У 1971 роц Йоко Оно влаштувала "виставку однєї художниці" в нью-йоркському музеї сучасного мистецтва MoMA. Йоко надрукувала каталог і розмістила в The New York Times рекламні оголошення, на яких вона тримала біля входу в музей плакат з великою літерою F, яка перетворила Museum of Modern Art в Museum of Modern Fart (Музей сучасного пука). Крім того, вона зняла фільм, в якому відвідувачів на виході з музею запитували, чи були вони на виставці Оно. Хтось відповідав ствердно, хтось говорив, що тільки планує піти. При цьому потрапити на виставку було неможливо: біля каси висіло написане від руки оголошення: This is not here.
The Museum of Modern [F] art був одним з численних творів авангардного концептуального мистецтва, які Оно створювала починаючи з 1960-х років. Сьогодні, через 44 роки після партизанського хеппенінга біля дверей MoMA, вона вона нарешті здобула офіційне визнання музею. Виставка "Йоко Оно: шоу однієї жінки, 1960-1971" (Yoko Ono: One Woman Show, 1960-1971), що відкрилася 17 травня, розповідає про перше, визначальне для художниці десятиріччя, коли вона вигадувала нові засоби самовираження і відточкувала власний своєрідний стиль. Зібрані на виставці тексти, предмети, перформанси, записи та експериментальні фільми демонструють, наскільки ця жінка вплинула на розвиток концептуального мистецтва.
"Завдяки Оно художник здобув новий статус, – вважає Крістоф Шері, головний куратор відділу графіки MoMA. – Йоко вирішила, що роль художника виходить за рамки створення об'єктів для глядачів, тому що сама вона часто не була творцем чи виконавцем. Вона – генератор ідей".
"Концептуальним" мистецтвом вона захопилася задовго до того, як цей термін увійшов до широкого вжитку. Йоко народилася в Токіо, але перебралася до Нью-Йорка в середині 50-х років. Вона була однією з небагатьох жінок серед художників, поетів і музикантів, що приєдналися до руху Fluxus, що тоді тільки зароджувався.Його адепти пропагували безладне злиття різних видів самовираження в мистецтві та естетику "зроби сам". Ще до "Флюксуса" його засновник Джордж Маціюнас влаштував в 1961 році першу персональну виставку Йоко Оно. Відвідувачам пропонувалося полити водою пофарбоване японськими чорнилами полотно або пройти по картині подібно до того, як в Японії XVII століття змушували підозрюваних в католицизмі наступати на лик Христа, – тих, хто відмовлявся, страчували. "Мене вражала їхня сміливість, – недавно зізналася Оно. – Цю історію я почула ще в школі й подумала тоді, що хочу бути такою ж сміливою".
Радикалізм її ранніх робіт полягав у тім, що вони являли собою не предмет, а ідею. Її новаторська книга Grapefruit 1964 року складається переважно з рецептів зі створення витворів мистецтва та музики – набору інструкцій та ідей, реалізувати які під силу кожному. ("Нехай люди копіюють або фотографують ваші картини. Необхідно знищити оригінал", – писала вона в пориві провісного осяяння.) Таким чином вона як художник відмовлялася від контролю над власним твором: замість того, щоби просто надати готову роботу, вона запрошувала глядача до спільної творчості.
"Із самого початку Йоко намагалася напряму спілкуватися з глядачем, намагалася змінювати його світосприйняття, – каже Шері. – А це вже політика". Під час свого перформансу Cut Piece, представленого вперше в 1964 році в Кіото, й пізніше, в 1965 році, в нью-йоркському Карнегі-холі, Оно мовчки сиділа на сцені, в той час як глядачі один за одним відрізали ножицями клапті від її одягу. Фемінізм тільки входив в моду, а Оно вже щосили використовувала жіноче тіло як інструмент творчості та протесту.
