"Друзі, коханки і велика халепа": уривок з мемуарів Метью Перрі

У видавництві "Наш Формат" виходять довгоочікувані мемуари актора Метью Перрі. "Друзі, коханки і велика халепа" — відверта історія зірки культового серіалу "Друзі" про залаштунки мегапопулярного ситкому, славу та багаторічну боротьбу актора із залежністю. Ми ексклюзивно публікуємо уривок.

Розділ четвертий.

Like I’ve Been There Before

"Друзі" були такими особливими, що здавалося, ніби в минулому житті чи десь там ми всі були разом. Або в майбутньому, яке, без сумніву, починалося саме тоді. Усе було по-справжньому. Але як у мріях.

Довгенько я не хотів надто багато розповідати про "Друзів". Частково тому, що знімався в багатьох фільмах, але всім хотілося поговорити лише про Чендлера, як Джеймсу Тейлору — про пісню Fire and Rain (моторошна історія, якщо ви взагалі щось краєм вуха чули). Це ніби гурт записав блискучий новий альбом, але на концертах усім кортить слухати тільки хіти. Я завжди захоплювався, як Курт Кобейн відмовлявся виконувати Smells Like Teen Spirit або Led Zeppelin — грати Stairway to Heaven. Якось у New York Times написали, що ""Друзі" ... пристали до [Перрі], як спітніла сорочка". Це неправда — це, трясця їхній матері, просто жорстоко, — але так вважали не лише в газеті. Мене ганили за те, що я виконував добре. Щоп’ятниці увечері я гарував на сцені, мов проклятий, як і всі ми. Це мало б бути чимось хорошим, а не означати, що ми здатні на непересічний успіх лише в цьому ситкомі.

Я не скаржуся. Якщо вже мати стереотипне амплуа, то тільки таке.

Та в останні роки я врешті зрозумів, чим є "Друзі" для людей. А ще ми одразу збагнули, що цей серіал — дуже, ну дуже особливий.

Я останнім отримав роль у пілотному сезоні 1994‑го. Ба більше, я долучився до роботи в останній день пілотного сезону.

На щастя, "L.A.X. 2194" залишився позаду, тож я спокійно міг бути Чендлером Бінґом. Понеділок після тієї п’ятниці, коли я отримав роль, став першим днем мого нового життя й неабиякою подією. Гадаю, ми всі це відчували, адже приїхали вчасно. Утім, Метт Леблан кожен божий день приїжджав першим, а Еністон — останньою, кожен божий день. Машини гарнішали, та паркувалися в тому самому порядку.

Ми вперше побачили одне одного за столом. Тільки ми із Дженніфер Еністон були вже знайомі.

Це сталося зо три роки тому, через спільних друзів. Я одразу звернув на неї увагу (бо інакше й бути не могло), прийшов у захват і подумав, що Дженніфер також заінтригована: а раптом із цього щось та й вийде? Я отримав дві ролі за один день: першу — в "Нашвидкуруч", телешоу типу "Найкумедніші домашні відео Америки", а другу — в ситкомі. Тоді подзвонив Дженніфер і сказав: "Ти перша, кому я захотів про це розповісти!".

Невдала ідея. Я відчув, як від телефона повіяло холодом. Це тепер я виразно бачу, що в Дженніфер склалося враження, ніби я надто сильно або якось не так їй симпатизував... А потім я ускладнив ситуацію, запросивши її на побачення. Вона відмовила (тож бачитися з нею стало геть непросто), але сказала, що залюбки залишилася б зі мною друзями. Тоді я ще більше ускладнив і так складне, випаливши: "Ми не можемо бути друзями!".

Іронічно, що через кілька років ми таки стали друзями. Дженніфер досі приваблювала мене й здавалася пречудовою. Але тоді, першого робочого дня, нам, на щастя, вдалося залишити минуле в минулому й зосередитися на тому, що ми влаштувалися на найкращу роботу, яка тільки була в Голлівуді.

Інші були цілковитими незнайомцями.

