Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Книга на выходные: отрывок из романа Маргарет Этвуд "Заветы"

28 марта 2020

Vogue UA публикует отрывок из нового романа «Заветы» культовой писательницы Маргарет Этвуд. Украинский перевод книги, получившей Букеровскую премию-2019, появится в мае. Книга выходит в издательстве "КСД". 

І. Статуя

Рукопис з Ардуа-холу

1

Лише мертвим дозволені пам’ятники, проте мені його звели ще за життя. Я вже скам’яніла.

Ця статуя стала жестом подяки за мої численні досягнення — саме так стверджувала грамота, зачитана вголос Тіткою Відалою. Вона отримала це завдання згори й аж ніяк не тішилася тим. Закликавши на допомогу всю свою скромність, я їй подякувала, а тоді потягнула за мотузку, прикріплену до полотна, що огортало мене, — воно хвилею впало на землю. У нас, в Ардуа-холі, не вибухають оплесками, але хтось потай аплодував. Я схилила голову на знак вдячності.

Моя статуя нереалістична, як це завжди буває: я вийшла молодша, стрункіша, давно вже не була в такій добрій формі. Виструнчилася, розправивши плечі, вуста застигли у жорсткій, та все ж доброзичливій усмішці. Очі пильно вдивляються у якийсь осяйний орієнтир, що символізує мій ідеалізм, неухильну відданість обов’язку, рішучість, готовність рухатись уперед, не зважаючи на перешкоди. Не те щоб моїй статуї було видно щось у небі за похмурим скупченням дерев і кущів біля стежки, що біжить перед Ардуа-холом. Нам, Тіткам, не годиться бути надто самовпевненими, навіть у кам’яній подобі.

Мою ліву руку стискає дівчинка років семи-восьми, дивиться на мене довірливими очима. Правиця ж лежить на голові жінки, яка зіщулилася біля мене: її голова покрита, очі звернені вгору, в обличчі читається чи то малодушність, а чи вдячність — це Служниця. А за спиною — одна з моїх Перлових Дів, готова вирушити у місіонерську подорож. На поясі в мене шокер. Зброя нагадує мені про власні помилки — якби ж я діяла ефективніше, вона була б не потрібна. Вистачило б і переконливого голосу.

Скульптурна група не дуже вдала — надто захаращена. Варто було б надати мені більшої виразності. Але принаймні я схожа на людину при своєму розумі. Могло б бути гірше, бо ж літня скульпторка, нині покійна, щира вірянка, мала схильність наділяти своїх моделей виряченими очима, що символізували ревність і побожність. Бюст Тітки Гелени в її виконанні демонструє всі ознаки сказу, бюст Тітки Відали — гіпертиреозу, а Тітка Елізабет, схоже, от-от вибухне.

На відкритті монументу скульпторка нервувала. Чи достатньо вона полестила мені своєю роботою? Чи я її схвалю? Чи буде помітно, що я схвалюю? Я трохи розважилася, міркуючи, чи не насупитися, коли полотно впаде, але потім передумала — все ж я не позбавлена здатності до співчуття. «Дуже реалістично», — промовила я натомість.

То було дев’ять років тому. Відтоді моя статуя чимало витерпіла: мене декорували голуби, у вологих тріщинах оселився мох. Шанувальники заповзялися залишати біля моїх ніг приношення: яйця для родючості, апельсини як символ вагітності, круасани як натяк на місяць. Хлібні вироби я ігнорую — вони зазвичай розмокають під дощем, а от апельсини забираю. Вони так освіжають…

Я пишу ці слова у своєму кабінеті в бібліотеці Ардуа-холу — одній із нечисленних бібліотек, що вистояли після того, як нашим краєм прокотилася низка сповнених ентузіазму обрядів книгоспалення. Треба було стерти зіпсуті, заплямовані кров’ю відбитки минулого, аби морально чисте покоління, що неодмінно мусило прийти, отримало чистий простір. Такою була теорія.

Утім, поміж тих кривавих відбитків є й наші, і їх так просто не стерти. За роки я поховала чимало кісток; нині ж маю намір знову їх відкопати, нехай лише для того, аби напутити тебе, моя невідома читачко. Якщо ти це читаєш, то мій рукопис принаймні вцілів. Хоча це, мабуть, самі фантазії: напевно, я ніколи не матиму читачів. Напевно, говоритиму лише до стіни, в різних сенсах цього слова.

