Б'юті чи не б'юті: есе Юрія Іздрика про жіночу красу
Спеціально для Vogue UA український поет і прозаїк Юрій Іздрик розповів, що думає про жіночу красу.
Якщо запитати "британських учених", що таке жіноча краса з точки зору науки, то у відповідь почуємо, що за феноменом жіночої краси ховаються суто еволюційні фактори. Тобто прошиті на найглибших біологічних рівнях програми продовження роду та алгоритми пошуку ідеального партнера. З одного боку, це здатність мозку чоловіка генерувати серотонін та ендорфіни (речовини, що викликають ейфорію) на вигляд жінки, яку мозок, власне, і вважає найпридатнішою для спільного потомства. З іншого – це певні особливості жіночої зовнішності, своєрідні маркери, що сигналізують про її плідність та генетичне здоров'я. І інформацію, закладену в цих особливостях, мозок самця зчитує на цілком тваринному, досвідомому рівні, виносячи вердикт на кілька секунд раніше, аніж людина усвідомить свій вибір.
Чоловік щойно лиш починає усвідомлювати, красива перед ним жінка, чи ні, а мозок уже зробив свій однозначний вибір, і згенерована ним хімія уже керує поведінкою. Тобто нам, чоловікам, лише здається, наче ми самостійно і свідомо поділяємо жінок на більш та менш привабливих. Це ілюзія. Насправді за нас вибирає і виголошує вердикт наш мозок. Ми лише ставимо під вироком підпис. Бо насправді ми, чоловіки, не усвідомлюємо – ми відчуваємо красу жінки. Відчуваємо багатьма "заточеними" на це рецепторами, антенами, радарами, датчиками.
По замовчуванню краса вважається суто візуальним феноменом. І хоча 90% поточної іінформації справді постачається зором, проте у виборі партнера мозок активно керується слухом, нюхом, тактильними відчуттями. Пріоритет тут належить запаховій інформації, що напряму потрапляє з рецепторів у центри первинної обробки. Саме нюх запускає перевірку придатності партнера. Відбувається це в найдавніших, реліктових структурах мозку. Візуальна, слухова, тактильна інформація долучається пізніше. Попередньо вона проходить крізь фільтри вищих психічних процесів, де наші особисті преференції співставляються із суспільними стандартами. Найцікавіше, що весь двіж не зачіпає свідомості – протікаючи десь на рівні основного інстинкту, підпорядковуючись законам брутальної хімії. Щойно згодом хімія ця запускає емоційні механізми, даруючи нам гострі інтенсивні відчуття, і лише потому піднімається на рівень рефлексії, де оформлюється в слова. І аж тоді ми, чоловіки подумки говоримо собі на вигляд привабливої жінки: "Красуня!". І вважаємо, що рішення осмислене й раціональне. Проте висновок нам завжди підказує біологія, а не здоровий глузд, скажімо, чи художній смак.
А ще – диктат більшості.
Британські вчені принагідно нагадають, що людина – тварина стадна, а інтереси групи завжди переважують інтереси індивіда. Тому навіть в суто інтимній справі пошуку партнера, – а отже й у сфері жіночої вроди – важать не лише особисті преференції, але й суспільні стандарти. Взірці, шаблони, еталони. Рамки, межі, пропорції. Естетичні, так би мовити, канони. Упродовж людської історії канони ці змінювалися постійно, іноді – радикально. Через це часами вродливими вважалися малі енергійні товстунки, а часами – кістляві й довготелесі німфи. В різні епохи доводили чоловіків до шалу то смагляві брюнетки, то анемічні блондинки. Взірецем правдивої жіночності періодично слугували то непорочні діви, то пристрасні щльондри. Ідеалом жінки проголошувалися на зміну то безтілесні фентезійні принцеси, то багатодітні тілисті тітки. Однак у всьому цьому розмаїтті, – уточнять прискіпливі британські вчені, – проглядаються спільні для всіх епох і рас, підкріплені статистикою тенденції. Принаймні стосовно жіночих облич.
На переконання британських учених, статистично найпривабливішими вважаються жіночі обличчя, що відповідають трьом умовам. По-перше, достатньо пересічні, позбавлені гіпертрофовано індивідуальних рис (що свідчить про "генетичну безпеку" потенційного партнера). По-друге, наділені виразними гендерними ознаками (скажімо, повні губи, довге густе волосся), що наче б то сигналізує про плідність. А от по-третє, абсолютна більшість чоловіків незалежно від раси з-посеред усіх типів жінок віддає перевагу блакитнооким блондинкам – ймовірно як носіям рідкісного генома. Щоправда, таке суперечить логіці перших двох пунктів, однак британських учених це не турбує. Британських учених мало що турбує. "Факти, – кажуть вони. – Факти!".
А проте вірять при цьому в глобальне потепління, темну матерію та в походження людей від мавп. І в те, що всі пристрасті людські, всі злети і падіння духу людського, усі любовні драми й несамовиті історії кохання редукуються до електро-хімічних процесів у драглистому тілі мозку. І що незлічені зразки жіночої вроди, створені художниками, скульпторами, поетами, усі присвячені жінці шедеври світового мистецтва – лише результати сублімативної трансформації примітивних сексуальних імпульсів у креативні практики. І що незбагненна таємниця жіночої краси – просто ментальна проекція суспільного консенсусу та різних естетичних конвенцій.
Розібравшись із жіночою вродою, британські вчені, на щастя, зупинилися. І не стали досліджувати здатність людини відчувати красу як таку – красу взагалі, не конче жіночу. А ще – здатність насолоджуватися картинами природи, здатність чути гармонію звуків і самостійно творити музику, схильність і потяг до гармонії у всьому, потреба симетрії й уміння впорядковувати простір, спроможність відчувати ритми і рими, вміння писати вірші і розуміти красу художнього слова... ну, і так далі. На щастя, не згадали про це британські вчені – бо маю підозру, що вони і це звели б до найпростіших мотивів та біологічного підґрунтя. От лише здається мені, що саме наша здатність відчувати красу (здатність цілком зайва з точки зору еволюційної доцільності), наша потреба в ній, вміння творити її, знаходити її і переживати як блаженство – тільки це і свідчить про присутність в кожному з нас Божої іскри. Тільки це і дає надію.
Тільки це є, врешті-решт, і є доказом існування Бога.
Єдиним. Але неспростовним.
Навіть для британських учених.
Фото: John Akehurst
Стиль: Julie Pelipas
Instagram: @vogueua_beauty
