До Vogue UA Conference 2023 залишилося
SOLD OUT

Які фільми дивитися на онлайн-кінофестивалі "7+7"

В Україні стартував онлайн-кінофестиваль "7+7". У його фокусі — найкращі короткометражні фільми, які зняли режисерки з України й Великої Британії. Фестиваль "7+7" триватиме сім тижнів, до листопада, побачити стрічки можна на сайті кінофестивалю. Спеціально для vogue.ua гід його програмою підготували продюсерка Юлія Синькевич і режисерка Анастасія Бабенко.

"Жінці про жінку" (1930), реж. Ївга Григорович

з 23 по 29 вересня

Реклама

"Жінко! Робітнице! Твоє здоров’я потрібне соціалістичній країні", — буквально вимагають творці з перших кадрів стрічки. І стає відразу ясно, що тіло жінки в Союзі належало державі. До нього ставилися, ніби до станка з виробництва промислових благ, а також — дітей. Водночас вражає документальний спокій, з яким на екрані з’являються великі плани оголеного жіночого тіла. Навіть незвично бачити жіночі груди в кіно без еротичного контексту. "Жінці про жінку" — це освітній фільм про жіночу гігієну й здоров’я, майже приквел до "Статевого виховання" столітньої давнини. Його неможливо дивитися без критичного переосмислення. З одного боку, в картині багато прогресивних феміністичних цінностей. Зокрема, право жінки на аборт (привіт, Техас-2021). Або реклама дитсадків, бо "материнство не має тобі заважати бути свідомим членом суспільства". Водночас жінка в Союзі так і залишилася об’єктом, на який звернули увагу лиш тому, що індустріалізація потребувала додаткової пари рук. (Анастасія Бабенко)

"Я хочу стати секретаркою" (2006), реж. Сара Вуд

з 23 по 29 вересня

Ця стрічка є цікавим досвідом для тих, хто ностальгує за старим кінематографом, проте вона переміщує його в сучасний контекст і порушує важливі питання ролі жінки в суспільстві та кар’єрних перспективах, нагадує, як донедавна мріяти жінки могли лише про роботу секретаркою, і це здавалося звичайною справою. Режисерка використала кадри з післявоєнних фільмів, які заохочували жінок працювати секретарками, та склала історію головної героїні, якій упродовж тижня треба поринути в новий світ і дізнатися про його маленькі секрети. Сара Вуд віддає перевагу роботі з архівними кадрами — відео чи фото, аналізує, як змінюються акценти в історичній перспективі таких матеріалів, міркує у своїх проєктах над тим, чому деякі періоди архівуються, а деякі залишаються без уваги. (Юлія Синькевич)

"Весела ніч" (2012), реж. Мюріель д’Ансембург

з 28 жовтня по 3 листопада

Фільм про двох 14-літніх дівчат, які дуже хочуть бути дорослими. Молоді, вродливі, трохи недолугі, кумедні, і дуже налякані — ніби з пляжних портретів фотографки Рінеке Дейкстри. Серед блискіток і брекетів у їхньому житті раптово з’являються чоловіки. Це саме той вік, коли від тебе вже сподіваються "небезпечної сексуальності", а ти все ще хочеш грати у хованки з дітьми із сусіднього двору. Класно, що чоловічий світ тут не постає, як тотально вороже оточення, на відміну від багатьох подібних картин. Фільм починається впевнено й сексуально, ніби кліп Бейонсе чи Шакіри. А закінчується заплаканим "Пообіцяй, що нікому не розкажеш". Чому ми всі хочемо вирости так швидко? (Анастасія Бабенко)

"Я та моя кремезна дупа" (2010), реж. Єлизавета Письмак

з 21 по 27 вересня

Анімаційна робота молодої режисерки з досить провокативною назвою порушує питання об’єктивізації жіночого тіла. Одного ранку героїня прокидається і їй не подобається її зображення в дзеркалі — улюблені джинси не налазять, тож замість себе вона бачить товсту свиню й ненавидить себе за це. Готова піти на все заради повернення своєї зовнішності, вона мучить себе дієтами й доводить до анорексії, втрачаючи радість життя. Єлизавета Письмак народилася в Україні й закінчила навчання в Польщі. Картину "Я та моя кремезна дупа" було представлено вперше в межах програми Cinefondation Каннського кінофестивалю, а нещодавно — на анімаційному фестивалі LINOLEUM у Києві. (Юлія Синькевич)

"Ендо-кінець" (2019), реж. Еліс Сібрайт

з 30 вересня по 6 жовтня

Героїня фільму хоче сексу, але страждає від непередбачуваних кровотеч у найнезручніші моменти. Дуже приваблює легкість, з якою авторки торкаються серйозних проблем здоров’я. Водночас їм вдається утримати баланс між гумором і вразливістю. Для мене це фільм про те, як бути сильною і відчувати біль водночас, не соромлячись цього. Похмуре, проте смішне й життєствердне кіно. Єдиний побічний ефект — після перегляду я тепер ще довго не зможу їсти свої улюблені яйця пашот. (Анастасія Бабенко)

