"Придворний поет короля акул": нове оповідання Мирослава Лаюка

В активі доктора філософії і письменника Мирослава Лаюка – три збірки поезії і два романи, один з яких потрапив до довгого списку "Книжки року" за версією ВВС. Оповідання "Придворний поет короля акул" оприлюднюємо вперше.

Мирослав Лаюк

"Поезія – це небезпека", – сказала письменниця з Гренади, яка летіла у Південну Африку на фестиваль. То, власне, єдина дивна фраза, яку дівчина промовила за весь політ. Вони з Артуром навіть домовилися зустрітися, якщо зірки на цьому перевернутому, у порівнянні з північною півкулею, небі, зійдуться.

Мали б зійтися – в Артура батько був поетом. Правда, Артур майже нічого з творчості старого не читав і взагалі мало про нього знав – хіба те, що він поет. А також, що його головна муза – невеличкий вітрильник, на якому, за словами матері, він "прокатав по Дніпру тридцять тонн курвів". Батько помер кілька років тому, а на оголошення про продаж його яхти Артур нещодавно випадково натрапив і одразу розпочав із власником перемовини з метою перекупити головну героїню маминих історій і зробити собі подарунок на двадцятисемиліття. Чи можна випадково натрапити на оголошення про вітрильник? Ну, якщо ти випадково кілька разів у житті бачив батька і головне, що знав про нього, – це про яхту, то так, "можна випадково натрапити на оголошення про вітрильник".

* **

Спочатку Артур завітав на два дні до Преторії, міста на краю старих діамантових шахт. Зрештою, тут більшість великих міст побудовано поблизу копалень. В Артура у Дурбані мала бути конференція, присвячена проблемам змін клімату. Однак Іванка – колишня одногрупниця, яка тут одружилася, влаштувалася на роботу, розлучилася – запросила його спочатку в Преторію. Наперед можна сказати, що нічого між ними не відбулося, принаймні, двох неповних днів виявилося замало.

Іванка зустріла Артура в аеропорту й повезла одразу додому – у будинок на краю міста: з басейном, фіолетовими деревами, пташками, а також струмом навколо паркану. Постійно струшуючи з обличчя і випльовуючи пелюстки, які спадали з дерева над водою, Артур охолодився у басейні. Подаючи йому рушник, дівчина засміялася:

– Ти в Дурбані обережно купайся. Там класний пляж, але, кажуть, іноді запливають акули.

Акули? От би тим акулам згодувати нового власника вітрильника Артурового батька: той не тільки не захотів збити ціну, а й дав на роздуми лише три дні!

Потім вони поїхали в центр – до урядових будівель в колоніальному стилі, відносно безпечних обгороджених галявин та пам’ятників. Навколо більшості маєтків був колючий дріт і струм. Іванка заблокувала двері у своєму седані, адже тут на світлофорі міг застрибнути місцевий, приставити ножа до горла і забрати гроші. Недавно так сталося з американцями, тільки ті виявилися морськими піхотинцями й просто прострелили нападнику голову, тобто завершилося все міжнародним скандалом.

Увечері одногрупники випили трохи вина, поговорили про родючість місцевої цегляно-червоної землі. Артур ліг спати, а вночі прокинувся від блискавок, які запалювали повністю все над землею: самої тріщини світла не було видно, однак коричневе брудне небо засвічувалося цілком, ніби абажур світильника вселенських розмірів. Під ранок почали кричати пташки зі складною для запам’ятовування назвою, яких тут усі ненавиділи, бо вони ревіли, як нажахані діти.

– Ти знаєш історію земель, де знаходиться Дурбан? – спитала зранку подруга.

– Тут було багато королівств.

– А про короля Шаку читав?

– Дівчина, що сиділа поряд у літаку, розказала, що там живе король, який має придворного поета. Це король Шака?

– Оу, ти в літаку часу не марнував, – вона, здається, приревнувала. – Ні. Шака – це їхній головний історичний діяч, місцевий Гарібальді. Коли померла його матір, Шака стратив кілька тисяч людей і оголосив тримісячний загальнонародний голод.

– Шака – це від shark , акула?

– Навряд чи. Треба глянути, – вона порилася у смартфоні. – Ні.

* **

У Дурбані, крім аеропорту короля Шаки, був аквапарк, ресторан і ще купа всього на честь цього історичного діяча. Артура зустріли і привезли до готелю – просто біля океану. Не рекомендувалося виходити далі за десь двокілометрову лінію пляжу. До стадіону у вигляді пащі акули, що будувався до недавнього чемпіонату світу з футболу, їх повезли одразу після відкриття конференції. Зрештою, робити більше було нічого. Артур ще з кількома роззявами убером поїхали на місцевий ринок, купили дерев’яних слонів і чоловічків зі списами, сорочки з місцевою вишивкою, не знайшли горіхів макадамія, а решта часу – готель і пляж.

