VOGUE UA CONFERENCE 2021FASHION & BUSINESS 9/09
RU UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Різдвяна казка: «Міль живе у книгарні»

07 января 2021

Маряна Савка — головна редакторка «Видавництво Старого Лева», поетеса, авторка 18 книг і посол доброї волі ООН в Україні — спеціально для Vogue UA написала різдвяну казку. Приємного читання!

Новенька срібляста монета номіналом у дві гривні виривається з катапульти – блакитної пластикової лінійки – і летить, розкручуючись, просто в ціль, в її око, прикрите лінзою окулярів. У момент зіткнення лінза мужньо витримує удар, лише вибухає квіткою дрібних тріщин, білою хризантемою на склі. А вона осідає на підлогу, ковзаючи спиною по грифельній дошці, стираючи крейдяні формули клятої тригонометрії.

«Аххххх!» – видихає клас, і, ніби крізь вату у вухах, вона чує фальцет Кості Влащенка: «Нам хана!»

… Потяг різко зупиняється на цьому стоп-кадрі, який фіксує переломний момент її невдалої педагогічної кар’єри і час від часу приходить до неї вві сні, як перегляд фатального голу у вирішальному матчі. «Варто було б уже відпустити від себе цей жах, Еміліє Ігорівно», – думає вона собі і поволі розплющує очі. За вікном так сніжить, що не видно і станції, лише чутно, як гримає важка металева підніжка, як вовтузяться нові пасажири, впускаючи до теплого вагону морозне повітря. Двері її купе зі скреготом від’їжджають, і на порозі постає чоловік у в’язаній шапці-вушанці. На сивуватому зарості все ще біліє іній, миттєво перетворюючись на воду. Незнайомець стримано вітається і закидає чорний наплічник на горішню полицю. Знаходить у комплекті з постіллю рушник і витирає обличчя. Емілія дивиться на нього у крихітну щілинку між повіками, їй чомусь стає ніяково від того, що вона все ще під ковдрою, тоді як за вікном уже біла днина.  Провідниця зазирає до купе, пропонує каву-чай і новий попутник відразу замовляє каву. «Вам теж?» Емілія ствердно киває, підтягуючи ковдру до підборіддя. До прибуття у столицю залишається дві години. Від усвідомлення цієї короткої дистанції до нового і непередбачуваного етапу життя вона видихає повітря і вся стискається, як косметичний спонжик у долоні, але потім знову починає дихати і розпрямляється до своїх звичних розмірів. Тепер треба непомітно застібнути бюстгальтер під футболкою і натягнути під ковдрою штани, поки чоловік розвернувся до неї спиною і щось шукає у своєму наплічнику. Красива спина, резюмує про себе Емілія Ігорівна, правильний рельєф.   

Чоловіків у житті Емілії Ігорівни не те щоб не було. Однак екземпляри їй траплялися не найвизначніші. Чи радше один всього екземпляр. З Толіком вони зналися з педуніверситету. Там була сила-силенна дівчат, і кожен чоловік здавався єдиним і особливим. Хоча особливим у Толіку була хіба що його незвична любов до пакетиків із цукром. Звідусіль він тягнув різного калібру і дизайну стікери, і в кишенях його було повно сипучого вмісту: пакетики іноді розривалися. Міль – так її назвали на курсі, ніби й жартома, але вона була свідома того, що чогось яскравого в її образі було стільки ж, як у книжкової молі. І з таким же апетитом Міль смакувала книжки. В її гуртязі книжки були всюди – під ліжком, на підвісних полицях, на підвіконні. Стендаль лежав на Камю, Франсуаза Саґан на Ользі Кобилянській, Ремарк на Маркесі. Життя у книжках було значно барвистіше, ніж ота сіра і обшарпана реальність доволі провінційного міста, в якому вона вчилася. Подалася у вчительки, тому що так до неї зробила мама. Але мамі якось усе це давалося легшою кров’ю, а в Емілії (чи в Молі) школа стала хіба що вічним білим шумом, який неможливо із себе витіснити. Вони побралися з Толіком, тому що якось уже і жити разом почали, і гуртожиток сімейний їм пообіцяли, і в школу одну пішли працювати. День за днем пролетіли вісім років спільного життя, ніби вагони безкінечного товарняка, запакованого втомою і гулом шкільної перерви у вухах. Лункі коридори, галасливі діти, вчительські інтриги і зошити, зошити, зошити…

