Що читати: оповідання Тетяни Малярчук "Жаби в морі"
За оповідання Frösche im Meer ("Жабі в морі"), написане німецькою мовою, українська письменниця Таня Малярчук отримала австрійську літературну премію імені Інгеборг Бахман. Vogue UA першим публікує його український переклад.
Якби Петро мав дітей, вони б неодмінно питали, як він став тим, ким став. Діти обожнюють це робити. Вони ідеалізують роботу, поки самі не мусять на неї ходити. Кажуть замріяно, що в майбутньому хочуть бути поліцейським, чи балериною, чи лікарем, чи астронавтом. Ніхто й не заїкнеться, що хотів би вивозити сміття. Жодна вчителька початкової школи не закінчить урок підбадьорливим: „Вчіться, дітоньки, і з вас виростуть добрі продавці новорічних ялинок." Петро встиг і сміття повивозити, і ялинки попродавати. Обидві роботи йому не сподобались. Торгувати деревами жалюгідно, особливо якщо це контрабанда з рідних Карпат. Збирати людське сміття, навпаки, непогано, смердить менше, ніж здається, однак вже після першого робочого дня у Петра почали вимагати показати паспорт. Щойно він чув це слово, втікав далі ніж бачив. Сімнадцять років жив без паспорта. Петрові сказали, що так буде легше домовитися з місцевою поліцією, мовляв, без документів можна прикинутися біженцем. Інакше засадять тебе в тюрму, якщо зловлять, Петре, — сказали йому. Йому сказали: в цій країні нас повно сидить по тюрмах, Петре, повно.
Тож одного сонячного пообіддя Петро розірвав свій паспорт на клапті і жбурнув з моста до Дунаю. Тоді ще з усмішкою подумав, що якась крихітна частина його повернеться на дунайських хвилях додому. Першу сторінку паспорта Петро з міркувань безпеки проковтнув, а тоді плюнув у воду, ніби хотів запечатати слиною магічний ритуал. Все, що йому залишилося, — це ім’я та спогади. Ім’я було потрібне, щоб проживати один за одним дні, які більше не хотілося лічити, а спогади — щоб проживати ночі, в яких більше не хотілося спати.
Петро розчинився серед чужинців, і ніхто його не шукав, навіть поліція, нікого не цікавило, що з ним взагалі сталося. Старенькі віденські трамваї з трьома сходинками на вході замінили на модернізовані нові, велика ріка двічі вдавалася до нищівних повеней. Роки минають блискавично, коли не цінуєш власне життя. Петро займався то тим, то сим, аж поки не почав підмітати в Жабиному парку, який прилягав до невеликого однойменного палацику на північних околицях міста. Власник палацику ніколи не вимагав у Петра його документи і платив щотижня готівкою, раз більше, раз менше, залежно від того, який мав настрій. Часом він говорив: „Ти добре підмітаєш, Петре", — і Петро дуже тішився. Він був невисокий і худий, мітла пасувала йому ідеально.
Влітку до парку заходило більше відвідувачів, а отже було більше роботи. Взимку лише воронячі зграї шугали над безлюдними алеями. Тоді Петро сідав на лавку і вдихав дим, що розходився парком, оскільки в деяких приміщеннях палацу досі опалювалося вугіллям. Петро важко реагував на цей запах. Так само пахло в його селі: морозом та вугіллям. А часом — опалими горіхами в прілій землі. Часом — конячим гноєм.
— Як гарно, — зітхнула стара жіночка, яка попри мороз майже щодня виходила до парку на прогулянку.
— Тут живе чудовисько! — і Петро вдарив себе кулаком у груди.
— Чудовисько? — стара жінка здивовано підвела майже невидимі брови.
— Зачаїться ненадовго, — сказав Петро, — і починає здаватися, ніби воно нарешті сконало. Але варто статися якійсь дрібниці, щоб ніс, як сьогодні, вловив призабутий запах, і чудовисько миттю здіймає свої дванадцять голів, і шаленіє, і випалює, і спустошує душу.
— Як гарно, — повторила стара і попрямувала своїм шляхом.
Вона мешкала в чепурній кам’яниці відразу біля головного входу в парк. Натомість будинок, в якому народився Петро, в центрі невеликого українського села, був наскрізь пропахлий їжею, хоч малий Петро ніколи не почувався ситим. Зі шпар у помальованій темно-червоній підлозі час від часу виповзали рої чорних мурах. Деякі з них мали крила. Вони були особливо великі, неповороткі й гидкі, літати не вміли. Петрів батько поливав їхні голови соляркою і приповідав, що в людей іноді також виростають непотрібні крила, але виживають лише ті, в кого сильні ноги і хто швидко бігає. Петрів батько мав сильні ноги, одного дня втік і не повернувся.