Артур написав власнику вітрильника, що вже готовий купити у нього все за ту ціну, яка була призначена, навіть перерахував йому завдаток. Артур думав, чи не занадто дорого йому обійдеться бажання щось довести мертвому батьку. Однак в інші моменти він переконував себе, що це тема не про комплекси, а про спасіння. Та наразі хоча б недовгим, але спасінням, була б можливість просто розвіятися.

• А чи правда, що у вашого короля є придворний поет? – запитав Артур у дівчини на рецепції.

Вона змінила свою легковажно-привітну посмішку із діамантом у зубі на серйозно-розгублений вигляд. Потім знову блиснула брильянтом і сказала, що пізніше підготує для Артура інформацію.

Цікаво, як виглядав цей придворний поет? Що він писав, які мав привілеї? Чи виділяв йому король вино зі свого погребу? Скільки віршів на славу королю мав скласти поет у рік? І як виглядає ця хвала – скільки разів він використовує префікс "най" і слово "сонцесяйний"?

Прочиняючи двері готелю, Артур рукою втрапив у афішу поетичного фестивалю – біля одного з імен у дужках було написано "Гренада", а знайому з літака звали, очевидно, Марта. Насправді вони обмінювалися іменами на висоті кілька тисяч метрів, але він забув її ім’я – як номер місця, на якому сидів.

Сьогодні Марта якраз виступала у місцевому театрі, тому Артур поїхав туди. Щойно хлопець вийшов з таксі, з кущів вибігла мавпа, а потім чкурнула назад. Мавпочки лазили, бігали, сиділи, спали, шукали одна в одної паразитів скрізь – від смітників і заґратованих вікон до дахів будинків і дорожніх знаків.

Марта крутилася на терасі. Артур помахав їй, вона зірвалася і пішла назустріч.

• Тут гарний бар – можеш собі щось замовити. Читання почнуться через десять хвилин. Вибач, мушу йти. Зустрінемося потім.

Артур випив два шоти, купив квиток і пішов до зали. Марта виступала однією з перших. Ті вірші були про права жінок і красу її рідних островів. Під час читання поета з Австралії вона зайшла до зали й підсіла до Артура. Після виступів кількох поетів з різних країн вийшов чоловік у шкірах гепарда, з пов’язкою на голові і жезлом у руці.

• Це придворний поет короля? – питав Артур.
• Я так і не зрозуміла, – відповідала Марта. – Запитувала у різних людей, але вони відповідають щось туманне.
• А про що його вірші? Це ж місцевою мовою?
• Так. Він уже виступав напередодні. Мені казали, це щось схоже на літопис його народу, а також хвала теперішньому королю.
• І він так постійно у шкірах гепардів ходить?
• Мабуть. Це ж, певне, його уніформа. Цікаво, чи носить він білизну?
• Навряд чи.

Публіка гучно вітала свого поета.

* **

Марта жила у сусідньому з Артуровим готелі. Разом з іншими поетами вони пиячили у кафе внизу, теревенили про все на світі, крім, на щастя, поезії.

• Ідемо купатися? – шепнула Марта Артурові.
• Голяка?
• Аякже.
• А акули?
• Які акули?
• Кажуть, сюди часто запливають акули.
• Тим більше – ходімо купатися!
• Може, краще до мене в номер?

Марта подумала кілька секунд, ковтнула білого вина й подивилася у його непевні, як тремкі пелюстки на воді, очі:

• Ні. Якщо хочеш, завтра підемо купатися, о 6.45. Але зранку вже голяка не вийде. Тільки нічого, крім плавок і рушника, з собою не бери, бо в мене вчора вкрали весь одяг.

* **

Артур дуже важко вставав. На щастя, океан був за двадцять метрів від готелю, через дорогу й невеличкий сквер, повний мавп і пальм.

Вітер зірвав у Марти з голови хустину, яку вона купила на місцевому ринку і в якій мала намір плавати. Вітер поніс тканину далеко у бік кораблів на горизонті. Вода була такою теплою, що на пальцях поморщилася шкіра.

Вони повернулися до готелю й на терасі кафе зустріли придворного поета – у шкірах гепарда. Він, розмахуючи руками, голосно говорив до сивого чоловіка у фраку і з сигаретою, вимовляючи імена Шекспіра і Кутзее. Марта кивнула йому головою – і поет кивнув у відповідь.

Марта з Артуром ще покрутилися біля дверей. Вона стрельнула у сивого чоловіка у фраку сигарету, а потім поклала руку на Артурове плече:

• Ну – прощавай. У мене через годину трансфер в аеропорт.

