До Vogue UA Conference 2023 залишилося
SOLD OUT

Як народився "Памфір": інтерв’ю з режисером Дмитром Сухолитким-Собчуком

В український прокат вийшла драма "Памфір" — захоплива, самобутня стрічка з кримінальним сюжетом, яка відкриває нам сучасне українське кіно з абсолютно нового боку. Про містичний всесвіт "Памфіру" ми розпитали його режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука.

В день виходу "Памфіру" в прокат його режисеру Дмитрові Сухолиткому-Собчуку виповнилося 40 років — символічний збіг обставин. Дмитро присвятив цьому фільму майже 10 років життя — ідея "Памфіру" зародилась іще 2013 року, коли Дмитро, випускник майстерні Михайла Іллєнка Київського університету імені Карпенка-Карого, зняв документальну стрічку "Красна Маланка" про святкування Маланки в Красноїльську. Для режисера це певною мірою була спроба дослідити ту самобутню атмосферу, в якій він виріс, — в дитинстві багато років поспіль Дмитро проводив канікули на Буковині, у своїх бабусі та дідуся, де ще хлопцем вперше побачив Маланку, яка справила на нього потужне враження.

Події його дебютної повнометражної стрічки "Памфір" відбуваються в буковинському селі напередодні свята Маланки, хоча народне дійство в сюжеті не є центральною подією. Стрічка "Памфір" — глибоке і водночас неймовірно захопливе дослідження понять совісті та віри, вибору й боротьби, загорнуте в оригінальний сюжет про чоловіка Памфіра, який має повернутися до свого контрабандистського минулого, аби врятувати сім’ю.

"Памфір"
"Памфір"

До виходу в український прокат стрічка вже здобула міжнародну славу – в її "портфелі" участь у Каннському кінофестивалі, дві нагороди фестивалю Palić European Film Festival у Сербії, номінація на European Film Academy, десятки показів у Європі. За перший вікенд прокату "Памфір" подивилися понад 16 тисяч людей — і це дійсно таке кіно, про яке хочеться розповідати на вулиці незнайомцям, його надзвичайно важливо побачити всім нам, аби по-справжньому закохатися у свій кінематограф.

Розкажіть, як і коли всередині вас народилася історія "Памфіру"?

Коли я навчався в Університеті Карпенка-Карого, у нас був прекрасний викладач із драматургії, Валерій Сивак, який прищепив нам чудову звичку. Я її постійно всім раджу, хоч би де читав майстер-класи: ведіть щоденник спостережень. Ні, не щоденник своїх роздумів (хоча, можливо, комусь це корисно з точки зору психотерапії), а саме колекціонуйте спостереження. Після навчання ця звичка ввійшла в повсякдення, і у мене тепер ціла поличка таких блокнотів. Ну а зараз простіше, бо є телефон, де я постійно роблю нотатки. Це не потребує зусиль — це просто звичка; не знаю, як поправити волосся. Побачив щось цікаве — записав.

Тому можна сказати, що ідея "Памфіру" мандрувала цими нотатками вже давно. Вона десь звідти. Коли я робив документальний фільм "Красна Маланка", там вже були ці спостереження.

Думаю, ще відповіддю на ваше запитання може бути порівняння кінематографа із живописом. Ми знаємо, що у кожного художника є ескізник. Якщо взяти Босха, чи Брейгеля, чи Дюрера — маю на увазі насамперед монументалістів, хто писав великі панно, де кожен персонаж має значення, — та почитати їхні біографії, то ви дізнаєтеся, що кожен із них роками, десятиліттями замальовував у блокнотах якісь образи. І потім виявляється, що оцей герой, 16-й у правому ряду, був списаний з такого-то вельможі такого-то міста, якого колись зустрів художник. Ось із "Памфіром" був такий самий шлях.

Ви розпочали писати сценарій у 2015 році, тобто від початку і до виходу фільму минуло 8 років. Чи це не розкіш у нас час мати можливість працювати над фільмом так довго?

Ні, це не розкіш — це одержимість.

Одержимість цією історією?

Напевне, роботою, якою живеш.

Ідея "Памфіру" оформилася у 2015-му, і десь з 2016—2017 років я почав виводити власну формулу кіноживопису — коли кіно, по суті, це рухомий живопис. Це моя перспектива, моя методологія. Але коли я подавав ідею фільму у різні фонди, було дуже багато відмов. Тобто загалом я отримував різні стипендії як людина, яка нещодавно закінчила університет, — тоді, наприклад, я саме був на польській стипендії для митців Gaude Polonia. Але коли подавав у фонди саме ідею стрічки "Памфір", то мені часто відмовляли.

