UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Love in war times: нове оповідання Ірени Карпи

02 июля 2022

3 липня в Києві пройде творча зустріч з письменницею Іреною Карпою. Авторка, що приїде до Києва з Парижу, запрошує провести день разом та зібрати кошти для ЗСУ. Напередодні екслюзивно публікуємо нове оповідання Ірени Карпи: відверте та болісне, написане декілька тижнів тому – про любов у воєнні часи.

Ірена Карпа для Vogue UA, січень 2022 

«Війна – це наркотик» – каже він. Для нього ця вже третя. «І не схожа на жодну з попередніх».

Про наркотик – це коли вона спитала, як люди віднаходять той же рівень емоцій, напруги, адреналіну потім. У нормальному, післявоєнному житті. Риторичне питання про ПТСР. Він каже, що вже звик, бо досвід. І що навчився радіти життю, коли все закінчується. Тих, хто не воював до того професійно, «плавить» сильніше. 

Слово «плавить» в цій війні – одне з головних слів-паразитів. Нас всіх від неї «плавить» - байдуже, з воску ми чи з заліза. Когось більше – як от мою однокурсницю, матір трьох дітей. Взявшись за непосильну задачу допомогти усім, хто просив прихистку в її будинку в Братіславі, отримала депресію середньої тяжкості. (Але ви б чули, як ніжно з нею розмовляє чоловік, перебравши на себе догляд за дітьми з усіма їхніми школами-віолончелями і спортом… ну й плюс звична робота і люта «волонтерка»). 

Когось «плавить» менше - як цього витривалого командира, що, пройшовши дві війни, на третю несподівано… зустрів свою любов. 

«Буду в Києві 3-го липня. – пише вона. – Хоч трохи ближче до тебе». 

Вони переписуються ночами, крадучи один в одного сон. Домовляються розмовляти по сорок хвилин, і згадують про час через три години. Ніч – це його єдина можливість. Та й то лиш тоді, коли не на завданні. Вдень вона виснажена, але дуже щаслива. Тахікардія, мурашки по шкірі, перша і остання думка дня про нього. Так, наче їй знову п'ятнадцять років.

Ці двоє ніколи не бачилися. Головна інтрига їхньої історії – чи колись зустрінуться. Daily battles в обох, різні фронти однієї війни. Щоденна лотерея: чи повернеться він з завдання/чи дочекається вона нового повідомлення.

«Боги війни таки мусять любити тебе, раз підігнали бабу, яку давно хотів…» - сміється вона над його нерішучістю. Виявляється, він вже давно закоханий, відколи соц-мережа підкинула її чорно-білу фотографію. «Але чого б я ліз у твоє життя?.. У тебе діти, чоловік. Тож, якби не війна…»

Якби не війна, вони б ніколи не заговорили. А так – слово за слово, тепловізор за мотоциклом, волонтер за військовим, ніч за ніччю вилилися в безнастанне «я кохаю тебе. Українською». Вилилося – бо ж поплавило. Всі згадані інгредієнти сплаву роблять його незвичним. Хто знає, наскільки міцним. За звичних умов це мав би показати час. В умовах війни час і сам змінив форму. 

«Ця війна зовсім інша. – каже він. – Скільки бачив їх, а ця не схожа, розумієш?»

Вона киває й бреше: розумію. А сама думає про те, що для неї зовсім інша -  історія цього кохання. Ніколи не було іще таких високих ставок. Було про суперництво. Було про розлучення. Було про розчарування після першого ж спільного вікенду. Було про жир на животі й небажання займатися спортом. Про нелюбов до музики один одного. Але ніколи не було такого, щоби ставкою в цій інтризі було саме життя коханої людини.

Щоразу, коли їй пише волонтер, який їх власне й познайомив, її серце завмирає. «Відсутність новин – це хороші новини». – кажуть там у них, на фронті. Погані новини доходять найшвидше. Наразі волонтер пише про чергові потреби (мотоцикл, мікроавтобус, бо минулі згоріли від російських градів). Вона збирає гроші. Волонтер пише про похорони своїх друзів, юних і усміхнених. Вона плаче, думаючи про їхніх коханих, матерів чи сестер. Можливо, на долю секунди в неї пролітає думка: цього разу не він. Це не думка полегшення, ні. Просто зараз, сидячи на терасі кав’ярні Сен Віктор, мастячи тартину абрикосовим конфітюром, дивлячись, як двірник обрізає троянди на клумбі, ховаючись за склом від вуличного шуму, вона не уявляє, що зробить з нею біль, якщо одного разу це буде він.

Тому що так уже було. Що це був він. З іншою жінкою, її подругою в Камянці-Подільському. 

«Я їду на побачення. – писала вона, коментуючи своє відео в Інстаграмі. – Навіть квіти везу. Хоча зазвичай квіти дарував мені він».

Довга сіра дорога, поділена рівним пунктиром. Свіжа могила між інших солдатських могил. 

«Я кохаю тебе кожною клітинкою свого тіла. Ти – жінка мого життя. Виходь за мене. Я й доньку твою люблю, як рідну. Все на вас переписав, до речі, все майно».

«Я згодна! А ти дурло. Вмирати зібрався, чи шо? Обіцяй, що не вмреш».

«Обіцяю».

Він помер під завалами будівлі, де лише проходив підготовку, навіть не на фронті. Зрадник навів туди російський вогонь. Зрадника знайшли. Восьмеро солдатів загинуло. 