Кортні Кокс, вбрана в жовту сукню, була гарна до нестями. Про Лізу Кудров мені розповів один спільний друг, і вона виявилася саме така вродлива, кумедна і дуже розумна, як він сказав. Метті Леблан був милий і незворушний, як скеля. Девід Швіммер носив дуже коротку стрижку (він грав Понтія Пілата в чиказькій театральній трупі) і скорботний вираз обличчя. Та мені одразу впало в око, який він дотепний, добросердий, розумний і креативний. Гадаю, він був наступним після мене за кількістю запропонованих жартів. Я пропонував жартів з десять на день, з яких брали два. Причому для всіх, не лише для себе. Підходив до Лізи і казав: "Знаєш, я думаю, буде дотепно, якщо ти спробуєш сказати таке...". І вона пробувала.

Режисер Джиммі Берроуз також був найкращим у цій спра­ві: він зняв і "Таксі", і "Будьмо". Джиммі відчув, що наша Справа Номер Один — познайомитись і сподобатись одне одному.

У повітрі зависло напруження.

Я завжди хотів бути єдиним, хто сипле жарти. Але тоді, у зрілому віці двадцяти чотирьох років, швидко збагнув: краще, коли дотепні всі. Я одразу побачив, що серіал буде шалено успішним. Я розумів це від самого початку, але нічого не казав уголос, бо чув про акторів, які так партачили читку сценарію, що їх чемно просили на вихід ще до першої хвилини зйомок. Але це мало статися завтра. Спочатку Джиммі відвів нас на знімальний майданчик із квартирою Моніки і сказав, щоб ми просто спілкувалися. Це ми й робили — спілкувалися і жартували: про стосунки, кар’єри, кохання та втрати. Так зародилася близькість, яку Джиммі вважав критично важливою.

Меттью Перрі у першому сезоні "Друзів"

Прекрасної весняної днини ми вшістьох обідали на вулиці. Поки ми їли, Кортні — єдина з нас відома на той час акторка — сказала: "Зірок тут нема. Цей серіал — командна робота. Ми всі маємо бути друзями".

Кортні мала такий статус (вона грала в "Родинних путах" і "Ейсі Вентурі", знялася в епізодичній ролі у "Сайнфелді" й танцювала з Брюсом Спрінґстіном у кліпі Dancing in the dark), тож могла б поставити себе на перше місце. Вона легко могла б сказати: "Зірка тут я". Чорт забирай, та вона могла б піти на обід окремо, а нам довелося б із цим миритися. Натомість Кортні просто сказала: "Давайте гарно попрацюємо й познайомимось". Вона помітила, що це спрацювало в "Сайн­фелді", й хотіла, щоб усе вдалось і в "Друзях".

Тож ми пристали на її пропозицію. Відтоді, з першого ранку, ми були нерозлучними. Завжди їли гуртом, грали в покер... Спочатку я був клоуном на повну ставку і за будь-якої нагоди генерував дотепи, ніби машина жартів (чим, мабуть, страшенно всім набридав). Я хотів, щоб усі полюбили мене за потішність.

Бо ж чим іще я можу сподобатись? Мені знадобилося п’ятна­дцять років, щоб зрозуміти: не обов’язково бути машиною жартів.

У перший день нам виділили гримерки, які не мали жодного значення, бо ми ними не користувалися. Ми завжди були разом. Пригадую, що першого вечора, коли всі підійшли до своїх машин і попрощалися, я подумав: "Я щасливий".

Не можу сказати, що я звик до цієї емоції.

Увечері я зателефонував друзям (окрім Крейґа Б’єрко, зважаючи на те, що сталося) і розповів про цей чудовий день. Потім за звичкою провів черговий вечір "у коледжі" (тобто в кафе). Пригадую, як того вечора назвав серіал, у якому отримав роль, таким крутим, що я навіть у мріях не написав би кращий... Друзі страшенно за мене раділи, але я вже тоді відчув якусь зміну.

Можливо, я виріс із кафе Formosa? Я влаштувався на доленосну роботу, на якій мусив — та, чорт забирай, страшенно хотів — з’явитися зранку, от і випив значно менше, ніж зазвичай. У мене вдома навіть стояв велотренажер, який я крутив щодня, тож між пілотною і першою серіями я скинув чотири кілограми дитячого/алкогольного жирку.

Того вечора я лягав спати з думкою: "Швидше б настало завтра, бо я хочу туди". Наступного ранку, дорогою до знімального майданчика Warner Bros. у Бербанку від перехрестя бульвару Сансет і вулиці Доені, через перевал Кавенґа, я помітив, що хилився до лобового скла. Я хотів туди.

