Художник Арсен Савадов про попарт, "Голоси любові" й ерогенні зони мистецтва
Класик сучасного українського мистецтва Арсен Савадов — про свій етапний проєкт "Голоси любові".
Арсен Савадов (фото Сергій Моргунов)У центрі сучасного мистецтва М17 після карантину відновить роботу виставка "Голоси любові" одного з найславетніших українських художників — Арсена Савадова. Вона відкрилася в лютому й наробила чимало галасу. Автор створив історичну реконструкцію концерту Мерілін Монро в Північній Кореї 1954 року для підняття бойового духу американських військових. Реконструкцію виступу зірки на передовій зняли на Сході України: у Попасній і під Дебальцевом. Роль Мерілін зіграла оперна співачка Марія Максакова і співак EL Кравчук.
Цій прем’єрі передувало майже півтора року обговорень. 2019 року Мінкульт оголосив конкурс проєктів на участь у Венеціанському бієнале. Всього на розгляд було подано п’ять робіт, серед яких і відео "Голоси любові". З низки причин цей твір, що спершу й задумували для бієнале, показати у Венеції не вийшло. Нині проєкт Савадова, який став гучним ще до першого показу, через майже два роки після свого створення, презентований у Києві, а 2021 року його покажуть у Даллаському художньому музеї.
"Голоси любові", 2020Ми домовилися про зустріч із Арсеном у його майстерні на Львівській площі ще задовго до карантину. З колонок лунає музика, уздовж стін розставлені полотна. Ми говоримо про те, що передувало створенню "Голосів", як проходило знімання і якою за задумом мала бути презентація проєкту.
Кілька днів тому в "М17" відбулася лекція про ваші медіапроєкти. Олександр Соловйов розповідав про ваш проєкт з Георгієм Сенченком "Голоси любові" 1994 року. Для читачів поясню: у відео один моряк у балетній пачці обертається, прив’язаний за ноги до швартовного барабана, інші моряки возять у тачці вздовж рейок, прокладених прямо на палубі, ще одного моряка в пачці. Час від часу матроси обіймаються один з одним або обіймають обертові частини корабля. Чи є зв’язок між цими вашими роботами з однаковими назвами — 1994 й 2019 років?
То був гучний фільм. Ми тоді взяли призи на фестивалі ISEA в Гельсінкі, на форумі електронних медіа "Відсторонення / Ostranenie" в 95-му, у нас було багато запрошень. Вперше проєкт був представлений на виставці Марти Кузьми (американська мистецтвознавиця й кураторка, тоді — директорка "Центру сучасного мистецтва Сороса". — Авт.) "алхімічна капітуляція". На відео — "переодягнений" військовий корабель "Славутич". З кулеметами. Я зняв це відео однією камерою, однією рукою й з одним освітлювачем. Весь фільм ґрунтується на тому, що є якась динаміка руху, яка закручується, як спіраль. Сюжет як такий не можна простежити у відеоарті, тому що це ж не художнє кіно. Там постійно хтось і щось крутиться, щось вони возять, щось відбувається. Фішка в цій тавтології, повторенні. Це збільшує якийсь віртуальний наратив.
В основі кілька ідей. По-перше, це конверсія: військовий корабель стає художнім твором. По-друге, це ідеологічна компенсація. По-третє, злиття мілітаристських і державно-політичних явищ — військового корабля й балету. Це як поява пісуара Марселя Дюшана, тобто перенесення предмета зі світу праці в художній простір. У такий спосіб Дюшан закрив епоху Пікассо, змусив дивитися на пісуар як на скульптуру, не використовуючи художніх засобів. Це зсув погляду на художні парадигми.
Арсен Савадов у своїй майстерні (фото — Сергій Моргунов)Чи перегукується перший твір з "Голосами любові" 2019 року? Яким чином? У ньому теж використані архетипи?
Це не просто архетипи. Це висвітлення мілітаристської теми й теми конверсії. Там був військовий корабель, і тут військові. У 94-му наша робота потрапила в огляд New York Times, журналісти прилітали на відкриття. Як і з Financial Times, і з багатьох інших видань.
Розкажіть про народження ідеї нових "Голосів любові".
Я це все задумав чотири роки тому, але тоді ще знімати було неможливо. Мені сказали: "Ти що, нас там покришать усіх з автоматів". І Андрій Кравчук каже: "Ні, ні, ні". А коли вже куратор Пітер Дорошенко запропонував мені взяти участь у бієнале, я подзвонив Андрію з Нью-Йорка, кажу: "Може, поміняємо ставлення?". А Андрія вже почали запрошувати туди з концертами. Може, його жанр не так чітко виражений, але він все-таки співає Вертинського, перевдягається... Я йому подарував костюм Арлекіна, він у ньому виступає. Може співати й Фредді Мерк’юрі. Травестування — частина його формату.
