Чому новий документальний фільм про Oasis змушує всіх плакати
Старший редактор Vogue Корі Сеймур подивився новий документальний фільм про культовий британський гурт Oasis під назвою Oasis: Don’t Look Back in Anger. У центрі стрічки — возз’єднання Ліама й Ноела Галлагерів, тур Oasis Live ’25 і фанати, для яких повернення музикантів стало значно більшою подією, ніж просто серією концертів.
За день до попереднього показу нового документального фільму про Oasis, я сміливо написав у нашому чаті фанатів гурту: це буде як "Одіссея", тільки краще. Логіка була проста. Якщо фільм Крістофера Нолана розповідає універсальну історію про повернення додому попри всі випробування на шляху, то Don’t Look Back in Anger, створений відомим британським кінематографістом Стівеном Найтом, розповідає про іншу, не менш універсальну й знайому багатьом історію: ти любиш свого брата, але іноді він страшенно тебе бісить.
Одразу варто зробити важливе уточнення: я фанат Oasis ще з перших років існування гурту. Я багато разів бачив їх наживо, кілька разів брав у них інтерв’ю, незграбно копав футбольний м’яч у бік Ліама Галлагера під час знімання 73 Questions, пережив кілька найкращих вечорів у своєму житті на їхньому гучному турі возз’єднання 2025 року й чекав на цей фільм ще до офіційного анонсу. Тож навряд чи мій погляд на нього можна назвати цілком неупередженим.
І все ж, якщо десь існує фанат Oasis, від людини, яка знає лише Wonderwall, до справжнього фанатика, який пам’ятає всі тексти пісень, мелодії й невидані записи, і цей документальний фільм не викликає в нього захвату, у мене до нього буде лише одне запитання: чи точно з ним усе гаразд?
На перший погляд, Don’t Look Back in Anger побудований на дуже простій ідеї: відправити безліч камер знімати один із найочікуваніших турів-возз’єднань останніх років. Але насправді це досить незвичний музичний фільм. Я не пригадую іншої стрічки, яка настільки багато уваги приділяла б фанатам і тому, що ця музика означає саме для них.
Стівен Найт, автор сценаріїв "Гарненькі брудні речі" і "Порок на експорт" та творець шоу "Гострі картузи", разом із режисерами Віллом Лавлейсом і Діланом Саузерном відзняв сотні годин матеріалу. На концертах працювали десятки камер. За багатьма з них стояли відомі оператори, серед яких Гаріс Замбарлукос, який знімав "Белфаст" і "Вбивство у „Східному експресі"", лауреат премії "Оскар" Лол Кроулі за стрічку "Бруталіст" і номінант на "Оскар" Джеймс Лекстон за фільм "Місячне сяйво".
У більшості концертних фільмів кадри з фанатами потрібні лише для того, щоб передати атмосферу виступу. Тут усе інакше. Камери заходять просто в натовп і показують усю силу емоцій, які тур Oasis Live ’25 викликав у людей по всьому світу.
Ми бачимо чоловіка, який стоїть навколішки, склавши руки перед собою, і молиться під час Slide Away. Потім опиняємося всередині шаленого натовпу. Люди стрибають, кричать, залазять одне одному на плечі й запалюють фаєри. Після концерту ми бачимо фанатів, які повільно залишають стадіон і йдуть додому з майже блаженними обличчями. Усі, крім одного чоловіка. Він залишається стояти на місці, а по його обличчю течуть сльози. Потім до нього підходять двоє незнайомців. Вони запитують, чи все з ним гаразд, а потім просто обіймають його.
Якщо згадати, що ключові фігури Oasis — двоє братів із дуже непростими характерами, які не розмовляли між собою 15 років, сила емоцій і відданості, які вони викликають у своїх фанатів, справді вражає. Не хвилюйтеся: основну історію гурту, його стрімкий злет до слави та болісний розпад, фільм пояснює за кілька хвилин на самому початку.
На початку стрічки один англієць, згадуючи розпад Oasis, говорить: "Для мене це було так, ніби я втратив дитину". За кілька хвилин інший порівнює їхнє возз’єднання минулого року з "другим пришестям Христа". Я легко поставив би гроші на те, що цей фільм викличе більше сліз, ніж "Сталеві магнолії".