І це тривало десять років.

Другий день був грандіозним. Ми зібралися в іншому при­міщенні, у сороковому корпусі, на першу читку сценарію. Мені було бентежно й радісно, проте я був упевненим у собі. Я завжди гарно читав сценарій. Але над нами досі нависала думка, що будь-кого могли вигнати й замінити (наприклад, Ліза Кудров отримала роль Роз у "Фрейзері", та під час репетицій її вигнав не хто інший, як... режисер "Друзів" Джиммі Берроуз). Якби наші жарти були невдалими або щось не клеїлося — що тут скажеш, будь-кому могли б знайти заміну швидше, ніж ми запам’ятали, де гримерка.

Але я знав Чендлера. Я міг би потиснути йому руку. Я був ним.

(І збіса скидався на нього зовні.)

Того дня у приміщенні яблуку ніде було впасти — повний аншлаг. Прийшли сценаристи, керівництво, представники каналу. Гадаю, людей зібралося не менше сотні, але я любив грати на публіку і вмів це робити. Ми ще раз познайомилися з Мартою Кауффман, Девідом Крейном і Кевіном Брайтом (серіал тримався на цих людях, і саме вони взяли нас на роботу) і майже одразу почали сприймати їх як своїх батьків.

Перед читкою сценарію кожен назвався і розповів про свою роль у серіалі. Потім усе почалося. Що із цього вийде? Чи побачать вони ту "хімію", яка щойно почала зароджуватися між нами, чи ми — всього-на-всього шестеро молодих і перспективних, які омріяли собі великий прорив?

Причин хвилюватися не було: ми були готові, всесвіт був готовий. Ми були профі. Репліки відскакували від зубів. Ніхто не схибив. Усі жарти "зайшли". Ми завершили під бурхливі оплески.

Усі відчули запах грошей.

Актори відчули запах слави.

Після цього ми вшістьох набилися в мікроавтобус, який привіз нас на реальний знімальний майданчик, сцену 24, де почалася репетиція. Та все стало остаточно зрозуміло на вечірньому прогоні. Жарти, "хімія", сценарій, режисура — суцільна магія. Здавалося, усі ці частини злилися в неймовірно смішне, переконливе, потужне ціле. І ми всі це розуміли.

Цей серіал здобуде успіх і назавжди змінить життя кожного з нас. Присягаюся: я чув, як щось лопалося. Якщо добре прислухатися, можна було розчути цей звук. То справджувалися мрії.

Я вважав, що отримав усе, чого хотів. "Такі друзі, як ми" мали заповнити собою всі діри. До біса Чарлі Шина. Я стану таким знаменитим, що весь біль, який тримав у собі, розтане, як паморозь на сонці. Що кожна нова загроза відскакуватиме рикошетом, ніби цей серіал — захисне поле, у яке можна загорнутися.

У шоу-бізнесі є неписане правило: дотепними можуть бути або смішні на вигляд, або старші люди. Аж тут з’явилися ми — шестеро привабливих людей трохи за двадцять, які сипали жартами рівня "бог".

Того вечора я їхав додому, мов на хмаринці. На дорогах вільно. Усі світлофори зелені. Я дістався місця не за тридцять хвилин, а за п’ятнадцять. Мені завжди здавалося, що увага тікала від мене, але ось-ось вона заповнить кожен куточок мого життя, як спалах блискавки осяває кімнату. Тепер я подобатимусь людям. Стану повноцінним. Матиму значення. Тепер я не занадто нав’язливий. Я — зірка.

Тепер нас не спинити. Людям, які заходитимуть до зали, більше не доведеться обертатися, щоб помітити мене. Тепер усі погляди будуть на мені, а не на гарненькій жінці на метр попереду.

Репетиції тривали до кінця тижня, і ось тоді ми почали помічати ще щось. Я працюю актором з 1985 року, але такого не траплялося ні до "Друзів", ні після, і це було прекрасно: у наших босах не було ані краплини тиранії. Там справді панувала творча атмосфера. Ми пропонували жарти — перемагав найкращий, хоч би чий він був. Жіночка з кейтерингу сказала щось дотепне? Байдуже, беремо. Тож я був не лише актором: мої творчі коліщата крутилися на повну потужність.