У книзі "Паркомуна", яку видав ПінчукАртЦентр, я читала, що Кравчук був у вашій компанії ще за часів "Нової хвилі", на початку 90-х. Уже тоді ви дружили?
Не те щоб саме я з ним дружив тоді — він більше дружив з Георгієм Сенченком і моєю сестрою. Потім якось з роками до мене наблизився. Він із 16 років ходив на наші виставки.
Поговорімо про костюми. У 1954 році синю сукню, у якій Монро виступала в Кореї, придумав Сіл Чапман. Хто у вашій реконструкції працював над костюмами й гримом?
Для Кравчука шили справжні професіонали — серйозно й дуже дорого. Повна імітація костюма Монро. Художником з костюмів була Катерина Вітвіцька, асистувала їй Рузанна Надирова. Гримерками проєкту були Ілона Легчило й Марія Петровська. І військовий костюм пошили, і сорочку, і штани, і черевики, і сукню синю для Максакової. Для Кравчука білу пошили. Ще спеціальну накидку-плащ йому зробили.
Біла — найупізнаваніша.
Але в Кореї Монро співала в синій сукні. Біла стала впізнаваною після фотосесії в Лос-Анджелесі. Костюми зробили круто, мене вразило. Ставлення було гідне. Марія Максакова за свою роботу не взяла жодних грошей. Вона просто заспівала. Ми їй подарували і синю сукню, і військовий одяг, і цю перуку. Все тепер у неї в колекції. Були суперечки стосовно відтінку кольору волосся Мерілін Монро. Максакова цілий день наполягала на платиновому, а їй говорили, що Монро була рудішою. Чорно-білі кадри все-таки не дуже відбивають дійсність.
"Голоси любові", 2020І все було по-справжньому — і пісні, і те, як солдати слухали?
Абсолютно. У цьому вся фішка соціального перформансу. Там не може бути ніяких дублів. Там не можна сказати танку їхати назад. І квіти не летять назад у руки. Це ж реенакмент (інсценування історичних подій. — Авт.). Це такий жанр. І це не просто так спало на думку. Події війни, безумовно, зачіпають мене. Мені всі говорили: "Ну коли ти вже щось зробиш? Війна триває".
У мене був такий досвід: ми, нашим культурним блоком, чоловік сім-вісім моїх друзів, були на Майдані. Але брали участь спонтанно. Одного разу не дали майданівцям розпалити багаття біля будинку ХVII століття поряд з костелом. І так грошей не платять на реставрацію — навіщо палити? Це ж Київ. Краще палити гуму! Потім ми потрапили під справжні обстріли. І коли куля влучила мені в коліно, я зрозумів: "Ого". Там виник і перший конфлікт. Ми хотіли зробити художню барикаду теж. До цього були всі передумови. Тому що всі тягнули, що завгодно. Це було чудово. Тобто такого піднесення нації я ще не бачив. Я прямо дивуюся, дивлюся на світлини й думаю: як це? Просто приголомшливо. І я там назнімав людей — у шоломах, кольчугах. Але якоїсь миті, коли почалися жертви... Я не ризикнув піаритися. Це було вже серйозно. Так, кортіло, бо така фактура. Це можна було й продати, і підняти свій рейтинг. Але ось тут спрацювала внутрішня етика.
І все-таки, чому ви звернулися саме до виступу Монро в Кореї?
Ця тема була єдиною, яка легко, виразно й навіть академічно в чомусь підлаштовувалася під реальність: в основі корейських подій лежало таке поняття, як гібридна війна. Це й було основною інтенцією — переосмислити історичні події й побачити схожість між ними. Це метафора того, що хтось дійсно сідає за стіл переговорів, а купа людей гине. І це не культ, не червона війна. Це сіра війна, а отже ще гірша: у ній немає місця навіть подвигу, немає жодного екзистенціального виходу, а смерть оборонна. Я відразу зреагував, відразу зробив пропозицію й відразу отримав відмову, тому що дуже небезпечно було. Але потім дивлюся — їздять, домовляються, нічого не бояться. Дякую Сергію Проскурні. Хай які в нас різні творчі бачення, він закрив величезний договірний масив з генералітетом. Дякую Ані Капустіній, вона була лінійним продюсером і сколотила колектив, який відповідав моєму темпераментові, тому що вона мене знає, ми дружимо.