І якось я отримав відмову від фонду "Куберт Белс": мовляв, ваша заявка дуже сподобалася, але ми відмовили й хотіли би пояснити, чому. Керівниця фонду зателефонувала мені та сказала: "Все, що ти описав, захопило нас усіх. Але те, що ти описуєш, не підтверджено у твоїх студентських роботах". Справа в тому, що зазвичай там дуже велика конкуренція, у ці фонди подавалися автори рівня фон Трієра, режисери, які вже мали зняте дебютне кіно. А у мене натоді були тільки випускні роботи, жодного фестивалю класу А.

Як вам допоміг цей фідбек?

Він мене вмотивував.

Я зараз спробую деконструювати ваш термін "розкіш". Це була не розкіш, а необхідність — тобто всі ці вісім років були перешкоди, їх треба було долати. Мені це казали неодноразово: те, що ти описуєш, не має підтвердження у твоїх роботах. Чи є в тебе ідеї короткого метру? І коли після того я отримав ще кілька таких фідбеків, я зрозумів: окей, треба робити короткий метр.

І я відклав "Памфіра", і зняв "Штангіста" (дебютний короткометражний фільм Дмитра 2018 року. — Прим. авт.). "Штангіст" зайняв три роки, і коли він взяв участь у 60 фестивалях, зокрема здобув Гран-прі Варшавського кінофестивалю, то ми знову подали "Памфіра" на той самий фонд — і одразу отримали фінансування.

Ось чим я займався ці вісім років: доводив, що "Памфір" треба зробити саме так.

Чи є у вас рецепт, як не перегоріти ідеєю за вісім років? Адже помітно, що увесь цей час всередині вас жила велика віра в цю історію.

Так. Але все не так райдужно, все йшло хвилями. Вийти зі стану знесилення, який, звісно, трапляється, допомагає інший проєкт. Для мене це була сценарна лабораторія "Тераріум". Коли є невдачі, їх треба обов’язково заповнювати чимось іншим.

Були різні ситуації, адже і на етапі сценарію "Памфіру" не всюди одразу казали "так". Наш найбільший партнер — це Франція, і кілька років тому я був у резиденції Каннського кінофестивалю, де, власне, і написав другий драфт сценарію. І був упевнений, що нам дадуть фінансування, бо ми дуже добре підготувалися, але нам відмовили. І надіслали фідбек — і цей фідбек був такий типу: "Правда?!"

Річ у тім, що французи, прочитавши сценарій, не зрозуміли, що таке Маланка і як саме сюжетна лінія про контрабанду переплітатиметься з нею... І знаєте, що цікаво? Коли ми подавали проєкт вдруге, зробили невеликі косметичні правки, а також додали всюди, як у рефераті, маленькими буквами, 10-м кеглем, виноски про Маланку — я прописав там реально етнографічний текст про те, як відбувається свято Маланки, — і вони нас підтримали!

Прем'єра стрічки в Каннах
Прем'єра стрічки в Каннах

З якими відчуттями ви їхали в Канни у травні торік? Адже тоді здавалося, що інше життя фестивалі, прем’єри взагалі неможливе... Чи відчували ви тиск стосовно того, що представляєте Україну в Каннах саме в такий напружений момент?

Цей досвід був дуже дивний. Зазвичай напередодні прем’єри є якісь хвилювання, а в Каннах їх геть не було. Було інше: я вже тоді розумів, що ця прем’єра — гра вдовгу.

Зараз поясню. З війною ми отримали велику увагу до того, хто ми є, хто протистоїть велетенській імперії, яка називала свою армію другою у світі. Що є та Україна, яка навалює їм вже рік поспіль. Зрозуміло, ми переможемо, але ціна буде висока. І ми маємо її пам’ятати щоразу, коли будемо працювати вдовгу. А вдовгу — це означає, що ми маємо збагачувати нашу країну різним, культурою зокрема. Маємо говорити світові не тільки, що ми країна, яка є наразі гарячою точкою, а що ми країна з унікальною культурою. І саме ця унікальність робить нас такими потужними у нашому спротиві.

І неважливо, чи цей спротив зараз перебуває у своїй піковій точці, чи це вже гра вдовгу. Коли я говорю "гра вдовгу", я маю на увазі, що далі нас так само чекає протистояння з росіянами, тільки вже інше. Нам так само треба буде їм "навалювати" всюди вже після війни — не тільки воєнним контентом, але й культурним.