До них підбігла мавпа, а за нею друга і третя. Марта засміялася і показала на столик придворного поета короля – просто посередині сиділа мавпочка й рилася у попільничці, переповненій недопалками.

* **

Іванка з Преторії написала, що вирішила кидати роботу та повертатися назад в Україну, де вони, можливо, скоро зустрінуться. Власник вітрильника написав, що не отримав завдатку. В Артуровому банку відповіли, що не можуть перерахувати кошти. Артур написав власнику яхти, що заплатить йому через два дні – щойно повернеться з Африки, заплатить всю суму одразу. Артур закрив ноутбук і швидко подався до кафе, де недавно сиділи ті двоє.

Однак на терасі вже не було нікого, крім мавпочки з мордочкою в попелі і сигаретою в зубах. Вона курила, ніби людина.

Артур вилітав перед ранком, годин через двадцять. Він ще раз пройшовся набережною, зайшов до ресторану й перекусив. Потім потрапив на театрально-танцювальне шоу просто неба неподалік пляжу – десь тридцять хлопців у народному одязі грали на барабанах й танцювали, імітуючи бої. У одного з танцівників злетів наконечник списа, але він вдавав, що нічого не відбулося, й далі у танці перемагав свого супротивника – очевидно, демона.

Увечері, коли Артур спустився ліфтом у хол, його гукнула дівчина з рецепції. Вона посміхнулася, знову оголивши свій діамант, і передала листочок. А потім, усвідомивши, що Артур іде на пляж, застерегла від нічних купань і сказала, що, коли Артур повернеться, передасть йому інформацію про придворного поета. Артур встиг побачити фото, однак там була інша особа, ніж та, що виступала вчора в театрі й сиділа зранку в кафе.

…Артур хвилин десять чистив зуби, потім ліг і подумав, як би добре було одразу заснути. Однак шум океану за вікном не дозволяв очистити голову. А потім надійшов лист від власника вітрильника. Той сказав, що дві години тому продав яхту іншому покупцю, який запропонував йому на п’ятсот баксів більше.

Артур з’їв кілька шматочків ананаса й відчув страшну гіркоту в роті – смак зубної пасти забив ті рецептори на язику, які відповідали за відчуття солодкого.

* **

Мавпи, певне, вже спали. Але чи спали акули?

Артур знову зайшов у воду – до пояса, потім до шиї. Океан був теплим. Мабуть, місцеві поети пишуть про океан і ніколи про моря – який сенс говорити про щось дрібне, коли щодня бачиш безмежність?

Якби сісти на вітрильник і попливти вперед по прямій лінії – кілька тижнів не наштовхнешся на жоден острів, на жодну скелю, на жодну землю. Ото був би подарунок на день народження!

Тепло океану проймало кожен клаптик шкіри нижче шиї, зверху – шастав пекучий, ніби свіжа рана, вітер. Однак вранішні купання були солодкими, а ці – ніби їсти фрукти після того, як почистив зуби.

Неподалік на пірсі Артур побачив постать. Хлопець вийшов з води, обтерся рушником і попрямував теплим піском до бетонного пірса. Чоловік не помітив хлопця. Артур підійшов до нього на відстань п’яти метрів, однак той взагалі не звертав уваги на сторонніх. То був придворний поет!

Він змінив свої гепардові шкури й пов’язки на звичайні європейські джинси й сорочку, настільки звичайні, що навіть при такому поганому освітленні було видно – це просто джинси і це просто сорочка. Він говорив до води, щось шептав своєю мовою. Ну, це ж нормально, думав Артур, поетові – нормально говорити до води, до океану, до солі, до йоду…

І тут серед води, яка навіть у темряві виглядала синьою, Артур помітив гострий плавник – плавник акули. Поет говорив до акули, він читав вірші королю акул – спочатку історію свого народу, потім хвалу королю.

* **

Батько привітав Артура з днем народження всього один раз – на десятиріччя. Подарунком був масивний годинник, вмонтований у модель яхти, а також лист із досить незграбним і примітивним віршем – звичайним заримованим привітанням. Мама, коли побачила це, почервоніла й пішла у ванну. А вірш, як потім Артур читав у статтях, "яскравого представника свого покоління, котрий найфіліграннішими сентенціями фіксує найтонші проблеми епохи", закінчувався словами:

…А на двадцять – чекай не будильник –

подарую тобі свій годинник".

Артур ще раз глянув уперед – пірс спорожнів.

"Поезія – це небезпека", – казала Марта, яка вже, певне, з ілюмінатора літака бачила обриси своїх дрібних, як пелюстки у басейні, Гренадинських островів.