Щоб загасити пожежу всередині, Петро купив за два євро дві літри білого вина і повільно цмулив його до самого ранку. Поруч, поспіхом розпивши напередодні ввечері пляшку горілки, мирно спали сусіди по кімнаті, п’ять міцних чоловіків з Болехова. Всі п’ятеро працювали на будові і мусили ще до сходу сонця бути у добрій формі. На відміну від Петра, вони не позбулися своїх паспортів, навпаки, мали кожен по декілька. Щоразу, коли туристична віза якоїсь з країн Шенгенської зони закінчувалася, чоловіки поверталися білими бусиками до Болехова і в тамтешньому бюро подорожей ставили собі нову візу в новому паспорті. На декого в Болехові чекали дружина та діти. Петро родини ніколи не мав. І виїжджати він відмовлявся, хоч водій одного з білих бусиків клявся, що зможе непомітно перевезти його в багажнику додому через всі можливі кордони.
Якось, коли Петро тяг на плечах мішок з чорним торішнім листям, стара жінка в парку знову до нього заговорила:
— А ви тут, в Жабиному, колись взагалі бачили жаб?
Був березень і дуже холодно.
— Ні, ніколи, фрау Ґріль, — із жалем зізнався Петро, проте фрау Ґріль його слова анітрохи не засмутили.
— Знаєте, чому? — її голос звучав по-змовницьки. Петро скинув мішок з плечей на щойно підметену доріжку.
— Чому, фрау Ґріль?
— Бо вони всі оселилися в моїй квартирі! Такі милі тваринки.
Фрау Ґріль була дуже-дуже стара, може, за дев’яносто. Петро взагалі дивувався, як вона долає дорогу до парку й назад без сторонньої допомоги. Синювата шкіра на її круглому обличчі не звисала, а туго обтягувала щелепу, чоло і вилиці, ніби хотіла подовше затримати жінку в старечому тілі.
Фрау Ґріль підморгнула Петрові й повільно рушила до воріт.
— Зайдіть до мене в гості, — гукнула на прощання, — і я покажу своїх жаб.
Більше Петро її не бачив.
Фрау Ґріль не з’явилася навіть тоді, коли на паркових галявинах позацвітали перші проліски, — це відродження природи вона ніколи раніше не пропускала. Стурбований, Петро подався до її будинку. Прізвище на домофоні ще було вказане. Невже власник дому полінувався після її смерті замінити табличку? Петро натиснув на дзвінок і довго чекав. Врешті з будинку вийшла схожа на туркеню жінка, поперед себе штовхала візок для покупок в червоно-чорну клітинку.
— Ви до кого? — спитала недовірливо.
— Ґріль, — Петро вже пошкодував, що сюди прийшов. — Фрау Ґріль. Ми… вона… я…
— Ви зі служби допомоги літнім людям? — жінка ступила крок вперед, щоб дати Петрові дорогу. — Скажіть, будь ласка, своєму шефові, що так більше тривати не може. Фрау Ґріль несповна розуму, через неї весь будинок у небезпеці.
Петро прожогом вибіг по сходах нагору, із заздрістю зауваживши, що туркеня говорить німецькою краще за нього.
На третьому поверсі зупинився. Фрау Ґріль привітно усміхалася з порога. Змарніла, згорблена, в поплямленій білій сорочці і широчезних спортивних штанах, вона нагадувала розгубленого привида. Тонкі губи нафарбовані яскраво-червоною помадою.
— Заходь, — прошепотіла вона.
— Як поживаєте, фрау Ґріль?
Петро увійшов до великої й затхлої, але добре прибраної квартири зі старомодним інтер’єром, підлогу вкривали барвисті килими ручної роботи. З корзини для парасоль стирчали старовинні екземпляри, з дерев’яними ручками, спицями і наконечниками, ймовірно, такі ж давні, як і фрау Ґріль. Петро роззувся.
— Проліски в парку вже відцвіли, — дорікнув м’яко.
— Мені було не до них, — відповіла фрау Ґріль. — Я попросила тебе прийти, бо маю сказати дещо важливе, інакше не турбувала б, адже ми не бачилися цілу вічність. Ганс.
Вона потюпала в кінець довгого коридору, жестом запрошуючи Петра за собою.
— Обережно! — попередила. — Не розчави жабок. Вони полохливі, але іноді все одно трапляються під ногами.
Петро пробурмотів, що буде обережним.
Фрау Ґріль зайшла до спальні і присіла на велике ліжко.
— Бачиш, — сказала Петрові, — твою половину я не чіпала.
Частина двоспального ліжка разом з ковдрою й двома подушками була акуратно заправлена мереживним покривалом. Утворений пагорб нагадував чиюсь могилу.