Тож тоді, в Каннах, у мене було чітке відчуття, що ми йдемо вдовгу. Адже "Памфір" — цей той фільм, який потрапив у Канни поза контекстуальністю. Певною мірою це фільм про те, хто ми, якою є наша ментальність, плюс це некомпліментарна розповідь про устрій, якого ми позбавляємось ще від 90-х і який дістався нам у спадок. Наша картина почала розмову про те, а якою би була українська культура, якщо би Курбас був живий… Бо є речі, які мусять репрезентувати нас не тільки як політичний поорядок денний. Це те, чого я бажаю для всього нашого культурного середовища — щоб ми були не тільки інформаційним слотом у порядку денному.

Звісно, війна завжди буде в моєму кіно і в моєму погляді — однозначно. Але я хочу розповідати не так про війну, як про нас. Після війни ми розповідатимемо усілякі історії, і в кожній буде контекст війни, спільної травми — він буде виходити, виходити і виходити…

Ви показували "Памфір" на фестивалях у різних країнах. Як гадаєте, про що для європейців свято Маланки? Іноземний глядач сприймає це як карнавальне дійство чи все ж таки ні?..

Ні. У нас є велике спільне коріння з європейцями, тож ми можемо зустріти подібні до Маланки святкування у Британії, Ірландії, Німеччині — там є свято солом’яного ведмедя; в Болгарії. Тому європейці розуміють, що це не карнавал, а традиція, яка має певний обряд — і етнографи легко можуть показати, як ці обряди споріднені у різних країнах.

Коли я робив стрічку "Красна Маланка", зрозумів, звідки в нас солом’яний ведмідь. Красноїльськ — буковинське село за 10 кілометрів від кордону з Румунією, але румуни, які мають схоже свято, ніколи не водили солом’яного ведмедя, тільки шкіряного. Виявилося, що на території села Красноїльськ була німецька громада — а німці якраз і водять солом’яного ведмедя. Я знайшов дореволюційні фото з Красноїльська, де ведмідь — це людина, перемотана соломою. Якщо поглянути на це народне дійство в різних країнах, то воно завжди будується на основі тотемної тварини, померлого бога, який воскресає, — а далі вже обростає в кожній культурі своїми деталями.

Тож Маланка — це та точка, в якій ми сходимося. Мені писали у приват і греки, і італійці, і французи, що в тому селі у нас є таке святкування, а в іншому — отаке. Я думаю, це певною мірою юнгіанські архетипи, які спливають в нас, коли ми впізнаємо щось своє в культурі інших країн.

Ви пам’ятаєте свою першу Маланку?

Звісно, я був ще дитиною. Це було село Стецівка на Івано-Франківщині. Мене привозили на канікули до дідуся і бабусі, і там завжди водили Маланку. І це було таке дивне відчуття!..

Потім вже, коли я вчився в кіношколі, то почав досліджувати Маланку в різних селах, зокрема Красноїльську, яке вважається еталонно туристичним центром Маланки. Там я вперше побачив, що Маланку водить молоде покоління, хлопці та дівчата, які тримають цю традицію; бо у Стецівці, де я ще малим побачив Маланку, це робили старші люди. Власне, це також було однією з причин, чого я вирішив знімати "Красну Маланку" — мені хотілося передати тяглість цієї традиції.

"Памфір"
"Памфір"

Загалом у "Памфірі" Маланка складена з традицій трьох сіл: це Вашківці, Белелуя та Красноїльськ. Мешканці цих сіл можуть знайти свої елементи: наприклад, красноїльці впізнають свої костюми, а ось ведмежі маски — там трошки інші, це ближче до Белелуї.

Чи є ваш герой Памфір збірним образом певних осіб? Чи надали ви йому рис реальних людей? Бо герой неймовірно харизматичний, а ще в чомусь архетиповий такий борець…

Богоборець!.. Звісно, він є збірним героєм. Навіть я сам вбачаю в ньому якісь спільні із собою риси. Це людина, яка бореться, якій не все вдається.

Герой розвивався всі ці вісім років чи образ одразу був сталим?

Його концепція мінялася один раз. На початку в мене була ідея героя, який кориться всім випробуванням долі — такий Йов, коли кожне його наступне випробування важче, ніж попереднє. І ми, глядачі, мали бути з ним у найнижчій точці… За першим задумом, "Памфір" мав бути канонічною грецькою трагедією, адже доля забирала у нього найцінніше — він залишався без Назара... Я це змінив, коли ми зробили першу читку і я для себе зрозумів, що щось не так. Що коли я проводжу його до цієї фінальної точки, у фільмі стає менше важливих для мене сенсів — бо покора всюди не дає можливості показати боротьбу.