"Як і всі художники, я віддаю перевагу контролю", – зізналася Йоко на наступний день після свого чергового дня народження. Своє 82-річчя вона відзначила напередодні джем-сейшеном у студії в компанії свого 39-річного сина Шона Леннона і близьких друзів – за останні десять років це стало гарною традицією. Ми сиділи на білих парусинових стільцях у неї на заваленій квітами просторій кухні в багатоповерхівці Dakota на Сентрал-Парк-Уест. Під високими стелями Оно в обтягуючому чорному светрі, чорних брюках та блакитних шкарпетках здавалася мініатюрним згустком енергії. "Одного разу я вирішила, що не хочу, щоби люди торкалися до моїх творів. І тут же зрозуміла: саме тому я повинна дозволити їм робити це".
У 1966 році Джон Леннон зазирнув до лондонської галереї Indica, де якраз проходила її виставка. Невдовзі "одинока вовчиця" (так Оно називає себе в юності) і музикант почали пробувати сили в спільній творчості, і Оно швидко стала, за словами Леннона, "найзнаменитішим у світі невідомим художником. Усі її знають, але ніхто не знає, чим вона займається".
Поява Йоко в MoMA пролила світло на цю загадку. До широкомасштабної експозиції ввійшла стрічка, що прогриміла свого часу – "Фільм № 4 ( Сідниці )" (Film No. 4 (Bottoms)) 1966-1967 років, в якому калейдоскопом миготять голі сідниці людей, які йдуть; а також Half-a-Room, інсталяція 1967 року: розсічені надвоє предмети домашнього вжитку – роздуми художниці про неповноцінність, яку вона відчула, прокинувшись одного ранку та виявивши, що її чоловік, кінопродюсер Тоні Кокс, не ночував удома.
Зрозуміло, не обійшлося і без робіт, створених разом з Ленноном, який свого часу відвідував художній коледж. Одна з їхніх перших дискусій, згадує Оно, стосувалася Рене Магрітта та Василя Кандинського. "Джон був дуже популярний в своїй сфері, проте він розумів, що і я в своїй домоглася чимало. Тому наша зустріч була неймовірним союзом двох душ".
Оно і Леннон вирішили використовувати свою славу на благо антивоєнного руху і під час медового місяця запросили журналістів в свій номер в готелі, де провели тиждень в ліжку, розмірковуючи про мир у всьому світі. Жоден інший перформанс не зміг би затьмарити ажіотаж навколо акції Bed-In, яка відбулася в 1969 році в амстердамському "Хілтоні", а потім в тому ж році в готелі в Монреалі, де вони записали Give Peace a Chance – перший сингл новоствореної групи Plastic Ono Band. "Світ не зрозумів нас, – згадує Оно. – Мене зненавиділи, але за що? Можливо через ревнощі. Через те, що я була з Джоном. Мистецтво – найважливіша річ в моєму житті, і якби мене хвилювала думка інших людей, я б не створила свої твори. Але нападки не припинялися; Джон теж став їхньою жертвою. Я переживала, що через любов руйнується його кар'єра. Звичайно, до цього не дійшло, але небезпека була великою".
Батьки Йоко були заможними та виключно освіченими людьми: мати походила з сім'ї багатих японських банкірів, а батько походив з давнього дворянського роду. Оно з дитинства вирізнялася нездоланною тягою до незалежності. Батько-банкір, згадує вона, переклав на японську одну з перших праць з конструктивізму, а мама була надзвичайною художницею. У три роки Йоко відправили до музичної школи для обдарованих дітей, пізніше вона стала однією з перших жінок, які вступили на філософський факультет престижного токійського Університету Гакуюін. Услід за батьком сім'я курсувала між Японією й Америкою. Якийсь час вони жили в Сан-Франциско, потім в Скарсдейлі в передмісті Нью-Йорка, а на початку 50-х Оно вступила до коледжу Сари Лоуренс. Долучившись до нью-йоркському андерграунду, вона "ніколи не страждала зайвою невпевненістю в собі".
