UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Режисер та військовий Павло Пелешок – про знімання фільму Life To The Limit та власну історію війни

31 мая 2022

На Каннському кінофестивалі відбувся закритий показ української документальної трічки Life to the Limit – про війну, яка торкнулася кожного з нас.  Український режисер і продюсер Павло Пелешок, що був сопродюсером гучної стрічки Netflix «Зима у вогні: Боротьба України за свободу», розповів нам свою історію війни, яка почалася у 2014 році. 

Режисер Павло Пелешок
«Зима у вогні: Боротьба України за свободу»

- Мені доповіли, що у вас тут фільм на «Оскар» номінували.

- Так. 

- Так їдьте, мабуть, в Лос-Анджелес і розкажіть, що тут коїться у країні, бо, здається, вони не зовсім розуміють. 

- Ок. 

З такими словами одного дня до нас зайшов командир. На той момент вже півтора року ми з моїм другом і колегою Юрою Іванишиним були в АТО. Ми знали, що наш фільм «Зима у вогні: Боротьба України за свободу» увійшов до шорт-листа «Оскара». Таке не щодня трапляється, але ми відчували щось середнє між байдужістю і натхненням. Та і ні в який Лос-Анджелес їхати, звісно, ніхто не збирався. Тут війна, похорони друзів щотижня, а до тебе доходять якісь новини з паралельної реальності. Я не впевнений, що тоді взагалі ми були годні щось зрозуміти. 

Але після слів друзів і командира ми таки зібралися, нам підписали рапорт на КВ (короткотривала відпустка), і ми вирушили до Лос-Анджелеса на два тижні. Мій друг купив нам квитки. Літак, Лос-Анджелес, вечірки, смокінги, зустрічі з відомими акторами, а ти у стані оніміння, емоційної байдужості, не здатний переключитися. Ти розмовляєш із продюсером «Володаря перснів», тобі розповідають, що все можна змінити, говорять про майбутнє, а ти не тут. Це дикість якась. Я заздрив їм: їхній рівновазі, спокою, можливостям. Мені боліло, і було образливо, що вони нічого про нас не знають. Вони не усвідомлюють, що Україна і є тим форпостом цивілізованого світу.

Я чітко запамʼятав момент, як за два тижні після повернення з Америки я опинився в Мар‘янці. Коли ти лежиш у бліндажі і вперше передивляєшся фотки з ЛА, то розумієш, що там був не ти. То був хтось інший. Треба було досить багато часу, щоб збагнути, що взагалі відбулося. 

Life to the Limit

Під час війни, коли в тебе зʼявляється час, ти чомусь завжди дивишся фільми про війну, і ми з хлопцями повсякчас дивилися культове кіно «Падіння чорного яструба» Рідлі Скотта. Події десь у Африці, в якійсь країні. Мені, як глядачеві з України, було не зрозуміло, що там відбувається, але на початку фільму мені пояснюють, хто вони і чому все це відбувається. 

Life to the Limit – це події від Майдану до 24 лютого 2022 року. Думаю, це наразі єдине кіно, яке охоплює весь період. Західному глядачеві ми насамперед хотіли пояснити: як це почалося, чому це почалося, які наслідки.

Кадр із фільму Life to the limit

У фільмі зрозуміло, хто наш ворог. Але кіно не про них, воно про нас: про наші зміни та зростання. Ми підкреслюємо, чим ми відрізняємося від ворога, не порівнюючи, а показуючи, хто ми такі. Ми не збирали матеріали спеціально. Спочатку намагалися з Юрою щось знімати в АТО, але потім було складно поєднувати свої прямі обовʼязки з кореспонденцією. Тож ми збирали кадри відусюди.

Мета фільму – розповісти про нас світові та підкреслити, наскільки ми різні нації. Принципово для мене – показати нашу унікальність, нашу боротьбу, витривалість і наших героїв. Ми не робили наукових занурень і ретроспектив. Саме через особисту історію ми показуємо історію українського народу. Ми не повинні переконувати нікого в світі, що маємо право жити у своїй країні. Ми боронимо свою країну і помираємо за неї щодня. 

Музика

З композитором Оскаром ми познайомилися під час творчої зустрічі у часи ковіду на онлайн-кіномаркеті. Мене на цих зустрічах навіть не було. Був наш агент Денис Масліков. Одного дня я його піймав і сказав: я хочу, щоб в моєму фільмі був композитор Ганс Циммер. Він відповів: вибач, я не зміг його дістати (це було очевидно). Але я знайшов композитора, що співпрацює з Гансом Циммером, його звати Оскар Сенен. Він працював над чудовими картинами, як-от «Джеймс Бонд: Не час помирати», «Термінатор» тощо. І тут він розповідає, що працював над фільмом «13 годин: Таємні воїни Бенгазі», – і в мене спрацював тригер. Спочатку наше спілкування було затяжним і повільним. Він був завжди у справах, бо в нього безліч проєктів. Це затягнулося на півтора року. Коли він нарешті побачив сцени, все змінилося. Йому стало дуже цікаво, змінилася форма спілкування – і почалася справжня робота. 

Про війну

Коли ти їдеш з війни у мирне місто, спочатку тебе дійсно рве від безтурботного життя, кафе, людей тощо. Але тебе рве не від того, що саме ці люди це роблять, а взагалі від того, що це можливо. Десь помирати, збирати побратима по шматках – руки-ноги окремо, а потім повертаєшся до міста, де є затори, де є життя, ніби нічого не змінилося. У тебе, звичайно, дисонанс. Спочатку ти ненавидиш усіх, абсолютно кожного. Ти не можеш спокійно ходити, спуститися в метро, піти в супермаркет, бо там багато людей. Це психологічно дуже складно. Але з часом ти розумієш, що річ не в тім, що люди насолоджуються життям, поки ти його взагалі не маєш. Ти хочеш зрозуміти, чому і за що. Тобі в сухому залишку треба дуже мало – повага. Бо ми воюємо за те, щоб мирне населення жило в безпеці й насолоджувалося життям, не відчувало страху, який ми відчуваємо. Військові лише хочуть почути: дякую. 

Я давно живу без наївності. Я був впевнений, що вони нападуть. Я параноїк, наді мною всі сміялися. У мене вдома завжди два стелажі продуктів мінімум на півтора року, в мене завжди була сумка в машині з бронежилетом, каскою і формою. Я можу стати в стрій за пів години – я  жив у цьому стані. Те, що відбулося 24 лютого, не стало новиною, але це стало шоком. Я радий, що всім, хто телефонував мені з Гостомеля, Бучі та Ірпеня, я говорив: «Звалюй звідти якомога швидше». Також і щодо Харкова. Під час війни щось комусь радити надвідповідально і просто страшно. 

Павло Пелешок

У мене був страх за майбутнє цивільних 24 лютого. Коли я на війні, я не хвилююсь. Коли в тебе є дитина, дружина, мама, бабуся – це жах. Коли луплять поряд з їхнім будинком у Борисполі – це жахливо. Ти турбуєшся не про себе, а про своїх близьких, намагаючись не зробити емоційних помилок. 24 лютого стало для мільйонів жахом і днем відповідальності. 

Фільм Life to the Limit планується бути представленою на Венеціанському кінофестивалі у вересні. Також ми плануємо спільні покази з МЗС, щоб кожен у світі міг почути наш голос. 

Еще в разделе CINEMA

Популярное