Бачилися в учительській, додому приходили в різний час, забивалися по своїх кутках, розмовляти одне з одним перестали ще раніше, ніж займатися коханням. А потім сталася та історія з монетою, яка розбила її окуляри. Ніхто так і не зізнався, хто це зробив. Вона і не хотіла розбиратися. Просто звільнилася і поїхала до батьків у районне містечко. Там просиджувала день за днем на березі озера, дивилася, як верби миють коси, потім наважилася роздягнутися і зайти у воду, хоч був уже жовтень. В оцей момент омовіння, коли студена вода вп’ялася в тіло тисячами тонких голочок, Емілія вирішила більше ніколи не повертатися до Толіка. Момент, м’яко кажучи, був не найкращий, бо нещодавно вони спромоглися купити крихітну двокімнатну квартиру. Але уявити собі, що вона там починає вити кубельце, Емілія вже не могла. Вона повернулася додому і повідомила Толіка, що вони розлучаються, нерухомість ділити не будуть, їй нічого не треба, тільки щоб не заперечував. Толік дуже здивувався, але не перечив. Емілія пакувала книги три дні. Завезла їх до батьків – щастя, що друзі допомогли з машиною.

Провідниця принесла каву, яка так ароматно парувала, що далі прикидатися тюленем було б дивно. Емілія вистрибнула з-під ковдри і, почепивши нові окуляри на носа й узявши косметичку, подалася в кінець вагона. Повернувшись, побачила, що її попутник відкрив пачку печива і жестом запрошує її приєднатися. Похрупуючи пісочним печивом, попиваючи каву, розговорилися. Його світло-сірі очі під густими бровами світилися якоюсь дитячою радістю, ніби світ ще жодного разу його не розчарував. Він був такий свіжий і гарний, хоч не надто і молодий, з темною гривою волосся. Є ж чоловіки, на яких просто приємно дивитися. Емілія мимоволі заусміхалася.

Іван, – він приязно кивнув головою, і їй у відповідь треба було назвати своє ім’я.

Вона чомусь захвилювалася і заковтнула перший та останній склади. Вийшло «Міль».

Пробачте?

Їй стало смішно: навіть тут її наздоганяє студентське прізвисько.

Емілія. Але можна просто Міль, я на Міль не ображаюсь.

Ну… Тоді ще печива?

Вона засмілася:

Та ні, я ж не така, не харчова… Я книжкова!

Ясно, – він по-змовницьки усміхнувся. – Все одно ми з вами комахи одного виду. Тому що я Мотиль.

Жартуєте?

Та які там жарти! Це моє прізвище! – і він витягнув з портмоне пластиковий ID. Там дійсно було написано Іван Мотиль.

Вони обоє розсміялися. Емілія раптом подумала, що отак-от реготати в купе з чоловіком, якого знає якусь годину часу, – чи це точно про неї? Ніхто нічого не переплутав?   

А ви живете у Києві? – це таке звичне запитання загнало її в пастку. На очі набігла темінь. Чи вона вже може вважати, що живе у Києві, якщо вона туди ще тільки їде, але вже знає, що десь на Виноградарі у неї має бути прихисток, у помешканні Уляни, її університетської подруги?

Вже так! – нарешті видихнула вона.

А! Вітаю! Приїхали підкоряти столицю?

Ну… Не знаю, хто кого підкорятиме, я столицю чи вона мене, – спробувала пожартувати.