Безстрашність Йоко не раз її виручала. У 1971 році, за місяць до відкриття першої персональної виставки художниці в Музеї мистецтв Еверсона в Сірак'юс, штат Нью-Йорк, Оно і Леннона запросили взяти участь в шоу Діка Каветта.У той час Каветт вважався головним інтелектуалом на телебаченні, але з Оно повівся грубо: назвав її "однією з найбільш неоднозначних жінок з часів герцогині Віндзорської Волліс Сімпсон, яка перешкодила герцогу стати королем" і криво посміхався, слухаючи палкі похвали Леннона на адресу її мистецтва. І все ж попри те, що скандальна слава затьмарила її творчі досягнення, саме завдяки їй Оно змогла широко оголосити про свою виставку.
На тому вернісажі зібрався цілий натовп некерованих фанатів: хтось пустив чутку, що The Beatles возз'єднаються, щоби зіграти концерт на честь відкриття. Багато з експонатів тієї виставки в Еверсоні також згодом з'явилися в MoMA.
Напередодні виставки в Музеї сучасного мистецтва споріднений з Vogue журнал W попросив Йоко Оно відтворити дві її роботи. Одна з них – нова версія фотографії роботи Маціюнаса. На ній Оно визирає через дірку в плакаті, власноручно розписаним нею перед концертом в Карнегі-холі в 1961 році. Друга – її культовий перформанс Cut Piece, в якому вона востаннє брала участь в 2003 році. На цей раз, однак, Йоко віддала перевагу ролі людини з ножицями. "Я буду агресором, а не жертвою", – заявила вона. На створення перформансу її надихнула історія про Будду, який був готовий пожертвувати всім, навіть сім'єю, щоби зрозуміти людську сутність. Коли ріжеш ножицями, пояснює вона, виходять квадратні вирізи, що контрастують з природними округлими лініями жіночого тіла. "Я хотіла показати страждання, які відчувають жінки, – каже Оно. – Жінку чогось позбавляють".
Зйомки проходили під повним контролем Оно, кожен її рух був сміливим і точним. Оно робила надрізи в найбільш уразливих місцях: комір, коліно, лямка бюстгальтера, – а на підлозі росла купа з квадратних шматків. Довгі блискучі ножиці, які вона обрала для проекту, виглядають загрозливо в її маленьких руках. "Я й не підозрювала, що це такий небезпечний інструмент, – зізналася вона після зйомок. – Ножиці були дуже гострими, я постійно боялася когось порізати".
Йоко не планує офіційно брати участь у своїх концептуальних перформансах – на відміну, до прикладу, від Марини Абрамович, – однак не виключає, що в якийсь момент в одній з робіт може почати взаємодіяти з відвідувачами. При цьому інтерес до її персони не згасає ні на день: вона як і раніше пропагує мир у всьому світі за допомогою творчих проектів, записів й постів у соціальних мережах. Я запитала в художниці, як її робота перегукується з пануючими в світі протестними настроями і безперервними демонстраціями. "Як не дивно, коли ми з Джоном влаштували протест у ліжку, нас підтримали одиниці, – відповіла вона, маючи на увазі всі ті глузування, які їм довелося винести. – А зараз весь світ приєднався до нашого протесту".
Фото: Pari Dukovic
Стиль: Felicia Garcia-Rivera
Зачіски: Tamara McNaughton для Wella Professionals @ Management + Artists
Макіяж: Сhristine Cherbonnier для Chanel @ The Wall Group; Georgi Sandev для Chanel @ Streeters
Манікюр: Honey @ Exposure NY
Декорації: Viki Rutsch
Асистенти фотографа: Amy Moore; Fernando Souto; Matthew Kanbergs
Асистент стиліста: Hanna Corrie
Асистенти декоратора: Boaz Tcherikover; Anastasia Dudin
Полотно з прорізом (частина декорацій): Minoru Nizuma / Courtesy Lenono Photo Archive, New York
Модель: Vlada Roslyakova @ Women Management