Годі на сьогодні писанини. Рука болить, спина ниє, і на мене чекає вечірнє горня гарячого молока. Цю нудну писанину я сховаю, подалі від камер спостереження — я знаю, де вони розташовані, відколи сама їх поставила. Та попри ці перестороги я розумію, який це ризик: писання може бути небезпечним. Які зради, які зречення можуть чекати на мене? У стінах Ардуа-холу є кілька людей, які залюбки прибрали б до рук ці сторінки.

«Зачекайте, — мовчки раджу я їм. — Буде ще гірше».

ІІ. Шляхетна квітка

Розшифрування показань свідка 369А

2

Ви просили розповісти, як мені було зростати у Гілеаді. Кажете, це буде корисно, а я ж хочу бути корисною. Певно, ви сподіваєтесь почути самі жахіття, але насправді в Гілеаді багатьох дітей любили й плекали, так само, як будь-де, і багато дорослих були добрими, хоча й припускалися помилок — так само, як будь-де.

Сподіваюся, ви не забуватимете, що всі ми схильні до ностальгії за теплом, яке відчували в дитинстві, хай якими химерними здаються іншим його обставини. Я згодна з вами, Гілеад мусить зникнути — надто багато в ньому несправедливості, надто багато фальші, надто багато того, що суперечить Божим намірам, — але дозвольте мені оплакати те добре, що буде втрачене разом з ним.

У нашій школі рожевий колір призначався для весни й літа, сливовий — для осені й зими, білий — для особливих нагод, як-от неділя чи свято. Руки закриті, волосся сховане, спідниця доходить до колін, коли тобі менше п’яти років, і на два дюйми вища від кісточки, коли більше, бо ж чоловічі жадання — жахлива річ, і їх слід стримувати. Погляди чоловіків повсякчас блукають тут і там, наче прожектори, наче очі тигрів. Їх треба оберігати від нашої сліпучої сили й принадності наших ніг — струнких, худих чи повних, наших рук — витончених, м’язистих чи слабких, нашої шкіри — персикової чи вугруватої, наших сяйливих, м’яких кучерів, грубих неслухняних пасом чи тонких кісок — байдуже. Які б не були наші риси та форми, ми мимоволі є тенетами і спокусами, невинними й неосудними причинами того, що чоловіки п’яніють від хоті через саму нашу природу, тож хитаються, затинаються й падають через край («Край чого? — питали ми себе. — Це щось схоже на скелю?») — і летять сторчголов у полум’я, наче кульки з палаючої сірки, які жбурляє лютою рукою Бог. Ми — заручниці неоціненного скарбу, що невидимо живе всередині нас; ми — шляхетні квіти, які слід тримати у теплицях, інакше на нас налетять, обірвуть пелюстки, заберуть наш скарб, і тоді нас розтопчуть і пошматують ненажерливі чоловіки, що можуть чигати за будь-яким рогом там, у великому світі, сповненому гострих кутів і гріхів.

Саме таке розповідала нам у школі вічно застуджена й шмарклява Тітка Відала, поки ми ниділи над вишиванням серветок, картин і накидок для ослінчиків (найулюбленішими мотивами були квіти у вазі та фрукти у мисці). Однак Тітка Есті, наша улюблена вчителька, казала, що Тітка Відала передає куті меду, і нічого лякати нас до божевілля, бо ж це може погано вплинути на наше щастя у майбутньому шлюбі.

— Дівчатка, не всі чоловіки такі, — заспокоювала вона нас. — Кращі з них мають сильний характер. Дехто вміє триматися гідно. А як повиходите заміж, побачите — все це зовсім інакше, і буде зовсім не страшно.

Не те, щоб вона щось про це знала, бо ж Тітки заміж не виходили, їм не дозволяли. Саме тому в них були книжки і письмо.

— Коли прийде час, ми з вашими батьками мудро обиратимемо вам чоловіків, — говорила Тітка Есті. — Тож не бійтеся. Вчіться і довіряйте старшим, вони зроблять усе якнайкраще, і все відбуватиметься як слід. Я молитимуся за це.

Та попри ямочки й приязну усмішку Тітки Есті, ми радше схилялися до версії Тітки Відали. Мені снилися кошмари: скло теплиці розбивалося на друзки, далі було роздирання, шматування, топтання копитами, і по землі розліталося шмаття — те, що доти було мною, — рожеве, біле й сливове. Мене жахала сама думка про дорослішання — про те, щоби бути достатньо дорослою для шлюбу. У мудрий вибір тіток не вірилося: я боялася, що зрештою мене віддадуть за охопленого хіттю покидька.