Сценаристи запросили на обід кожного й кожну окремо, щоб познайомитись і додати в серіал трохи наших справжніх рис характеру. На цьому обіді я сказав про дві штуки: по-перше, хоч я і не вважав себе непривабливим, мені страшенно не щастило із жінками, а стосунки частенько завершувалися катастрофою. По-друге, мені було вкрай неприємно, коли западала тиша, тож я мусив наповнити її жартом. Так Чендлер Бінґ отримав невіддільний привід казати щось дотепне, ідеальний для ситкому. Із жінками Чендлер теж не мав великого успіху (він кричить услід Дженіс, яка тікає з його квартири: "Я тебе налякав. Бовкнув зайвого. Я недоладний, безпорадний і відчайдушно прагну кохання!").

Лише уявіть ліпшого героя ситкому: не любить, коли западає тиша, і мусить наповнити її жартом.

Усе це було аж занадто близько до правди — я зараз і про Чендлера, і про себе. На самому початку роботи над "Друзями" я збагнув, що досі сильно закоханий у Дженніфер Еністон. Наші вітання і прощання стали ніяковими. А потім я почав себе питати: "Як довго можна на неї витріщатися? Три секунди — це занадто?".

Але яскраве сяйво серіалу прогнало цю тінь. (Про її приголомшливу незацікавленість я взагалі мовчу.)

На зйомках ніхто не помилявся. Часом ми перезнімали сцени, якщо жарт не "заходив". Тоді всі сценаристи гуртувалися й переписували його. А помилки? Їх просто не було. У багатьох серіалів є ролики з ляпсусами, у "Друзів" — лише кілька. Аж від пілотної серії... Хоча там помилок узагалі немає. Ми були як "Нью-Йорк Янкіз": злагоджені, професійні, зі старту в найкращій формі. Ми були готові.

А ще я говорив так, як до мене в ситкомах не говорив ніхто. Я ставив дивні наголоси, робив у реченнях паузи після неочевидних слів, говорив у Ритмі Мюрреїв-Перрі. Я цього ще не знав, але мій стиль мовлення проникне в культуру й залишиться на кілька десятиліть. Тоді ж просто шукав цікавий підхід до реплік, які й без того були дотепними, та я вважав, що міг додати їм нових барв. (Потім Марта Кауффман казала, що сценаристи, бувало, підкреслювали слова, на яких зазвичай у реченні не падав наголос, щоби просто побачити мої дії.)

Навіть коли з героями виникали проблеми, нам вдавалося розв’язувати їх так, що сам розв’язок перетворювався на культовий момент.

Прочитавши сценарій, я одразу зрозумів, що він незвичайний, орієнтований на персонажів і розумний. Але в Метта Леблана рано виникли побоювання, що Джої не надто подобатиметься Рейчел, Моніці та Фібі й вони з ним не дружитимуть, адже за сценарієм він такий собі крутий мачо і бабій. Йому здавалося, що через це його герой був менш переконливим.

Ба більше: Метт був страшенно гарний. Він так скидався на якогось кіногероя, що після першої зустрічі мене навіть трохи взяли заздрощі. Метт був напрочуд милий і дотепний, тож ті заздрощі швидко розвіялися, і все одно він ніяк не міг відшукати ключ до свого персонажа. Лише він не мав чіткого амплуа. Метт грав привабливого безробітного актора, схожого на Пачіно, бо саме так його і схарактеризували, але це все одно не спрацьовувало. Якось під час примірки костюмів він одягнув коричневі шкіряні штани. На щастя, їх забракували всі, особливо Марта, яка за це відповідала.

Невдовзі після початку роботи стався епізод, де герой Метта розмовляє з героїнею Кортні про жінку, з якою він зустрічається, проте в них не складається із сексом. Моніка запитує, чи не спадало йому на думку задовольнити дівчину, але Джої просто не розуміє, про що вона. Тоді він перетворився з ловеласа на гарненьке, безглузде, нетямке цуценя. Про це нагадував повторюваний жарт, коли Джої багато разів товкмачили те саме, а він не розумів, про що мова. Метт знайшов своє місце в серіалі. Він став, по суті, нетямким старшим братом Рейчел, Моніки і Фібі. Тепер усі були на місці.