З ким ще ви працювали?
Мене познайомили з Марією Максаковою. Ми сіли в неї вдома й поговорили за пляшкою вина. Я відпочив — вона прекрасний спікер й універсально освічена людина. У мене такий же Андрюша Кравчук, який говорить: "Я буду твоїми фарбами". Співаки — вони як квіти, або як торт, який винесли в правильний момент. Вони зіграли чудово. Ну й спасибі всій знімальній групі. Прекрасний Ярослав Пілунський. Прекрасний Олександр Стеколенко. Спасибі їм. Але, якщо ми говоримо про цей твір як про продукт, то, звісно, вони постали перед складнощами. Тому що це перфоманс і дублів тут бути не могло.
"Голоси любові", 2020Що виявилося найскладнішим?
Там купа апаратури. Всякі рації, вокі-токі, і якщо щось не працює, то солдати, 300 осіб, розвертаються й починають іти. На реальному концерті Монро було чотирнадцять тисяч солдатів. У нас було всього лише п’ять тисяч, і треба було передати таку ж за динамікою атмосферу. Першу частину ми створили з Максаковою вкрай близько до реального концерту. Настільки близько й реалістично, що якоїсь миті я сам заходжу в зал, де транслюють відео, і мене підриває. На прем’єрі знайома каже: "Арсен, я мало не розплакалася". Кілька близьких мені людей — під сильним враженням. Вони не бачили матеріал до прем’єри, а тут додалася й пісня. Все це переросло у видовище й уже відірвалося від історії, і почало моделювати якесь нове культурне тіло. В цьому суть мистецтва.
І коли мені кажуть, що це кон’юнктура... Ну як можна? Це або від неосвіченості людей, або через брак почуття гумору. Якщо я вже за щось узявся, то вже точно в результаті не вийде державний продукт. Є в концептуальному мистецтві таке серйозне поняття, як "невлипання" (коли автор уникає визначення своєї соціально-політичної позиції, є нейтральним стосовно заявленої теми — Авт.). Ось ми ділимо завжди публіку, людей і всіх художників на "влиплих" і "невлиплих". "Невлиплий" — це все-таки людина, яка витримує дистанцію, і зона іронії в її творчості є первинною.
Повернімося до експозиції проєкту. В одному із залів як частина перфомансу представлена військова каска, покрита дрібними дзеркальними частинами за принципом дискотечної кулі. Вона обертається на програвачі...
Це все елементи попарту. Мерілін Монро — зірка попарту, Енді Воргол пів життя їй присвятив. І тому бутафорська картопля фрі, з якої створено протитанкові їжаки в залі, — це як великі гамбургери в 50-х. Основою методології попарту п’ятдесятих є збільшення й серійність. Виставляючи картоплю фрі як протитанкові їжаки, каску-"дискобол" і два образи Мерілін Монро (а могло бути і три, і чотири), художник створює тонку рефлексію з попартом, одним з ключових напрямів у сучасному мистецтві. І перебуває в полі не тільки політичних, а й культурних стратегій і традицій. Це і є, власне, ключ до розуміння.
Важливо навіть те, що виставка в Центрі сучасного мистецтва, а не в галереї. А коли ти робиш виставки в таких місцях, то маєш передбачати освітній момент — екскурсії й лекції. І ми так експозицію й зробили: вона спочатку спокійно розгортається — спокійно, поки не навертається клубок. І ти з одного залу потрапляєш в інший, де "Книга мертвих" як "Герніка". Я б не робив цю роботу таких розмірів, але війна ж не веселощі. Спочатку йде пафос, розвиток. А в наступному залі настає пауза, де ти розумієш, що так, шоу закінчується не завжди добре. Потім іде ретроспекція — уся, як один подих. Я повісив роботи так близько, щоб експозиція читалася як багаторічна подорож художника, як Одіссея — від Сцілли й Харібди до занурення в Аїд ("Книга мертвих"). Це й виразило форму ретроспекції. Це частина концептуального розуміння. Я народжував це мистецтво тут.
"Голоси любові", 2020Ви стояли біля витоків сучасного українського мистецтва...
Витоків не було. Були просто художники-дисиденти. І була система, яка все придушувала. Довелося осідлати її й вивільнити те несвідоме, на яке ідеологія ніколи не зважала. Здебільшого ідеології протистояли, а нам вдалося виокремити тригери й вивести її на новий культурний рівень. На той рівень, де сьогодні й перебуває українське сучасне мистецтво, відкрите до всіх можливих трансформацій зі збереженим колоритом і самобутністю.