Нафарбовані червоним губи фрау Ґріль паленіли в сутінках. Денне світло поволі щезало, стираючи її старість, її деменцію, її широчезні сірі штани і білу сорочку з червоними плямами. Жінка з-поза часу тепер ніжно гладила Петрову руку і ледь чутно шепотіла на вухо: „Може, почнемо все спочатку, Гансе?"
Петро завмер. Це речення у своєму житті він також вже говорив, на що вродлива Наталка — хоча ні, вродливою її важко було назвати — гиготіла і знущально погойдувала пишними грудьми. Худий мовчазний хлопець і повнотіла реготунка, яка тільки те й робила , що витанцьовувала перед іншими хлопцями в сільському клубі — вони зовсім не підходили одне одному. Чи таки підходили? Сьогодні Наталка наставляла губи, сама стягувала з себе ліфчик, а завтра відштовхувала Петра зі словами: „Господи, який же ти нудний!" Наталка мала таку силу, що могла б стати чемпіонкою із семиборства, якби взагалі займалася спортом. З нею Петро почувався в безпеці, з нею він почувався ніким.
— Ганс?
Фрау Ґріль витерла червоні губи рукавом сорочки. Ось звідки були ті плями.
— А знаєш, — сказала вона, — я більше не ходжу в парк, там мені замало природи. Вдома маю цілий заповідник.
Вона розвела руками для більшої наочності.
— Особливо мені подобаються мохи та лишайники. Глянь, як гарно вони покривають старі фотографії, дзеркала та стіни. Жуки дзижчать, жаби кумкають, так заспокоює!
Фрау Ґріль радісно сплеснула в долоні.
Петро взявся оглядати квартиру, стара жінка всюди ходила слідом. Холодильник виявився порожній за винятком кількох пачок масла і початих, вкритих пліснявою йогуртів. В морозильній камері — ще більше масла.
— Що ви їсте, фрау Ґріль?
Вона мовчки знизала кістлявими плечима.
— Маєте родичів?
Тут фрау Ґріль розсерджено вигукнула:
— А ти хіба не пам’ятаєш мою племінницю? Добра мила дівчинка перетворилася на злу відьму, я тобі кажу.
В коридорі висіла записка з телефонним номером і підписом „Дзвонити в разі екстреної ситуації. С’юзі." Петро обнишпорив шухляди, в старенькому зеленому гаманці знайшов 50 євро. Забрав гроші собі, потім трохи подумав і залишив 10 євро. Фрау Ґріль пильно стежила за всіма його рухами, але так нічого й не сказала. Коли трохи згодом Петро збігав сходами вниз, вона стояла на порозі своєї квартири й усміхалася.
Петро запитував себе, чи його матері на старість теж щось ввижалося? Чи чорні мурахи й пізніше роїлися у шпарах дерев’яної підлоги? Незадовго перед його втечею шістнадцятилітня фігуристка Оксана Баюл виграла на Олімпіаді в Ліллегаммері золоту медаль. Вигравши, вона відразу емігрувала до США, і всі вголос засуджували дівчину, хоч подумки кожен радо помінявся б із нею місцями. Вибратися за кордон означало мати клепку і везіння. Петро знайшов можливість поїхати до Словаччини збирати полуниці. Крізь брудне вікно білого бусика він спостерігав за земляками, як ті палили на своїх городах залишені після зими копиці кукурудзяного стебелиння, кожна копиця така велика, як вігвам. Гігантські стовпи диму підіймалися в небо, а обличчя селян були червоні від жару.
Відразу за кордоном плани водія несподівано змінилися. Петро вже здогадувався, що в березні ніхто не збирає полуниці, але особливо цим не переймався. Думав лишень: „Ну що, суко, нудний я тобі?! Нудний?!"
Сімнадцять років потому Петро знову цмулив до самого ранку вино, поки його співмешканці, п’ятеро міцних чоловіків, мирно спали. Один з них мусив незабаром повертатися до Болехова, бо спливав термін дії його візи.
— Коля, — попросив Петро за сніданком, — зроби мені послугу, адже Болехів недалеко. Поїдь до будинку, в якому я народився. В ньому більше ніхто не живе, просто заглянь у вікна, зроби кілька фото на мобілку.
Коля пообіцяв поїхати.
— Ганс? — фрау Ґріль гостинно усміхнулася, тонкі губи нафарбовані червоною помадою. — Будь ласка, зважай на жабок.
Петро поскладав до холодильника молоко, сир і ковбасу. Хліб та яблучний сік залишив стояти на столі. Тоді заходився варити борщ, який йому постійно варила мама. Петро терпіти його не міг. Фрау Ґріль слухняно бовтала в тарілці ложкою, приговорюючи:
— А знаєш, що мене дуже цікавить?
