Справа у штанях: як одягалися знамениті письменниці
Роздивляючись одяг світових письменниць, можна вивчати історію фемінізму. Ірена Угнівенко вивчила стиль — літературний і не тільки — тих, кого називають Сартр і Джойс у спідницях.
Астрід носила прямі штани, Туве — широкі, а Франсуаза закочувала штанини, щоб морські хвилі їх не намочили. Для них вибір одягу був зумовлений свободою рухів — і двоїстістю натури. Астрід Ліндґрен була змушена віддати сина на виховання у названу сім’ю, зате створила на диво самостійних дитячих персонажів і домоглася прийняття першого в Європі закону про захист прав дітей. Туве Янссон виросла в богемній сім’ї, тому романи письменниці із жінками привели не до її вигнання, а до тактичного мовчання посвячених. Вона створила філософські казки про мумі-тролів і країну вічного дитинства, але весь цей час була не письменницею, а визнаною художницею. Дивний ботанік Гемуль у її книгах носив спідницю як символ особистої свободи — просто йому так подобалося. Франсуаза Саган вигадала чуттєвий роман "Привіт, смутку!" й дістала за нього приголомшливий гонорар — вистачило на "ягуара" і яхту. Її розтягнений светр і короткі штани дратували матір — світську даму в перлах і манто. Франсуаза стала першою, хто дав жінці свободу в коханні. Нехай лише літературну.
У США штани стали символом боротьби за рівність із часів руху суфражисток. Їх носили не тільки прихильниці рівних громадянських прав, а й панянки, які хотіли бути нарівні із чоловіками в абстрактніших царинах. Наприклад, у штанах зручніше їздити на велосипеді й грати в гольф. Історія країни й моди вирішувалася на вулицях, тому важливі книжки того часу написали ті, хто був у вирі подій: журналістки Гарпер Лі і Маргарет Мітчелл. Маргарет створила парадний образ феміністки: її героїня Скарлетт була незалежною красунею. "Ось уже ні в кого ніколи не виникне сумніву щодо того, хто в сім’ї Батлер носить штани", — каже герой її роману. Сама Маргарет була вишукано одягненою фрейдисткою й репортеркою. Гарпер же носила куртку старшого брата — пілота, курила люльку й дружила з творцем стрічки "Сніданок у Тіффані", була журналісткою-розслідувачкою. Книжкою "Убити пересмішника" Гарпер визначила початок боротьби за рівність чорних і білих.
До 1970-х визвольні настрої закипіли й призвели моду до об’ємних афрозачісок, шкіряних плащів і штанів-кльош. У цей час Тоні Моррісон працює редакторкою навчальної літератури й спостерігає за гарячковим підбором евфемізмів до слів "громадянська війна", "рабство" і "негри". Її стиль не був войовничим, як у "чорних пантер", але мав явні прикмети часу. 1993 року вона стане першою в історії темношкірою письменницею, якій присудять Нобелівську премію. Сьогодні Тоні частіше слугує живою ілюстрацією головної ідеї своїх книг: афроамериканцям потрібно усвідомити свою ідентичність. Хай живуть етнічні мотиви!
Айн Ренд висловила американську національну ідею чи не найточніше: розумний егоїзм. "Атлант розправив плечі" сьогодні читають заради бізнес-ідей, продираються крізь товщу романтичних переживань головної героїні. Штани письменниці були широкими, на додаток вона носила блузу й капелюшок: залишалася леді. Чоловіків вона вважала власниками, у полоні яких мріють опинитися жінки. Австрійка Ельфріда Єлінек пішла далі й описала внутрішню деградацію жінки в такому ув’язненні. А щоб ніхто не посмів назвати її Сартром у спідниці, ікона феміністської прози в 1980-ті мала вигляд панка у рваних джинсах, а нині схожа на виховану лібералку.
Патриція Гайсміт запровадила в сучасну літературу лесбійський сюжет. Не рафінований і лоскотливий для нервів, а зрозумілий, людський. Це сталося в романі "Ціна солі" (1953), який нещодавно екранізували під назвою "Керол". Глядачі милувалися костюмами складних кольорів і поєднанням капелюшків з рукавичками — підкреслено жіночим мистецтвом одягатися. Також Патриції належить історія про містера Ріплі, один з талантів якого — стилізація. Весь цей час вона була дівчиною в білій сорочці й прямих штанах, занадто затисненою нормами, щоб підписати провокативний роман власним ім’ям.
Інша авторка, що привернула до себе увагу завдяки втішному для ока фільму, — Еліс Манро. Засновниця історій про звичайних жінок у звичайних обставинах, вона здобула Нобелівську премію за вміння бачити в побутових ситуаціях зерна життя. Її "костюми кольору шавлієвого листа" та інші колірні й тактильні переливи глядачі могли відчути на сеансах "Джульєтти" Педро Альмодовара.
Патриція й Еліс надали жінці свободу вираження й перетворили вади на переваги. До чого тут штани? Якщо вони правильного крою й модного кольору, то ви на висоті, а якщо хочете впливати на думку оточення — правильно підбирайте рукавички.
Для українських письменниць штани були і є річчю ментальною. Від Марка Вовчка можна було б очікувати чогось у дусі Жорж Санд — такими співзвучними були їхні літературні шляхи, проте вона — дама в глухій чорній сукні. Леся Українка, "єдиний чоловік" української літератури, віддавала перевагу елегантним сукням і комбінації спідниць із блузами, а також акуратному прочитанню національних вишитих мотивів. Усупереч картинкам у підручнику, Леся використовувала їх не буквально, а лише як натяки: кольори, форми, тонкий кант.
У жіночому вбранні ці жінки намагалися підкреслити свою належність до чоловічого кола зачіскою, хустинкою на шиї або малюнком тканини, як на портретах Олени Теліги або Ліни Костенко. Щоб жіночий голос був почутий, він повинен мати жіночну оболонку — це так схоже на американок Айн і Маргарет. Імовірно, звідси любов українських літературних дам до вишитих троянд і маків. Є й інша сторона медалі — ставлення до одягу насамперед як до речі, співзвучної обставинам, а не як до маніфесту. Образ, у якому порівну чоловічого й жіночого, — чи це не нова свобода?
Читайте також