Ми народилися в цьому колі тоді, коли вже було зрозуміло, що розглядання тіла мистецтва й відчуття його якихось нових ерогенних зон — все це на Заході вже давно сформувалося. Вже не треба випорожнюватися на картину або стрибати на неї й гинути, як один японець... Я зрозумів, що тіло — вже все, фініш. Час поговорити про причинно-наслідкове. І ось все, що ми бачимо в українському мистецтві, це якраз і була та рефлексія провінції, хоч і надзвичайно талановитої, над тим, що зробили тридцять, сорок, п’ятдесят років тому на Заході великі майстри.
Наші художники, звісно, не винні в цьому...
Ніхто не винен. Така кількість прекрасних художників у нас, але вони вклалися в патерни, вже давно створені на Заході, і конвертувати їх назад можна вже переважно як історичний, а не художньо-новаторський масив. І ось із цим я стикнувся, коли ми зайшли з близьким мені Георгієм Сенченком у цю воду. Ми відразу відкинули можливість формального бачення мистецтва. І нам ще приписують трансавангард. Це теж дуже примітивне розуміння, тому що ми були холоднокровними хлопцями. Але приписують, бо так було зручно. Треба було підшукати якесь кліше. Потім це українське бароко... Ніякого бароко не було, це повна нісенітниця.
А як же "кучерявий" стиль, притаманний київським художникам "Нової хвилі"?
Вони просто запозичили стиль, який я використовував. І ці завитки — мої, бо я обожнював Джорджо де Кіріко. Я це розвинув, а всі повторювали й були щасливі.
"Сум Клеопатри", 1987Щасливі ті, у яких є ці роботи із завитками 90-х років у колекції.
Звичайно, це все по-справжньому. Мої роботи є в колекції Джека Розена, спонсора демократичної партії США. У колекції Елтона Джона дев’ять моїх робіт, він відразу відгріб собі й рами поміняв.
Повертаючись до "Голосів любові". Є такий стереотип, що українські чоловіки в армії не сприйняли б образ переодягненого в жінку чоловіка...
Вони сприйняли із задоволенням. Завдяки культурній композиції, яку я склав там. Потім Андрій переодягнувся в Арлекіна й заспівав ще Вертинського.
Чи витратним виявився проєкт?
Ми тільки грим Монро робили три з половиною години. Маска Кравчука коштувала понад тисячу доларів... Що стосується грошей, то я не люблю працювати зі спонсорами. Я люблю, коли в мене багаті люди купують роботи. Я вважаю, що ось ця форма спонсорства найсправжнісінька, щоб підтримати мене й українське мистецтво. Тут немає нічого ганебного, тому що ми всі перетворимося на прах. А ось це наше копирсання і є частина історії.
Фото — Сергій МоргуновВам приписують конфлікт поколінь, але це не так?
Я завжди тягав за руки молодих художників на всякі худради. Я завжди за них просив Сашу Соловйова. Я сидів на цій конференції (пресконференція, яка відбулася 2018 року після оголошення результатів конкурсу Мінкульту на участь у Венеціанському бієнале. — Авт.), і мені було не просто прикро. Тепер, у контексті війни, мало говорити про відсутність України у світовому культурному контексті — коли вся стіна Михайлівського собору, одного з найчутливіших місць Києва, закрита обличчями загиблих... Я думаю, "тінь" би почекала. Не треба був відразу "десерт". Треба було спочатку винести першу, головну страву. І не перебивати. А радянська тінь від радянського літака має дуже багато конотацій. Вони (автори проєкту. — Авт.) не утримували ці конотації. І коли мені нав’язують, мовляв, давайте дискусію із цим, цим. Та про що мені дискутувати? На моїх роботах все намальовано.
А яким планували показ у Венеції?
На бієнале була інша ідея. Мені не потрібен зал. Ми мали поставити сцену прямо на воді по дорозі на Джардіні — справжню, як у ті роки в Монро, велику, зі світлодіодними екранами. І вся ця публіка з дітьми, вони б і були, крім кураторів і тих, хто купує квиток на бієнале, частиною перфомансу. Вони б нам створювали цілодобовий концерт Монро. І все це відбивалося б у воді вночі — це було б видовище.
Текст: Світлана Старостенко
Фото: Сергій Моргунов, Руслан Сингаєвський