"Памфір"
"Памфір"

Пізніше, між другим та третім драфтом, я зустрівся з Олександром Яцентюком (виконавець ролі Памфіра. — Прим. авт.), і в мене саме тоді виник сумнів, що мусить бути герой, який кориться всьому. Пам’ятаю момент, коли зрозумів, що цей актор здатний на все. Олександр тоді був дуже худий — а мені була потрібна титанічність, і я запитав: зможеш набрати вагу? А він одразу: скільки в мене часу? Не скільки кілограмів треба набрати, а скільки часу!

Це той випадок, коли так, актор дуже вплинув на персонажа. Я зрозумів, що герой-богоборець дає можливість зробити фільм більш складним. Це герой, який кидає виклик усьому, що зустрічає на своєму шляху. Так відбулося і з Соломією Кириловою — вона дуже вплинула на свою героїню. Я навіть коли шукав актрису, знав, що її героїня, жінка Памфіра, має бути сильнішою за свого чоловіка. І коли з’явилася Соломія, стало все зрозуміло — всі висновки, яких герой доходить в кінці, це певною мірою вплив Соломії. Вона єдина людина, яка знає, що головне у світі, по суті — це закон совісті. Цього закону досить, аби жити чесно.

У вашому фільмі неймовірна мова красивий, самобутній діалект. Як вам вдалося цього досягти, чи була команда, яка допомагала працювати саме з мовою вам під час написання сценарію і акторам?

Коли я писав сценарій, в мене вже був закладений діалект — я провів дитинство на Буковині і багато чого знав. Потім я віддав сценарій Олександрі Сорохан (дружина режисера, скріпт-докторка сценарію "Памфіру". – Прим. авт.), Саша виросла в Косові та чудово відчуває діалект. Потім, напередодні знімань, ми приїхали в Буковинський район і влаштували там щось на зразок табору, аби дослідити місцевість та підготуватися. Продюсери знайшли три локації, де ми жили і адаптувалися, а пізніше і знімали. Одна з таких локацій — це дім родини Маківничуків, який одночасно є центром зеленого туризму на Буковині. Ми з ними жили як сім’я, постійно снідали і вечеряли разом і постійно спілкувались, слухаючи їхню мову, зокрема.

У таборі був мовний режим. Це означало, що ми всі спілкуємося тільки діалектом! Ми почали цей режим з того, що я познайомив акторів із Василем Зеленчуком — це поважний філолог, упорядник кількох книжок, який вчив акторів фонетиці й тому, як утворюються звуки. Це були класичні заняття з мови, щодня актори сідали на ровери та їхали до нього. Його завданням було пояснити, не як говорити, а як саме утворюється звук. Тож актори десь три місяці буквально жили у цій мові. А до того у них була самостійна підготовка: треба було слухати аудіо й читати книжки, зокрема Василя Стефаника.

Ще були вправи — ходити на базар і розмовляти з місцевими людьми діалектом.

Цікаво, хто перевіряв, чи правильно актори говорять?..

Місцеві жителі. Хтось казав: ааа, помітно, що ви не звідти. А найвищий комплімент — це коли на ринку їх запитували: а ви з якого села?

Ще нам дуже допоміг наш водій Петро Гандурак. Я йому казав: "Петре, щось вони не вміють рахувати" — і він вчив акторів рахувати. Міг сказати актору: не так балакаєш, тобі ще далеко... Він був нашою правдою (Сміється).

Навіть коли актори вже поїхали з цього табору, я попросив: намагайтесь і вдома так говорити, щоб не забувалось. І ось ми бачимо результати…

Це кіно, яке було з вами майже 10 років. Чи не було відчуття порожнечі, коли воно пішло у світ, і чи ви вже знаєте, що будете робити далі?

Пам’ятаєте, я вам розповідав про свої блокноти зі спостереженнями?..

Ну а взагалі, звісно, мені хочеться наступну стрічку зробити швидше, ніж цю. І всі ці напрацювання, маю на увазі мою методологію роботи, буде набагато простіше пояснити команді, акторам, творчій групі. Адже багато з того, про що я вам розповів, було нововведенням — і не все та не завжди сприймалося командою. Наприклад, було правило: з акторами на знімальному майданчику могли говорити тільки режисерський департамент, кастинг-відділ і оператор у день знімань. Всіх інших членів команди я просив не розмовляти — тобто актори здебільшого спілкувалися з акторами, аби зберегти атмосферу. Це правило було важливим для мене — але якщо не було часу пояснювати, чому так і в чому ідея, ти перетворювався на оплот авторитаризму (Сміється).

І я насправді дуже вдячний нашим продюсерам, що вони дали можливість працювати саме так — робити дослідження, влаштувати табір, вчити кілька місяців мову та занурюватись у діалекти. Все це дало нам змогу створити саме такий світ "Памфіру".

Фото: Сергій Сівяков

Локація: бар "Видих"

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.