— Що, фрау Ґріль?
Петро мив посуд, ложки й виделки почорніли від часу. Його мама завжди чистила кухонне начиння содою, а склянки — кропивою, вона уникала важкої хімії. Що б мама сказала, якби він їй розповів, що тут геть зовсім забули все натуральне? Тут навіть ніколи не бачили картоплину з дірками від зубів городнього земледуха. Мама вправно вирізала пошкоджені частини гострим ножем.
— Мене цікавить, — задумано вела далі фрау Ґріль, — чи жаби можуть жити в морі?
Петро поміркував і відповів, що море для жаб, напевно, завелике.
— Точно, — погодилася фрау Ґріль і відразу ж про все забула. Наступного тижня вона запитала в Петре те саме, і потім ще раз, коли вони у Великодню неділю шукали разом Великодні яйця. Хоч Петро жодного яйця не заховав — ця традиція була йому чужа, в Петровому селі на Великдень їли багато ковбаси і водили хороводи навколо церкви, — хоч Петро жодного яйця не заховав, фрау Ґріль все одно знайшла одне у вітальні під канапою. Невідомо скільки років те яйце там пролежало.
Фрау Ґріль ходила по квартирі босоніж, Петро чув, як нігті її покручених пальців дряпають підлогу. Він поклав ноги старої в миску з гарячою водою, додав кілька крапель гелю для душу і став чекати, поки нігті розм’якнуть. Так само робила його мама. Вона вважала, що її нігті на ногах ростуть якось надзвичайно швидко.
— Зізнаюся, Гансе, — говорила фрау Ґріль, — коли ти мене зрадив з іншою жінкою і пішов, я зламалася. Я ніколи тобі не вибачила. Але ти дечого не знаєш, Гансе. У мене теж була інтрижка! — її очі ненадовго запалали рятівною зловтіхою. — З колегою, паном Тратчеком.
Молода приваблива фрау Ґріль дивилася на Петра з фотографій на стінах. Він би ніколи їй не зрадив. Виправ сорочки, але червоні плями не хотіли зникати. Одну особливо брудну сховав у рюкзак, його долоні палали від дотику ніжної тканини.
— Завтра я куплю вам нову сорочку, фрау Ґріль, — пообіцяв Петро.
Тієї миті задзвенів телефон. „Стою перед твоїм домом, Петре, — писав Коля, — і ніби все добре, але завалилася одна стіна. Тепер тут велика діра, злодії повиносили все, залишили тільки ікони. Цей будинок ти вже навряд чи зможеш колись продати."
Петро безсило опустився на лаву в коридорі, поруч з корзиною для парасоль, рюкзак випав з рук на підлогу. Внутрішнє чудовисько роззявило дванадцять пащ, і пекельний вогонь вирвався з його горла на волю. Мобілка знову задзеленчала. Коля писав: „Сусідка Наталка, до речі, доволі приємна жінка, поховала твою маму, вона дуже на тебе зла." Петро тихо заплакав, без сліз, щоб не налякати фрау Ґріль. Вона натомість підійшла ближче і притулила Петрову голову до своїх грудей. Стареча рука гладила волосся, жуки дзижчали, жаби кумкали.
Раптом в замковій щілині почулося обертання ключа. Вхідні двері різко розчахнулися.
— Як це огидно!
До квартири влетіли дві жінки: туркеня і ще одна, незнайома, з двома бійцівськими псами на поводку. Жінки кинулися гамселити Петра по спині. Пси загарчали. Петро не захищався. Він бачив, як слідом за жінками до квартири увійшов поліцейський.
— Хто ви? — суворо спитав він Петра, одночасно намагаючись втихомирити жінок.
— Збоченець, ось хто! — кричала молодша. — Що він зробив з моєю тіткою… Боже, це неможливо собі уявити, тітці вісімдесят сім років!
Вона потрусила Петровим рюкзаком, і звідти випала поплямлена сорочка.
— Гляньте лишень, що він тут ховає! Збоченець! Чудовисько!
Петро заплющив очі. Він знав, що буде далі. Поліцейський почне вимагати паспорт, і Петро відповість, що він його з’їв. Він ніхто, бліда тінь не на своєму місці, подув вітру, що розносить в парку обгортки від шоколадних батончиків. Ніхто мусить нарешті повертатися додому, пане поліціянте.
Фрау Ґріль кинулася до відчиненого вікна.
— Море суне, — прошепотіла вона, сповнена жаху, — скоро буде тут, треба позачиняти вікна, інакше загинуть мої жабки. Жаби не можуть жити в морі.
— Прошу паспорт, — сказав поліцейський.
— Фрау Ґріль, — сказав Петро, — прошу, залиште вікна відчиненими.
