт, сама будучи яскравим послідовником другого підходу, стверджує, що важливо віднайти саме свою природу, котра допоможе відчути власний, унікальний прохід до джерела творчості. Надихаючись настановами Джека Ґілберта, свого однофамільця та відомого американського поета 60-х, письменниця розпочала дослідження емоційних і філософських підвалин творчого процесу. Слідуючи принципам, віднайденим для себе в часи визрівання, Елізабет Ґілберт зуміла витримати перші невдачі на літературній ниві. Дослухаючись до імпульсів творчої інтуїції, їй вдалося прийти до свого мега-бестселера — "Їж, молись, люби". Книга "Велика магія" — ще один світовий бестселер, на цей раз – у сфері нон-фікшн. Це теж історія мандрівки, але тепер — дорогою творчості. Літератор ти, художник, музикант чи випікач хліба — шлях один. І як показує авторка, він часто буває сповненим ілюзіями та хибними уявленнями, котрі можуть вселити у творчу людину безліч комплексів, тривог та сумнівів. Окрім філософського ставлення до проблем творчості, авторка дає багато практичних підказок, як облаштувати своє життя таким чином, аби людина, не втрачаючи соціалізації, могла продовжувати займатися справою, котра наповнює. "Велика магія" — це справді чесна книжка про творчість, написана людиною, котра віднайшла джерело натхнення не в патологічних відхиленнях і стражданнях, а в речах і почуттях, які допомагають з кожним кроком ставати все більше собою.
Сьогодні в великій американській літературі довкола Беллоу існує така ж стіна недоторканності, як в Україні — довкола Оксани Забужко. Його вважають одним зі стовпів американського роману поруч з Фолкнером, а дехто називає його "американським Достоєвським". Нагороджений Нобелівською премією, Беллоу, як вважають критики, досяг піку своєї популярності саме завдяки романові "Дар Гумбольдта", за котрий у 1976-му році отримав Пулітцерівську премію. Роман оповідає про незримий діалог тривалістю в життя двох особистостей — буйного психопата і поета-авангардиста Гумбольдта фон Флейшера та його протеже, молодшого і значно менш впевненого в собі літератора Чарлі Сітрина. Гумбольдт зачаровує Сітрина талантом, сміливістю та чесністю поглядів на світ, однак з часом успіх залишає того, прирікаючи на безславність та лікування у божевільні, в той час як Сітрин, ставши автором доволі посередніх творів, здобуває успіх на Бродвеї та отримує низку престижних премій. Коли Гумбольдт помирає, Сітрин залишається сам на сам із "дарунком" товариша — неможливістю дивитися на світ просто, не помічаючи усіх його викривлень і протиріч, котрі штовхають його шукати дедалі більш складні пояснення для власних вчинків та власного існування. Проходять роки, Сітрину шістдесят: судовий процес із дружиною, неоднозначні стосунки з коханкою, проблеми з місцевим ґанґстером змушують Сітрина дедалі глибше поринати в себе, шукаючи людяних, розумних відповідей перед безглуздістю світу. "Дар Гумбольда" — блискуча препарація американської культури середини минулого століття, дивовижне відтворення духу Чикаго тих часів. При поважному об’ємі книги від неї неможливо відірватися. Це — роман-стихія, і під час читання "Дару Гумбольдта" варто бути готовим до катаклізмів.
Сама Етвуд воліла визначати жанр цієї книжки не як "science fiction", а радше як "speculative fiction", або ж "літературу допущення": від звичайної фантастики, в якій є місце для зорельотів та монстрів, "Оповідь служниці" відрізняється тим, що вона цілком могла б трапитися насправді. Отож — Америка майбутнього. Сполучених Штатів більше не існує, замість них постала тоталітарна реконструкція старозавітного царства пророків — Республіка Гілеад, що тримається на патріархальній владі "Синів Якова". Жінки у новому суспільстві не мають права читати, писати, кохати, виявляти будь-які акти непокори та самовільності. У них немає імені, замість нього — лише вказівка на господаря: Фредова, Гленова. У республіці залишилося зовсім небагато жінок, здатних привести на світ дітей, і Фредова — Служниця, чиї обов’язки зводяться до ритуального злучення заради зачаття, має єдину свободу — думати. Вона пригадує свого чоловіка, з яким її розлучили при спробі втекти з Гілеаду, втрачену доньку та своє життя до початку фундаменталістського кошмару. "Оповідь служниці" — це не лише феміністична проза. Роман скерований не тільки й не стільки на критику патріархату, скільки на аналіз відмінності справжньої любові від імітації, на віднайдення різниці між вірою і пародією на неї. Ця моторошна, заворожлива історія, що свого часу отримала не одну літературну премію, досі надихає режисерів, котрі продовжують робити її екранізації, а в США, де триває показ серіалу за мотивами роману, не припиняються дебати щодо того, наскільки збігаються візії республіки Гілеад з тими тенденціями, що існують сьогодні в американському суспільстві.
Наталка Сняданко, одна з найбільш витончених літераторок України, взялася за складну задачу: в своєму новому романі вона спробувала змінити лінійність часу, перетворивши її на сферу — так, щоб у "кришталевій кулі" пам’яті відобразилося одразу ціле століття. В романі, головним місцем дії якого постає Львів, хаотично змішалися різні епохи: австрійська, польська, радянська — і роки української незалежності. Героєм "Прописів", довкола якого закручуються події твору, став знаменитий нащадок династії Габсбурґів цісар Вільгельм, котрий на початку ХХ століття свідомо обрав для себе українську ідентичність, став ледь не отаманом Запорозької Січі. В реальності життя австрійського архікнязя закінчилося в застінках НКВС у повоєнному Києві, однак Сняданко робить сміливий експеримент і моделює дійсність, в якій княжич не помирає, а залишається жити далі, стаючи свідком наступних історичних перипетій. Роман звертається до складних тем української історії — міжвоєнного проміжку, часів радянського застою, періоду незалежності, однак все ж ця книжка більше про сильних жінок, в першу чергу, про дружину і онуку Вільгельма. Література Сняданко — це завжди щось більше, ніж просто слова: Наталчині тексти потрібно перебирати пальцями, вдихати описані в них аромати, приміряти до себе плаття й куштувати кожну згадану страву. Роман уже чекає на належну оцінку в лонг-листі премії "Книга року" від української служби радіо ВВС.
