Для своєї найкрасивішої фотографії шубу бабуся позичала у знайомої. Більше вона ніколи до професійних фотографів не ходила. Шуба була — коричнева, штучна, одна на все довге майже дев’яносторічне життя. В день її похорону, коли позаду лишалося все найстрашніше й до кінця не усвідомлене, я думала про те, що маю щось узяти в цій маленькій глиняній літній кухоньці, що би нагадувало, втілювало, уособлювало і до чого зможу доторкнутися лише ось зараз. Але ні в кухні, ні у великій холодній хаті, яку побудували для дітей та онуків, яку щороку білили й ретельно прибирали щовихідних, але в якій ніколи так ніхто і не жив, не було нічого, що можна було б узяти — ні, не на згадку, швидше — щоб на якийсь час забути і не вірити. Все, що вона мала, що приходило до неї цінного, миттєво дарувалося. З шуби теж пошила жилетку для когось із правнуків. Не було й того, що я ще бачила місяць тому, що було таким рідним і обов’язковим у цій маленькій кімнаті з побіленими стінами, завішеними фотографіями живих і неживих: ні старого порцелянового посуду в поїденому шашіллю серванті, ні моїх светрів, які бабуся носила вдома, ні хусток — тих, що на смерть. Все це вже забрали щойно — хай так і буде, вона би була рада, що ще комусь згодилося її майно. Я зазираю під канапу, витягаю шухляди, перебираю вміст старих валіз, з якими вона їздила 50 років тому в санаторії, відкриваю скриню, в якій вже давно не вишиті рушники, а висівки для кози, — і врешті знаходжу цей ніким не торкнутий пакет з її нитками і старим, ще прабабиним, веретеном. Її останній найцінніший спадок мені. Вона ткала доріжки ("простьолки"), вишивала хрестиком, вправляла людям вивихнуті кістки, готувала капусняк на весіллях, а після 70-ти захопилася плетінням шкарпеток. Щозими під черговий серіал бабуся сідала прясти на своєму веретені нитки з вовни, а я мала їх змотувати. Всі її онуки і правнуки виросли в тих шкарпетках. Жоден із нас не навчився прясти нитки. Ми вміли лише їх змотувати у великі однакові клубки.
І ось тепер, коли я нарешті зважуюся вдруге відкрити цей пакет — більше, ніж через рік, — я бачу цю останню нитку на веретені. На клубок уже не вистачить.