А ким тут працюєте? Так, цікаво просто… – і він відсьорбнув кави.

Це було ще одне складне і підступне запитання, на яке не так уже й легко відповісти. Не пояснювати ж їй, що наразі вона підмінятиме вчительку фізики до кінця чверті, а тим часом шукатиме якоїсь іншої роботи, на яку можна було би прожити в столиці. І Міль сказала перше, що спало на думку:

Та я працюю в книгарні!

Вау! Гарне місце для книжкової Молі. Шкода, я зараз виходжу на Святошино. Залишу тут свій телефон. Якщо вам захочеться поговорити про книги або комах, то прошу дзвонити. А де книгарня? Може, зайду якось…

Емілія гарячково почала згадувати якісь центральні вулиці Києва. Сказати «Хрещатик» було б занадто банально.

Прорізна! – вистрибнула з неї назва вулиці, про яку вона знала хіба те, що вона в центрі.

Я вас знайду! – він обдарував її сяйливою посмішкою і зник разом зі своїм наплічником.

Як?.. – видихнула Емілія.

І справді, як він збирається її знайти, якщо навіть не взяв у неї номер телефону. Он хіба що свій номер залишив. То виходить, що це їй треба його шукати. Отак завжди, чоловіча логіка. Знімають із себе усяку відповідальність. Якщо ж вона йому подзвонить, це для нього стане свідченням, що він їй подобається, вона шукає з ним зустрічі, мабуть, закохалася. Який жах. Було б набагато простіше, якби зустрічі шукав він. Ну природно ж. І Міль, намагаючись впоратися з сумбурними думками, заховала картку з номером у гаманець.

Потяг повільно заплив на третю колію Центрального вокзалу. Виштовхавши з тамбура здоровенну валізу, Емілія опинилася на пероні. Морозне повітря проникало у ніздрі й легені, над шаликом зависла хмарка пари. Снігопаду не було, але небо низько нависало свинцевим черевом над столицею. Окуляри в неї тут же запітніли, і вона не могла розгледіти, чи нема її подруги серед натовпу тих, хто прибув, і тих, хто зустрічає. Але ніхто до неї не підходив, останні пасажири зійшли з потяга і поспішали заховатися від холоду в перехід. Задубілими пальцями Міль набрала номер Уляни. «Ваш абонент поза зоною досяжності». Такого повороту вона не сподівалася. Поволі піднялася східцями наземного переходу і опинилася в теплому вокзальному приміщенні, покотила до виходу свою валізу. Вона вийшла довгим коридором другого поверху і раптом побачила велику, яскраво прибрану ялинку в центрі зали. Аж застигла перед ескалатором, поки хтось на неї не наштовхнувся. Як це гарно! Навіть на вокзалі свято. А в її житті? Суцільна невідомість. І Міль, вийшовши з вокзалу, посунула до метро.

Тим часом небо вибухнуло густим лапатим снігом. Вийшовши на станції «Хрещатик», Емілія побрела навмання, тягнучи за собою валізу, коліщата якої постійно застрягали в білій крихті. Сніг заліплював окуляри, і їй доводилося часто зупинятися і їх протирати, бо інакше вона нічого не бачила. Київ був приголомшливо красивий. З вітрин лилося золоте світло, миготіли вогні. Манекени заклично прогинали свої пластикові спини, рекламуючи розкішний одяг, який для Молі був у такій самій зоні недосяжності, як і телефон її подруги. Її минали люди, що бігли у своїх справах, поспішали сховатися у свої помешкання, і їм точно було не до неї. Холод просочився крізь її пуховичок, а вона усе йшла навмання, не розуміючи напрямку і сенсу. Якась вулиця стала підніматися вгору, і раптом Міль зупинилася перед підсвіченою вітриною, заповненою книжками і паперовими ангелами. Ернест Гемінґвей, Террі Пратчетт, Сильвія Платт… Її улюблені, її друзі поза часом. І Міль стала проштовхувати свою валізу у вузькі двері.