Інколи Метт заходив до мене у гримерку, переважно в першому сезоні, й запитував, що йому робити зі своїми репліками. Я відповідав, він спускався на знімальний майданчик і блискуче грав свою роль... Та в десятому сезоні статус гравця, який продемонстрував найбільший прогрес, дістався йому. Тоді я приходив до нього й питав, що робити з декотрими моїми репліками.

Та усе це ще в майбутньому. Тоді ми знімалися в серіалі перед виходом в ефір восени 1994‑го. Тоді ніхто ще не знав, хто ми.

Коли матеріал відзняли, залишилося одне: призначити ефірне вікно. На NBC розуміли, що цей серіал особливий, тож нас поставили між "У захваті від тебе" і "Сайнфелдом". То було ідеальне місце, ласий шматочок. Стримінгових платформ ще не було, тож ефірне вікно мало принципове значення. У ті часи ще існували програми передач. Люди поспішали додому, щоб устигнути на серіал о восьмій чи дев’ятій вечора. Люди будували життя навколо серіалів, а не навпаки. Тож у четвер о 20:30, ще й між двома суперпопулярними серіалами, — це колосальний успіх.

Ми вирушили літаком Warner Bros. у Нью-Йорк на апфронт-­презентацію. Апфронт — це коли серіал презентують дочірнім компаніям. Під час цієї подорожі нам сказали, що відтепер серіал називатиметься "Друзі" (перейменування здалося мені жахливою ідеєю, та я ніколи не називав себе розумним). "Друзі" шалено сподобалися дочірнім компаніям, усе складалося якнайкраще. У Нью-Йорку ми святкували, напивалися, веселилися на вечірках, а тоді летіли в Чикаго, де були нові апфронти й нові вечірки.

До прем’єри лишалося перечекати літо. Я наповнив його трьома визначними подіями: розвагами у Вегасі за наказом Джиммі Берроуза, самостійною подорожжю в Мексику й поцілунками з Ґвінет Пелтроу в комірчині.

Із Ґвінет я познайомився у Вільямстауні, Массачусетс. Вона грала у виставі, а я навідався до дідуся. На якійсь великій вечірці ми полізли цілуватись у комірчині для мітел. Ми з нею ще були достатньо невідомими, щоб потрапити в жовту пресу, та саме через це Джиммі Берроузу довелося повернути мене з небес на землю.

Після апфронтів стало очевидним, що серіал матиме шалений успіх, тож Джиммі полетів з нами у Вегас (дорогою ми дивилися пілотну серію "Друзів"), а після прибуття дав кожному по сто доларів і сказав розтринькати їх у казино й добряче розважитись, бо восени серіал вийде в ефір і ми вже ніколи не зможемо цього зробити.

"Ваше життя круто зміниться, — сказав Джиммі, — тож робити певні привселюдні вчинки ліпше зараз. Уже скоро ви станете такими відомими, що більше ніколи не зможете собі цього дозволити". Так ми і вчинили. Ми, шестеро новоспечених друзів, напилися, грали в азартні ігри і блукали різними казино. Просто шестеро близьких незнайомців, які приїхали на вихідні. Ніхто нас не знав, ніхто не хотів узяти автограф або зробити фото, ні на кого не полювали папараці. Ми ще були дуже далеко від майбутнього, у якому кожнісіньку мить нашого життя почали привселюдно фіксувати й робити досяжною для всіх — назавжди.

Я все ще жадав слави, але в повітрі вже відчувався якийсь дивний шалений присмак: чи справді слава, ця невловна коханка, заповнить усі мої діри? Що буде, коли я не зможу поставити двадцятку на чорне в якомусь незугарно освітленому казино, тримаючи в руці склянку горілки з тоніком, щоб ніхто не вигукнув: "Метью Перрі поставив двадцятку на чорне! Ідіть подивіться!". То було останнє літо в моєму житті, коли я міг цілуватися на вечірці з гарною дівчиною на ім’я Ґвінет, і це не обходило нікого, крім мене і Ґвінет.

Чи буде відплата вартою того? Чи буде зречення "звичайного" життя вартим заплаченої ціни? Тих людей, які нишпорять у моєму смітті і клацають найгірші, найкращі та всі інші миті мого життя?