Я дивився його з маленьким сином, який сидів з одного боку від мене, і донькою-підліткою з іншого. Скажімо так: ми були поруч і підтримували одне одного. А зовсім незнайомий чоловік, з яким ми захоплено обговорювали фільм одразу після показу? Так, він теж плакав. Із семи людей у нашій компанії сльозу не пустив лише один. І він, звісно ж, англієць.
Але найбільше я сподівався, що фільм відповість на головне запитання: як Ліам і Ноел змогли залишити свій конфлікт у минулому? Як двоє братів, які протягом 15 років, здавалося, робили все можливе, щоб дратувати, ображати, принижувати й очорнювати одне одного, зрештою змогли знову бути разом? Що це було? Прощення? Прийняття? Гармонія, мир, любов і все таке?
На початку фільму є дуже напружений епізод. Увесь гурт сидить у репетиційній студії у Вімблдоні й чекає на Ліама, який ось-ось має приїхати. Режисери встановили в студії кілька стаціонарних камер і спостерігали за всім із маленької кабіни без кондиціонера, що стояла неподалік. Музиканти чекають. І чекають. А потім двері студії раптом відчиняються. Заходить Ліам. На той момент він 15 років не перебував із братом в одній кімнаті. Перше, що він робить, — починає скаржитися на те, як встановлені барабани. Потім кидає сумку й питає: "Ну що, готові?" Після цього він стає до мікрофона й починає співати з тією самою фірмовою сумішшю агресії та щирості.
Коли Ліам вирішує, що з нього досить, він просто бере сумку й виходить зі студії. У цей момент гурт ще дограє фінал Champagne Supernova. Ноел та інші музиканти залишаються в повному подиві. Фільм показує не всі репетиції, але приблизно так Ліам поводився майже на кожній із них перед Oasis Live ’25. Останню репетицію він узагалі пропустив.
А потім, коли Oasis виходили на сцену в Кардіффі, на свій перший концерт із 2009 року, Ліам зробив те, чого Ноел не очікував. Він узяв брата за руку й підняв їхні зчеплені руки вгору. Так вони разом вийшли на сцену. Простий жест, який раптом перетворився на момент братерства й тріумфу.
Якщо це і було примирення, то сталося воно не завдяки довгим розмовам. Брати не сіли разом, щоб обговорити всі старі образи. Вони просто знову опинилися в одній кімнаті, а потім на одній сцені. І провели разом достатньо часу, щоб обоє згадали, наскільки добре вони звучать разом, коли все працює так, як має.
Фільму також неймовірно пощастило з одним епізодом. Єдиний день, коли знімальна команда змогла працювати всередині церкви Святого Бернарда в Бернейджі, Манчестер, де хрестили і Ліама, і Ноела, збігся з дуже символічним читанням із Біблії. Уривок, який читав отець Люк Бредбері, був обраний Ватиканом за кілька місяців, а можливо, навіть років до того. І цілком випадково він був саме про прощення між братами: "Петро підійшов до Ісуса й запитав: "Господи, скільки разів я маю прощати брата свого, який згрішив проти мене?""
Отець Люк Бредбері говорить про натовпи, які збираються на вулицях Манчестера перед концертом Oasis того самого вікенду. Він згадує конфлікт між братами й додає, що прощення — це "не обов’язково означає забути про те, що сталося. Воно означає дивитися вперед, а не назад".
"Усе було пробачено без жодного слова", — говорить Ноел. Ліам, як завжди, формулює це по-своєму: "Треба дуже сильно перейматися, щоб тобі було настільки начхати". Десять років тому Ноел сказав фразу, яка запам’яталася мені ще тоді. Під час показу я знову про неї згадав: "Не можна сказати, що хтось із тих, хто коли-небудь був в Oasis, включно зі мною, був найкращим у світі в чомусь конкретному, — сказав він. — Але коли все складалося разом, ми змушували людей відчувати щось, чого неможливо пояснити. А люди ніколи не забувають, що саме ти змусив їх відчути".
У цьому й полягає головне досягнення цього фільму. Не має значення, пощастило вам дістати квитки на тур чи ні. Протягом двох годин і трьох хвилин ви не просто дивитеся на все збоку. Ви опиняєтеся просто всередині цього відчуття.
За матеріалом vogue.com