Емілія відчула давно забутий дитячий захват, ніби опинилася всередині музичної скриньки, в якій звучить її улюблена Come Away with Me. І Нора Джонс закликає її піти разом з нею, зробити крок у ніч. Міль застигла посеред невеликої кімнати, заслухавшись, знявши окуляри і кліпаючи мокрими віями. Це була не просто книгарня, а книгарня-кав’ярня, за двома столиками сиділо по двоє людей за кавою, один столик залишався вільним. Усі стіни заставлені стелажами з книжками, аж під стелю, барна стійка з кавомашиною, а на полицях – свічки у скляних колбах. І запах. Аромат свіжозмеленої кави і карамелі.  

Ви у нас вперше? – вихопила її з млосного заціпеніння дівчина у картатій сорочці.

Таки вперше.

То сідайте собі за столик.

А можна?

Дівчина засміялася і запропонувала поставити валізу в кутку біля вішака з одягом. Міль зняла пуховик і шапку, але не поспішала сідати. Вона пішла вздовж книжкових полиць, пучками пальців торкаючись корінців книжок. Це було справжнє багатство – всі ці книги. Багато авторів були їй знайомі, чимало книжок впізнала, бо купувала їх раніше, але от ці ще не знані, цілком нові. Вона сіла за столик, відчуваючи, що в неї паморочиться в голові. За вікном ішов сніг, біла завіса відділяла її від реальності, у якій вона все ще ніхто, імовірно, вчителька на заміну. А може… І тут вона остаточно зрозуміла, що хоче залишитися тут. Будь-що. Міль підвелася з-за столика і рішуче пішла до дівчини за барною стійкою.

Пробачте, – хвилювання трохи змінило її голос, але Емілія дала собі раду з емоціями, як-не-як, школа за плечима. – Пробачте, якщо здивую вас запитанням. Але чи є у вас вакансії, хоч якісь? Бо я мріяла все своє життя працювати в цій книгарні. І я точно знаю, що я вам підійду.

Чому? – спитала дівчина.

Тому що я Емілія. Або просто Міль. А книжкова міль має жити в книгарні. І я понад усе люблю книжки: читати, розглядати…

А продавати?

Впевнена, що і продавати.

Дівчина зміряла Емілію таким довгим поглядом, ніби подумки наважувалася, сказати чи промовчати. Врешті мовила:

Гаразд. Я цього не вирішую, але завтра приходьте, коли буде наша керівниця, вона шукає людину.

На радощах Міль мало що не підстрибнула, але спохопилася і спитала:

А яка тут адреса? Яка вулиця?

Дівчина здивовано вигнула брови:

Прорізна!

Так і почалася нова історія Емілії Ігорівни на прізвисько Міль. Місце в книгарні їй дісталося легко, але перш ніж потрапити на співбесіду, їй довелося ночувати на вокзалі, обіймаючи свою валізу. Але Міль не нарікала. Перед нею світилася ялинка, підморгуючи кольоровими світелками. Вранці спробувала знайти книгарню за тим самим маршрутом, але це вдалося не з першого разу. Зате вона знала, що вулиця називається Прорізна, а оскільки язик до Києва доведе, то в Києві він допоміг їй знайти потрібну вулицю. Коли Емілія зайшла до книгарні з тією ж валізою, вже знайома їй дівчина не змогла стримати сміху.

Ви ніби й не виходили звідси.

І провела її на співбесіду. Щойно вийшла від керівниці книгарні, як раптом завібрував телефон. Дзвонила Уляна з травмпункту. Таки вчора вона не змогла зустріти Емілію, бо послизнулася на льоду і зламала руку. Але чекає на Мілю десь там на Виноградарі. І просить її не забути, що завтра треба вийти на підміну вчительки фізики.

Емілія набрала повітря:

Улянко… Тут така справа… Я не зможу піти на заміну. Я вже знайшла собі іншу роботу.