Чи вдасться мені коли-небудь анонімно повторити свій двадцять перший день народження в готелі Sofitel навпроти торговельного центру Beverly, де я перехилив сім коктейлів "7 і 7", вилив пляшку вина у велетенський келих для бренді (такий, як ставлять на фортепіано для чайових), викликав таксі, заповз на заднє сидіння із цим келихом, цмулячи вино, спробував назвати свою домашню адресу, хоча міг вимовити лише "Л", а тоді чувак на передньому сидінні почав горлати: "Що ти, в біса, робиш?", бо то було не таксі, а звичайнісінька собі машина?

І найважливіше: чи заповняться ці діри? Чи помінявся б я місцями з Девідом Прессманом або Крейґом Б’єрко, чи схотіли б цього вони? Що я сказав би їм тоді, коли стендап-коміки та ведучі вечірніх шоу зробили з мого імені евфемізм — евфемізм слова "наркоман"? Що я сказав би їм про любов, ненависть і всі інші почуття до мене чужих людей?

Що я сказав би їм?

А що я сказав би Богові, якби той нагадав мені про молитву, яку я прошепотів за три тижні до того, як потрапив у "Друзі".

Господи, можеш робити зі мною, що хочеш. Благаю лише про одне: зроби мене знаменитим.

Бог виконав свою частину угоди, а за умовами другої половини він міг робити зі мною що завгодно. Я цілковито залежав від Бога, який то був милосердним, то вважав за доречне розіп’яти своє дитя на довбаному хресті.

Що він обере для мене? Який колір обрав би святий Петро? Золотий, червоний чи синій?

Мабуть, скоро дізнаюся.

У моїх вухах досі відлунювали слова Джиммі Берроуза про невідворотність слави, тож я вирішив востаннє поїхати в подорож анонімно.

Наприкінці літа 1994‑го я полетів у Мексику. Я щойно розійшовся зі своєю дівчиною Ґебі й вирушив в алкокруїз — сам-один. У Кабо я безцільно вештався, напивався й телефонував з номера дівчатам у Лос-Анджелес. Під час круїзу щовечора ходив на якісь дивні вечірки, де всі страшенно нервувалися, доки не виносили карафу випивки, — після цього все йшло як по маслу. Мені було самотньо. Я не міг знайти, з ким пере­спати. У Кабо стояла спека, але всередині мене було холодно. Я відчував, як Бог вичікувально спостерігав за мною. Найлячніше було від розуміння, що Бог всевідаючий, тож він уже знав, що мені уготовано.

Прем’єра "Друзів" відбулася в четвер, 22 вересня 1994 року. Ми одразу опинилися на 17‑му місці рейтингу, що чудово для геть нового серіалу. Відгуки також були здебільшого блискучі:

Серіал "Друзі" ... обіцяє бути ... неординарним і спокусливим. ... Актори привабливі, діалоги тонко віддзеркалюють 1994 рік. ... "Друзі" максимально схожі на новий серіал, у якому є все.

New York Times

У "Друзях" стільки вдалих ходів, що ніяких нарікань просто немає. Він такий легкий та іскристий, що сюжет кожної серії згадати непросто, зате ви добряче посміялися.

Los Angeles Times

Актори піддражнюють одне одного з лукавою вдаваною скромністю, так ніби вони уявляють себе в якій-небудь виставі Ніла Саймона для покоління Х.

People

Якщо любителям "У захваті від тебе" і "Сайнфелда" не завадить різниця у віці, їм має бути дуже затишно в товаристві цих шістьох, які теревенять про життя, кохання, стосунки, роботу й одне одного.

Baltimore Sun

Було й кілька розгромних відгуків:

Один герой сказав, що йому наснилося, ніби замість пеніса в нього телефон, а коли він задзвонив, "виявилось, що телефонує мати". І це в перші п’ять хвилин. Кошмарний витвір... дуже поганий... Серед акторів — гарненька Кортні Кокс, колись дотепний Девід Швіммер, Ліза Кудров, Метт Леблан і Метью Перрі. Усі вони симпатичні, шкода спостерігати за їхнім занепадом.

Washington Post

Слабкий серіал, не вартий ефірного часу увечері в четвер.

Hartford Courant

Але Дік Ров, менеджер з пошуку талантів у Decca Records, 1961 року відмовив Beatles і сказав Браяну Епштейну, що "гурти з гітарами скоро вимруть". Цікаво, що тепер відчувають ті оглядачі, які принизили чи не найулюбленіший серіал усіх часів. Тут вони справді схибили. Що їм ще не сподобалося — "Сайнфелд"? "Польовий шпиталь"? "Будьмо"? "Сент-Елсвер"?