"Полуденні тенета" (1943), реж. Мая Дерен

14—22 вересня

Не всі знають, що яскрава акторка й режисерка Мая Дерен народилася в Києві й мала ім’я Елеонора Деренковська до того, як її родина переїхала до США. Стрічка "Полудневі тенета" — це дебют Маї та одразу приз Каннського кінофестивалю. Вона любила аматорське кіно, експериментувала з формою та монтажем. Ця стрічка, яку вона зняла вдома власним коштом, увійшла в історію кінематографу як еталонний приклад авангарду. Молода жінка, головна героїня, перебуває в психоделічному сні, її персонаж роздвоюється, кадри й короткі сюжети повторюються, фантазія та реальність переплітаються. Саме цією картиною, кажуть, надихався Девід Лінч, коли створював "Шосе в нікуди". (Юлія Синькевич)

Гарне й моторошне видіння про жінку з квіткою й ножем, що стало головним фільмом американського авангарду. Захоплює, як докладно й сміливо сконструйовані образи — примарна фігура в чорному балахоні з дзеркалом замість обличчя лякає і вабить водночас. А раптом у цьому дзеркалі зараз опинюсь і я? Це наелектризоване, конвульсивне кіно зняла уродженка Києва Мая Дерен (Елеонора Деренковська) разом із чоловіком Александром Гаммідом. Символічно, що через пів століття Маю Дерен майже покадрово процитує Міла Йовович. Цей зворушливий омаж вийде у вигляді музичного кліпу Gentleman Who Fell. (Анастасія Бабенко)

"Бузок" (2017), реж. Катерина Горностай

7—13 жовтня

Катя Горностай є однією з найсамобутніших українських режисерок. Вона має свій унікальний голос і режисерське бачення, яке виражається в максимальній природності історії та акторської гри на стику документального й ігрового кіно. Одна з перших робіт Каті "Бузок" дістала безліч нагород на українських і міжнародних кінофестивалях. Історія подруг, які зібралися разом провести час, переходить у відверті розмови й зізнання, зустріч зі своїми страхами та пошук їхнього прийняття. Катя Горностай використовує квітку бузку як символ тендітності й ніжності молодих жінок: п’ять пелюсток, п’ятеро подруг, бузковий колір волосся однієї з героїнь і сновидіння в бузковому саду однієї з них. Режисерка і в своєму дебютному фільмі "Стоп земля" так само й далі досліджує тему дорослішання молодих людей, чим уже здобула прихильність міжнародних кінокритиків та аудиторії. (Юлія Синькевич)

Мабуть, це перший український фільм, який дає змогу ідентифікувати себе з головними героїнями. Це ніби кіно про мене і для мене. Мовляв, розслабся, подруго, ти така не сама. Ті самі проблеми, ті самі фрази, такі ж дівочі здибанки, схожий одяг і така сама кухня, врешті-решт. Як і для Маї Дерен, для Каті Горностай важлива не так подія, як досвід переживання миті. "Бузок" у певному сенсі можна вважати українським мамблкором. У фільмі органічно співіснують професійні і непрофесійні акторки — метод, який режисерка розвиватиме й надалі. (Анастасія Бабенко)

"Зв’язок" (2018), реж. Жанна Озірна

14—20 жовтня

Документальна стрічка Жанни Озірної — дуже персональна історія однієї з небагатьох в Україні представниць "нової хвилі", що порушує тему ЛГБТ, гендеру, прийняття в суспільстві тебе таким, як ти є. Картина побудована на діалогах двох героїнь про їхні стосунки, плани, страхи й бажання, діалогах з батьками головної героїні, внутрішньому конфлікті та його вирішенні. (Юлія Синькевич)

Потужне і чесне кіно про те, що всі щасливі сім’ї насправді несхожі й щасливі по-своєму. Уперше я побачила автобіографічний документальний фільм "Зв’язок" на фестивалі 86 у Славутичі — у своєму рідному місті. Тож непрості питання про родину наздогнали мене там, звідки тікати нікуди. Що таке сім’я? Чи приймають тебе? І чи приймаєш ти? Жанна тихим і спокійним голосом говорить про найболючіше — ніби між іншим — у перерві між клеєнням шпалер і консервуванням помідорів. Дуже ціную, що зі мною, як з глядачкою, поділилися таким особистим і незачесаним досвідом. Він лікує і допомагає наважитися спитати. Розповідати історію про себе без віктимізації чи звинувачень складно, майже неможливо. Але в цьому фільмі, здається, вийшло. (Анастасія Бабенко)

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.