Рожеві, білі й сливові сукні були обов’язкові для нас, особливих дівчат. Звичайні дівчата з Еконородин носили повсякчас однаковий одяг у гидкі кольорові смужки та сірі накидки, як у їхніх матерів. Вони навіть не вчилися вишивати хрестиком чи плести гачком — хіба що шити, робити квітки з паперу і всяке таке. Вони не були призначені для шлюбу з кращими чоловіками, Синами Якова та іншими Командорами чи їхніми синами — не те, що ми. Хоча деякі з них могли цього досягти, як дійдуть віку, якщо виявляться досить гарненькими.

Про це ніхто не говорив. Ми не мали вихвалятися своєю привабливістю, це було нескромно, так само, як і помічати красу інших. Хоча ми, дівчата, знали правду: краще бути вродливою, ніж потворною. Навіть Тітки приділяли гарненьким більшу увагу. Але якщо ти вже обрана, це не так уже й важливо.

Я не була зизоока, як Гульда, не супилася вічно, як Шунаміт, і брови мала не ледь помітні, як у Беки, але була незавершена. Обличчя моє було схоже на печиво з очима-родзинками й зубами з гарбузового насіння, яке готувала для мене Зілла, моя улюблена Марфа. Утім, хай і не надто вродлива, я була дуже-дуже обрана. Не лише для того, щоб стати дружиною Командора — насамперед я була обрана Табітою, моєю матір’ю.

Ось що Табіта часто мені розповідала:

— Я пішла прогулятися до лісу й надибала зачарований замок. У ньому було замкнено багато дівчаток, у них не було матерів, і злі відьми наклали на них свої чари. Я мала чарівну каблучку, яка відчинила двері замку, але врятувати могла лише одну дівчинку. Тож я роздивилася усіх гарненько, а тоді з усього натовпу обрала тебе.

— А що було з іншими? — питала тоді я. — З іншими дівчатками?

— Їх урятували інші матері, — відповідала вона.

— Вони теж мали чарівні каблучки?

— Авжеж, люба моя. Щоб стати матір’ю, обов’язково мусиш мати чарівну каблучку.

— А де та каблучка? — запитувала я. — Де вона зараз?

— Тут, у мене, — відповідала Табіта, показуючи на середній палець на лівій руці, який вона називала «сердечним». — Та моя каблучка могла виконати лише одне бажання, і я використала його на тебе. Тож зараз це звичайна, буденна материнська прикраса.

Тут мені дозволялося приміряти каблучку — золоту, з трьома діамантами: великим і двома маленькими обабіч. З вигляду було схоже, що вона й справді могла колись бути чарівною.

— То ти підняла мене і понесла? — запитувала я. — Геть із лісу?

Я знала цю історію напам’ять, але мені подобалося знову й знову слухати її.

— Ні, люба моя, ти тоді вже була надто велика. Якби я тебе понесла, то почала б кашляти, і відьми нас почули б. — Я знала, що все так і було, бо вона й справді часто кашляла. — Тож я взяла тебе за руку, ми тихенько вийшли із замку, так, щоб відьми не чули. Обидві шепотіли: «Тсс, тсс…» — Тут вона підносила пальця до вуст, і я повторювала за нею, з насолодою промовляючи те «тсс, тсс». — …А тоді ми дуже швидко побігли через ліс, подалі від злих відьом, бо одна з них таки помітила, як ми виходимо. Ми бігли, бігли, потім сховалися у дуплі дерева. Це було дуже небезпечно!

Я справді невиразно пригадувала, як бігла через ліс і хтось тримав мене за руку. Чи ховалася я в дуплі? Здавалося, що десь таки ховалася. То, може, все це й було правдою.

— А тоді що сталося?

— А тоді я привела тебе до цього чудового будинку. Хіба ж ти тут не щаслива? Ми тебе так плекаємо, всі ми! Правда ж, нам обом пощастило, що я тоді обрала тебе?

Я пригорталася до неї, притулялася головою до її худого тіла, відчуваючи горбочки ребер. Вона обіймала мене, я притискалася вухом до її грудей і чула, як калатає всередині серце — здавалося, воно билося все швидше, наче вона із хвилюванням чекала на мою відповідь. Я знала, що відповідь ця має владу — я могла зробити так, щоб вона усміхнулася або ж ні.

Що я могла сказати, окрім «так» і «так»? Так, я була щаслива. Так, мені поталанило. І це була щира правда.

Издательство «КСД», май 

книги ·

Еще в разделе Книги

Популярное