Робота в книгарні-кав’ярні виявилася не такою легкою, як здавалося на перший погляд. По-перше, треба було навчитися готувати каву, приборкувати кавовий апарат, вчитися спінювати молоко і навіть малювати візерунки на каві. І вчитися продавати книжки, консультувати покупців, розбиратися з програмою. Останнє далося їй абсолютно легко – математик же. Більше того, вона навчила чотирьох інших дівчат працювати з таблицями і оптимізувати свій робочий час. Складніше було опанувати фах баристи. Але Міля не боялася будь-якої роботи. Ночами і на вихідних вона читала ті книжки, яких ще не знала. Добиратися до роботи було довго і складно, але врешті вона вирішила переселитися ближче і винайняла крихітне, але затишне помешкання за кілька кварталів від книгарні-кав’ярні. Уранці, ще перед відкриттям, вона приходила і протирала столики, відчищала кавомашину, перемивала горнятка, вмикала музику. Світ кружляв довкола неї, ніби сніг у скляній кульці, а вона була на її дні, у своїй дорогоцінній бульбашці, де все було так чудово. Бракувало тільки… Так, увесь час вона не могла позбутися відчуття, що двері відчиняться і зайде її попутник, якому вона сказала неправду, яка таки виявилася правдою, тобто здійсненою мрією. Картка з його номером стала закладкою до книжок, які вона безнастанно читала. Вона лише домалювала у кутку сердечко. 

Одного разу вона вирішила, що досить їй бавитися у гордовиту жінку, і кинулася дзвонити. Але картки не було. Вона шукала скрізь, де тільки могла: в кишенях, книжках, наплічнику, гаманці. Ніде. Це було жахливо. Чому вона не вбила номер в телефон? Чому не вивчила напам’ять? Емілія відчула, як всередині все стискається, як той косметичний спонжик, але видихнути і розпрямитися до звичних розмірів вона не може. Фейсбук! Інстаграм! Твіттер! Десь же має бути цей Мотиль. Учепившись за свій здогад, Емілія узялася шукати сторінку чоловіка, який так коротко зблиснув у її житті, але нікуди не зник. Та результати пошуку нічого не дали.

Тим часом до нового року залишалося два дні. Люди поспішали накупити подарунків своїм друзям і рідним, роботи в книгарні-кав’ярні було по вінця. Навіть про втрачений контакт красивого чоловіка не було коли думати. Емілія кружляла і кружляла між стелажами і покупцями, запаковувала книги і сувеніри в подарунковий папір, вив’язувала на пакунках красиві стрічки. І раптом, підвівши погляд на чергового покупця, побачила знайомі світло-сірі очі. Томик Елізабет Ґілберт випав у неї з рук, але чоловічі руки його спритно впіймали.

Не варто кидати книжки. Вони цього не люблять, Еміліє.

Як ви мене знайшли? – прошепотіла побілілими губами.

Ви мені так і не подзвонили… – він докірливо схилив голову. – А я чекав, навіть якось приходив сюди, але вас не застав. Тож подумав: хто його знає, чи не помилився я книгарнею…

А зараз? Не помилилися?

Ні! Ви ж надіслали мені послання!

Я? Це що, жарт?

Він дістав із кишені ту саму картку, якої Емілія так і не дошукалася.

Я знайшов її в книжці, яку мені тут продали. Якраз тоді, коли вас не було. Тут домальоване сердечко. Я подумав, що це послання...

До завершення зміни залишалося пів години. Але ніколи ще так Емілії не хотілося, щоб цей робочий день скінчився. На неї чекав її Мотиль. Вони вийшли на вулицю Прорізну, яка розітнула їхнє життя на колись і тепер. У золотому світлі ліхтаря пурхали снігові метелики, мотилі чи молі, і осідали йому на закучерявлену бороду, а їй просто на вії, бо ж окуляри вона передбачливо заховала.    

Еще в разделе Книги

Популярное