Ми не вимерли. Ми були втіленням праймтайму, коли він ще мав якесь значення. Телевізійною золотою лихоманкою. І хороші відгуки — це навіть не найважливіше: ми втратили лише відсотків зо двадцять глядачів, які перемкнулися на "У захваті від тебе". Це надзвичайно сильний результат для нового серіалу. На шостій серії ми перевершили "У захваті від тебе". Колосальний успіх. Доволі швидко опинилися в першій десятці, потім — у першій п’ятірці, де протрималися десять років. Це досі нечувано.

То ось вона — слава. Як ми й передбачали, "Друзі" стали суперпопулярними, тож я не міг пустити все коту під хвіст. Я був у захваті від своїх колег-акторів, сценаріїв і всього пов’язаного із серіалом... Та водночас потерпав від залежності, яка лише поглиблювала мій сором. У мене була таємниця, про яку ніхто не міг дізнатися. Інколи мені було боляче навіть на зйомках. На возз’єднанні "Друзів" у 2020‑му я зізнався: "Я думав, що помру, якщо [глядачі] не сміятимуться. Звісно, це нездорово. Але, бувало, я казав репліку, люди не сміялися, я обливався потом і, як би це назвати, корчився в судомах. Коли я розраховував на сміх і не отримував його, мені ставало зле. Саме так — кожнісінького вечора".

Цей тиск боляче по мені вдарив. Також я розумів, що із шести героїв серіалу хворим був лише один. Я отримав довгоочікувану славу — у Лондоні в мене склалося враження, ніби ми й були Beatles, бо під нашими готельними номерами верещали люди, — а потім про "Друзів" дізнався весь світ.

Наприкінці жовтня 1995‑го, між п’ятою і шостою серіями другого сезону, я полетів у Нью-Йорк, де вперше відзначився на "Вечірньому шоу". У ті часи потрапити до Девіда Леттермана означало сягнути вершини слави в попкультурі. Я був у темному костюмі. Раптом Леттерман торкнувся вилоги мого піджака і сказав, що він — "у стилі кінця шістдесятих, Британського вторгнення, у дусі модів".

"Пані та панове, привітайте учасника найпопулярнішого серіалу в Америці — Метью Перрі".

Я схопив Бога за бороду. Домігся шаленого успіху. Але я так нервувався, що насилу стояв, тому мене цілком влаштовувало сидіти.

Я потиснув руку панові Леттерману й узявся виконувати досконало завчений номер — довгий опис типової серії "Острова Ґілліґана". Я навіть примудрився розповісти цю-таки історію Ясіру Арафату, який зупинявся в моєму готелі (то було на 50‑річчі ООН, тож у Нью-Йорк з’їхалися всі). Леттерман обожнював такі чудернацькі просторікуваті історії. Жарти зайшли — навіть Дейв реготнув кілька разів, — а мій страх, від якого здригалася земля, вдалося надійно приховати.

Усе було добре. Золота пора. Нещодавно мені виповнилося двадцять п’ять. Я грав у найуспішнішому ситкомі у світі. Зупинився у нью-йоркському готелі, побачив, як охоронці заводили світових лідерів у ліфти, вбрався в костюм за тисячу доларів, а потім пішов перекидатися жартами з Дейвом Леттерманом.

Я зазнав слави. Але з-поза вогнів міста, з-поза хмародерів і тьмяних зірок, які мерехтіли за мангеттенськими небесами, на мене дивився Бог. Він вичікував. У його розпорядженні був увесь час світу. Бляха, та він сам вигадав час.

Він не забув. Щось насувалося. Я підозрював, що саме, та достеменно не знав. Щось пов’язане з випивкою кожного вечора... Невже вона могла перерости у велике лихо?

Але руйнівна сила тільки набирала обертів. "Друзі" стали культурною віхою. Нас усюди переслідував натовп (Девід Швіммер розповідав, як одного разу на вулиці потрапив у рій жінок, які відштовхнули його дівчину, щоб наблизитися до нього). Наприкінці 1995‑го — саме тоді, коли побував у Леттермана, — я сам почав зустрічатися із шалено знаменитою дів­чиною. Та спершу мав уладнати справи з "іншим" Чендлером...