Предки сучасних українців захоплювалися керамікою, гончарством, ткацтвом. Були вправними ковалями та склодувами. Плели короби та кошики з лози, коріння й кори, вправлялися в писанкарстві — декорі яєць. Що відбувається з цими традиціями тепер? Хто береже та осучаснює автентичні ремесла? Відповідаючи на ці запитання, Gunia Project представляє відеопроєкт "Майстерність". Він присвячений артизанам, що продовжують життя автентичних ремесел.
Василь Легкий працює в галузі різьбярства з 1990-х. Уперше спробував на заняттях праці в школі й продовжив навчання самостійно. Починав з простого: ложок, фігурок, прикрас для дівчат, робив браслети з орнаментом та кулони.
В українському мистецтві багато оберегів, говорить Василь. "Коли будували хати й закладали сволок, на ньому вирізали роки будування, захисні символи й орнаменти", — додає різьбяр. Сволок — найбільша балка дерев’яного дому — прикрашали розетками, смужками, геометричними візерунками.
Чому Василь обрав різьбярство? До дерева приємно торкатися, воно має гарну фактуру. Найбільше майстер любить працювати з портретами, масками, жіночими фігурами. "У моїй роботі найскладніше — знайти творчу композицію, правильний ескіз, — каже він. — Бо відрізати шматок дерева дуже просто, а от повернути назад — ні".
Склодув Тарас Дзиндра — спадкоємець традиції гутництва, відомого в Україні щонайменше 1000 років: кольорові скляні намистини знаходять ще в скіфських похованнях. В юності Тарас жив неподалік відомої Львівської кераміко-скульптурної експериментальної фабрики та задивлявся на її роботу. Ця фабрика — важливий осередок в історії українського гутництва. На її базі започаткували симпозіуми гутного скла. Вони й досі тривають що три роки, підтримуючи тяглість традиції.
Працювати поруч із постійно гарячою пічкою – непроста справа. Що мотивує Дзиндру працювати зі склом? Це свіжий матеріал, він диктує свої умови. "Скло підказує, як буде краще, – пояснює майстер. – Ти хочеш робити одним чином, але скло веде в інший бік. Треба прислухатися до матеріалу". Тарас любить працювати з кольором та експериментувати, виробляючи не самі лише ужиткові предмети, але й елементи дизайну та декору.
Директорка з виробництва Gunia Project Настя Пасєка та її команда продовжують українську традицію кераміки. Гончарство та ліплення захоплюють Настю з дитинства. Їй подобаються невеликі півники, коники, свистки. "Гончарство асоціюється з чимось теплим, рідним, гарним", — каже вона.
Як і скло, глина — непередбачуваний та нестабільний матеріал. У цьому її чарівність: на кожному етапі виробництва треба бути напрочуд уважним, щоб не припуститися помилки й отримати ідеальний результат. Стежити за цим — відповідальність головного майстра виробництва Gunia Project Дмитра Гончара. "Це — найскладніше в моїй роботі", — каже Дмитро, який працює в галузі кераміки останні 10 років. Процес виготовлення керамічного продукту може сягати 8 етапів. Кожен має пройти бездоганно, щоб після обпалювання виріб був ідеальним.
Обпалювання — вирішальний момент у виробництві кераміки. "Попередні етапи залежать від майстра, їх можна проконтролювати, щоб було якомога менше похибок, — пояснює Дмитро. — А от обпалювання — лотерея". Аби зменшити ризик помилок на всіх етапах і виховати молодих керамістів, на виробництві Gunia Project майстрів навчають з нуля. Щоб людина адаптувалася й почала працювати з потрібними обсягами, треба практикувати принаймні місяць.
Василь Легкий дає майстер-класи з різьблення, а Тарас Дзиндра передає наступному поколінню знання зі склодувної справи. До нього приходять учні з Львівської академії, які експериментують і поліпшують навички. Художників-склодувів залишилося всього близько десятка, вважає Тарас. Саме тому передача навичок і знань так потрібні.
Наталія та Ярослав Кіщуки теж намагаються знайти послідовників свого мистецтва — але в їхньому разі це не так просто. У 2009 році Кіщуки винайшли унікальну методику виготовлення гунь — традиційного на Закарпатті верхнього одягу. "Ми відроджували це мистецтво вдвох, бо в нас на Гуцульщині переважно робили ліжники, а не гуні", — розповідає Наталія. Друзі із Закарпаття поділилися з подружжям місцевою технологією, і вони вдосконалили її.
"Яворівські гуні", які роблять Кіщуки, вирізняються пухнастою фактурою, в них є рукави та капюшон. "Мені здалося, гуні мають бути більше схожими на нестрижену гуцульську вівцю", — каже Ярослав. З вовняного матеріалу, який навчилися виробляти Кіщуки, можна робити не тільки верхній одяг, а й теплі жилетки та окремі деталі одягу — наприклад, для пальт. "Як і ліжники, гуні можуть жити поколіннями, — каже Ярослав. — Головне — носити їх".
Чому навчити інших робити гуні — так непросто? "Ми вчилися ткати їх не один рік, — пояснює Ярослав Кіщук. — А люди раз-другий спробують, у них не виходить, і далі вони не вчаться". Сестрі Ярослава не піддалося мистецтво ткання гунь. А от їхня донька опанувала техніку й уже робила власні кожушки.
Молоді, сповнені натхнення майстри та майстрині — найважливіше у збереженні традиційних ремесел. Українцям передали в спадок керамічне мистецтво, різьбярство, лозоплетіння, ткацтво, склярство, шиття та розпис. Їх важливо зберегти та забезпечити їм майбутнє.
Над проєктом працювали:
Артдиректор — Ігор Стеколенко
Продюсери — Марта Родіонова, Костя Худов
Оператор-постановник — Аня Корман
Режисер монтажу — Дмитро Кочнєв
Композитор — Юрій Хусточка
Зведення звуку — Сергій Сакаль
Колорист — Вадим Худолій
Production — Bambuk production
Post-production — Андрій Горлов