До Vogue UA Conference 2023 залишилося
SOLD OUT

Режисер Павло Пелешок — про знімання фільму "Життя на межі" та власну історію війни

16 березня в український прокат виходить документальний фільм "Життя на межі" перший і наразі єдиний, що охоплює весь період російсько-української війни від 2014 року до сьогодні.

Реклама
Автори фільму українські ветерани, режисер Павло Пелешок та продюсер Юрко Іванишин. Їхній попередній фільм "Зима у вогні" у 2016-му було номіновано на "Оскар" як "Найкращий документальний повнометражний фільм". Павло Пелешок розповів про зйомки стрічки та про свою історію війни, яка почалася у 2014 році.
Режисер Павло Пелешок
Режисер Павло Пелешок

Про "Оскар"

Мені доповіли, що у вас тут фільм на "Оскар" номінували.

Так.

То їдьте, мабуть, в Лос-Анджелес і розкажіть, що тут коїться у країні, бо, здається, вони не зовсім розуміють.

Ок.

З такими словами одного дня до нас зайшов командир. На той момент вже півтора року ми з моїм другом і колегою Юрою Іванишиним були в АТО. Ми знали, що наш фільм "Зима у вогні: Боротьба України за свободу" увійшов до шортлиста "Оскара". Таке не щодня трапляється, але ми відчували щось середнє між байдужістю і натхненням. Та і ні в який Лос-Анджелес їхати, звісно, ніхто не збирався. Тут війна, похорони друзів щотижня, а до тебе доходять якісь новини з паралельної реальності. Я не впевнений, що тоді взагалі ми були годні щось зрозуміти.

Але після слів друзів і командира ми таки зібралися, нам підписали рапорт на КВ (короткотривала відпустка), і ми вирушили до Лос-Анджелеса на два тижні. Мій друг купив нам квитки. Літак, Лос-Анджелес, вечірки, смокінги, зустрічі з відомими акторами, а ти у стані оніміння, емоційної байдужості, не здатний переключитися. Ти розмовляєш із продюсером "Володаря перснів", тобі розповідають, що все можна змінити, говорять про майбутнє, а ти не тут. Це дикість якась. Я заздрив їм: їхній рівновазі, спокою, можливостям. Мені боліло, і було образливо, що вони нічого про нас не знають. Вони не усвідомлюють, що Україна і є тим форпостом цивілізованого світу.
Я чітко запамʼятав момент, як за два тижні після повернення з Америки я опинився в Мар‘їнці. Коли ти лежиш у бліндажі і вперше передивляєшся фотки з ЛА, то розумієш, що там був не ти. То був хтось інший. Треба було досить багато часу, щоб збагнути, що взагалі відбулося.
"Життя на межі"

Під час війни, коли в тебе зʼявляється час, ти чомусь завжди дивишся фільми про війну, і ми з хлопцями повсякчас дивилися культове кіно "Падіння чорного яструба" Рідлі Скотта. Події десь у Африці, в якійсь країні. Мені, як глядачеві з України, було не зрозуміло, що там відбувається, але на початку фільму мені пояснюють, хто вони і чому все це відбувається.

"Життя на межі" це події від Майдану до 24 лютого 2022 року. Думаю, це наразі єдине кіно, яке охоплює весь період. Західному глядачеві ми насамперед хотіли пояснити: як це почалося, чому це почалося, які наслідки.

У фільмі зрозуміло, хто наш ворог. Але кіно не про них, воно про нас: про наші зміни та зростання. Ми підкреслюємо, чим ми відрізняємося від ворога, не порівнюючи, а показуючи, хто ми такі. Ми не збирали матеріали спеціально. Спочатку намагалися з Юрою щось знімати в АТО, але потім було складно поєднувати свої прямі обовʼязки з кореспонденцією. Тож ми збирали кадри відусюди.

Мета фільму розповісти про нас світові та підкреслити, наскільки ми різні нації. Принципово для мене показати нашу унікальність, нашу боротьбу, витривалість і наших героїв. Ми не робили наукових занурень і ретроспектив. Саме через особисту історію ми показуємо історію українського народу. Ми не повинні переконувати нікого в світі, що маємо право жити у своїй країні. Ми боронимо свою країну і помираємо за неї щодня.

Про музику

З композитором Оскаром ми познайомилися під час творчої зустрічі у часи ковіду на онлайн-кіномаркеті. Мене на цих зустрічах навіть не було. Був наш агент Денис Масліков. Одного дня я його піймав і сказав: я хочу, щоб в моєму фільмі був композитор Ганс Циммер. Він відповів: вибач, я не зміг його дістати (це було очевидно). Але я знайшов композитора, що співпрацює з Гансом Циммером, його звати Оскар Сенен. Він працював над чудовими картинами, як-от "007: Не час помирати", "Термінатор" тощо. І тут він розповідає, що працював над фільмом "13 годин: Таємні воїни Бенгазі", і в мене спрацював тригер. Спочатку наше спілкування було затяжним і повільним. Він був завжди у справах, бо в нього безліч проєктів. Це затягнулося на півтора року. Коли він нарешті побачив сцени, все змінилося. Йому стало дуже цікаво, змінилася форма спілкування і почалася справжня робота.

Про війну

Коли ти їдеш з війни у мирне місто, спочатку тебе дійсно рве від безтурботного життя, кафе, людей тощо. Але тебе рве не від того, що саме ці люди це роблять, а взагалі від того, що це можливо. Десь помирати, збирати побратима по шматках руки-ноги окремо, а потім повертаєшся до міста, де є затори, де є життя, ніби нічого не змінилося. У тебе, звичайно, дисонанс. Спочатку ти ненавидиш усіх, абсолютно кожного. Ти не можеш спокійно ходити, спуститися в метро, піти в супермаркет, бо там багато людей. Це психологічно дуже складно. Але з часом ти розумієш, що річ не в тім, що люди насолоджуються життям, поки ти його взагалі не маєш. Ти хочеш зрозуміти, чому і за що. Тобі в сухому залишку треба дуже мало – повага. Бо ми воюємо за те, щоб мирне населення жило в безпеці й насолоджувалося життям, не відчувало страху, який ми відчуваємо. Військові лише хочуть почути: дякую.

"Життя на межі"
"Життя на межі"

Я давно живу без наївності. Я був впевнений, що вони нападуть. Я параноїк, наді мною всі сміялися. У мене вдома завжди два стелажі продуктів мінімум на півтора року, в мене завжди була сумка в машині з бронежилетом, каскою і формою. Я можу стати в стрій за пів години – я жив у цьому стані. Те, що відбулося 24 лютого, не стало новиною, але це стало шоком. Я радий, що всім, хто телефонував мені з Гостомеля, Бучі та Ірпеня, я говорив: "Звалюй звідти якомога швидше". Також і щодо Харкова. Під час війни щось комусь радити надвідповідально і просто страшно.

Павло Пелешок

У мене був страх за майбутнє цивільних 24 лютого. Коли я на війні, я не хвилююсь. Коли в тебе є дитина, дружина, мама, бабуся це жах. Коли луплять поряд з їхнім будинком у Борисполі це жахливо. Ти турбуєшся не про себе, а про своїх близьких, намагаючись не зробити емоційних помилок. 24 лютого стало для мільйонів жахіттям і днем відповідальності.

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.