Що читати у вересні: Любко Дереш про книжкові новинки
Спеціально для Vogue.ua письменник Любко Дереш обрав чотири книги, які варто прочитати цього вересня.
Любко Дереш в съемке Vogue UA
Права на екранізацію цього роману тоді ще 24-річного Трумена Капоте кінокомпанія ХХ Century Fox купила, навіть не прочитавши самого твору, а роман, вийшовши у світ, займав почесні місця у списку бестселерів "Нью-Йорк Таймс" більше двох місяців. Дія роману відбувається на півдні США в Алабамі, а сам текст наповнений важкою "кукурудзяною ґотикою", з її мотивами відчуженості, руйнації та іншої "мерзоти запустіння". Аби знайти свого батька, що кинув сім’ю одразу по його народженні, 13-літній Джоел переїжджає у великий закинутий будинок серед плантації, де зустрічає ексцентричних родичів та їх слуг, котрі, згідно традицій жанру, виявляються зовсім не тими, ким здаються на початку. Джоел віднаходить власного батька — замість сподіваного красеня-мільйонера йому трапляється немічний чоловік при смерті, випадково поранений одним із родичів. Не знаходячи в собі сили витерпіти оточення пристарілих, дивакуватих персонажів, Джоел здійснює спробу втекти разом зі своє подругою — дворовим дівчиськом Айдабелою, однак результатом стає лише неуникна необхідність зустрічі зі самим собою. Хоча ця книжка досі потрапляє у топ-списки найвідоміших гей-романів світу, все ж центральною темою в ньому є пошук безумовної любові — а відтак, потреби прийняти свою інакшість, приречену завжди чути "інші голоси", залишатися в "інших кімнатах".
Дебютний роман Кейт Аткінсон свого часу за рейтингами обігнав "Прощальне зітхання Мавра" Салмана Рушді, а одним із найбільших захисників її літературного таланту є сам Стівен Кінг. Роман "Руїни Бога" — в якомусь сенсі продовження її попереднього роману "Життя після життя". У "Житті" йшлося про Урсулу Тодд, котра, будучи свідком Другої світової війни, переживає своєрідні літературні реінкарнації, помираючи, а потім щоразу оживаючи за тих же обставин, однак роблячи при цьому щораз інші вибори в критичні моменти своєї долі. "Руїни Бога" оповідають про брата Урсули, Тедді Тодда, котрий теж стає свідком і учасником Другої світової — й не лише її. Його життя розтягується ледь не на цілу епоху, а стрибки у часі, які відіграють для письменниці роль склеюючого прийому для фрагментів Тоддової біографії, чимось нагадують мандри в часі у "Бійні номер п’ять" Воннегута. Тедді Тодд — герой, котрий шукає "Бога серед людей", твердо вірячи в невидиме: в гідність, честь і достоїнство, а інструментом для утвердження цього крихкого невидимого світу авторка пропонує хорошу літературу, — вигадку, яка є чимось більшим, ніж просто вигадка і яка, схоже, несе на собі відблиск Бога.
Ця книжка — чудове введення до великих шукань практиків-філософів, мабуть не лише ХХ століття, але й всіх мудреців із часів Ґаутами Будди. Норвезький мандрівник і дослідник Ерлінґ Каґґе, здійснюючи пішу мандрівку до Південного полюсу, виявив, що, опинившись в глибокій тиші Антарктиди, стикається з тими ж запитаннями, які собі ставили найвидатніші розуми людства — від Арістотеля і майстрів дзен, до філософа Гайдеґґера і письменника Фостера Уоллеса. Для чого нам тиша і яка з неї користь? Каґґе лаконічно розповідає про зв’язок нашої тихої і вдумливої умиротвореності з можливістю навести лад у себе в голові — а відтак, з потребою часом опинятися в тиші, не стільки зовнішній, скільки внутрішній. Ця книжка, насичена науковими фактами і унікальним досвідом мандрівника, є своєрідним запрошенням для читача глибше зануритися у себе, ближче познайомитися з вмістом власного розуму і спробувати відчути себе комфортно наодинці. Лякаючий факт, котрий наводить Каґґе — практично всі учасники експерименту, котрих просили побути самотою в повній тиші в звукоізольованій кімнаті, уже через 10-15 хвилин починали відчувати дискомфорт. Це свідчить про неабияку відчуженість нас від самих себе. Разом з тим, "Тиша в епоху галасу" підказує рецепти, як знову потоваришувати зі своїм внутрішнім світом, побороти глибинну нудьгу від життя і знайти корені екзистенційного напруження, котре не дозволяє нам спокійно насолоджуватися поточним моментом і перебувати в тут і тепер.
У 2014-му році Сергієві Жаданові почав писати листи чоловік, що мешкав під Луганськом, у яких ділився своїм баченням і своїми спробами розібратися в історії з війною. З дозволу свого адресата, Жадан використав його як прообраз для головного героя "Інтернату" — тридцятип’ятирічного Паші, вчителя української мови з прифронтової території. В міру того, як лінія обстрілу наближається до його будинку, героєві, котрий до цього намагався зберігати нейтралітет, доводиться робити свій вибір відносно того, за яку він сторону. Герой не стріляє і принципово стріляти не може — через травму. Він може лише діяти, використовуючи у якості кулі, посланої в бік окупованої території, самого себе. Куля ця м’яка, ранима,безпорадна. Десь там, на захопленій території, знаходиться інтернат для дітей з педагогічними і фізіологічними проблемами, в якому знаходиться тринадцятилітній племінник Паші, і Паша вирушає за ним, аби забрати його додому. Разом з героєм Пашею читач потрапляє у простір, знищений війною: тут немає часу теперішнього, а є застигле минуле — старі календарі, радянські плакати, незібраний минулорічний урожай соняшників.
Роман написаний гранично скупою мовою, практично повністю позбавленою образності й символів. Дорога і собаки, та ще шматок вугілля, на якому мільйон років тому відбилася гілка папороті — ось ключові знаки цієї історії, які дозволяють зрозуміти щось більше, закладене автором. Автор свідомо витримує безоцінкову позицію до кінця тексту, залишаючи можливість для читача на власний розсуд винести вирок — романові, війні, країні, чи можливо, самому собі.