«Скажіть їй, де лежать гроші, хай візьме машину» - були його останні слова. І справді дбав. Їй тепер  є за що жити з донькою якийсь час. Головне, щоб хотілося.

«Коли прокидаюся, першу годину лежу й хочу вмерти. А тоді характер бере своє й підіймаюся».

Вона йтиме далі. І рано чи пізно навіть пробачить його за невиконану обіцянку не померти.

«Він ніколи мене не обманював. Тільки цього разу».

Боєць «Азову» передав із волонтерами свою футболку нареченій. Пропонував їй одружитись через «зум» - вона сміялася, бо хоче «по-нормальному». Й лягала спати з його футболкою, його запахом. Боєць потрапив у полон – ні звісточки. Пастка надії. Пастка порожнечі. Одного дня вона вмикає телевізор і бачить його в одному з пропагандистських сюжетів російського ТБ – виснаженого, зі слідами тортур, але живого. «Я зроблю все, щоби звільнити його!» - клянеться дівчина у свої 20 років. Пастка надії. Сила вибратися з порожнечі.

Ще одна жінка живе в Парижі, поки він живе в Києві. Він не воює, стан здоров’я не той. Його не випускають з країни, бо йому більше 18-ти і менше за 60. Хоча, якби хотів, то випустили б – знову ж, за станом здоров’я. Але він не хоче. Він сидить вдома і страждає. Фарбує стіни в новий колір. Майже нічого не їсть. Слідкує за переміщеннями дружини в телефоні (поставив у свій час програму). Відсилає в Париж її сукні. А тоді дорікає тим, що в неї прекрасне життя, а він помре на самоті. Те, що закордон вона вивезла їхню 13-літню доньку, щоб не бігала за кожної тривоги в бомбосховище й сіріти вдома, для чоловіка не аргумент. «Ви просто мене кинули». 

Жінка не спить до трьох ночі. Жінка плаче. Жінка запевняє його, що кохає, і просить приїхати бодай до Львова на побачення. «Бензин дорогий, я не приїду».

Жінка – інженер високого профілю. Вона не говорить французькою, але вчить. Ночами вона розробляє системи енергозабезпечення для готелю в Києві – онлайн, безкоштовно, щоби не втратити колишню роботу. Вдень вона прибирає в готелі в 5-му районі Парижа. Офлайн, важко, 10 євро за годину. Жінка сміється з цієї ситуації. Але їй конче треба заробляти гроші, вона по-іншому не може.

«Він ніколи нічого не дарував мені, - каже вона раптом. – Навіть на день народження, навіть на Різдво. Коли на роботі дівчата хвалились подарунками, я мусила щось брехати. Я лише працювала. Весь час. Щоби зробити ремонт, обладнати кухню, купити авто. Ми так і не зїздили на тому авто у відпустку».

«Я пожертвував для тебе всім, - пише її чоловік. – Я сидів із дитиною, коли ти будувала кар’єру. Я готував тобі після роботи їсти. А ти мене кинула заради кращого життя».

Жінка мовчки оглядає своє «краще життя» - принесені з Resto de Coeur лискучі банки з сардинами, втомлені перці, щматок шинки, баклажан і два йогурти. Яєць сьогодні не було – пізно прийшла після курсів французької. 

Коли друзі запросили її у фрік-кабаре, жінка вирішила, що мабуть, померла, і всі ці травесті, стокілограмові бородатт стриптизерки, люди в костюмах із паєток і пластику з бульками – жителі засвітів. Бо хто ж іще прийшов би втішати її з такими сумними очима, наче з них-от мало вилитися щось темне, густе, що покриє їхню глянцеву радість непробивним шаром туги?

«Я сам один. – пише він. – Захворію на корону і помру. Бомбардування буде – я помру. Їжа закінчиться – помру з голоду. А ти собі в Парижі».

Він сидить і безкінечно фотошопить її знімки. Робить кохану жінку світлішою, темнішою, з яснішими очима, з рівнішою шкірою. Робить її своєю. Хай хоч її зображення йому належить, раз вона не поряд. Реєструє її в «тіндері». Фліртує від її імені з незнайомцями, а потім грубо відшиває їх. Ревнує. Звинувачує. Плаче. Присилає відео, де він плаче. Вимагає розлучення. Вибачається. Витирає меседжі про розлучення. Погрожує. Благає. Шантажує. Виснажується сам. Але найбільше виснажує її, цю тендітну жінку з блакитними очима, сорок два кілограми ваги, якій завтра знову тягати 50-кілограмові матраци в готелі, не зважаючи на дві вищі освіти. Скільки важить кожен матрац, якщо просотати його слізьми й притрусити докорами? Скільки ще вона триматиметься і що закінчиться швидше? Її любов, яка щодня втрачає у вазі й об’ємі? Її терпіння? Сили? Ґлузд?.. 

Перші краплі дощу падають у піну кави, про яку забула жінка на терасі.

Чому близькі раптом стають такими далекими, а далекі близькими?

Тому що війна.

Чому все, що відчуваєш зараз, у тисячі разів сильніше за все, що було дотепер?

Тому що війна.

Чому по-справжньому ти можеш жити лиш ті два дні на місяць , що він поряд, ті дві години вночі, що ви переписуєтеся?

Тому що війна.

Чому ти так сильно любиш того, кого ніколи може й не побачиш?

Тому що, курва, війна. Із найвищими ставками. 

Еще в разделе BOOKS

Популярное