До Vogue UA Conference 2023 залишилося
SOLD OUT

Як я подолала булімію: власний досвід мисткині Анни Заруми

25-річна художниця Анна Зарума про свій досвід боротьби з розладом харчової поведінки

Анна Зарума відома іронічними digital art роботами в ностальгічній естетиці 90-х. У 2023-му мисткиня стала учасницею проєкту VOGUE "ART ON THE BATTLEFRONT"). В її інстаграмі — майже 400 тисяч підписників, у тіктоку — 1,4 млн. У своїх роботах, про які писав американський VOGUE, Анна звертається до тем тілесності, сприйняття власного тіла, відповідального споживання тощо. Про власний досвід життя та боротьби з розладами харчової поведінки Анна Зарума розповідає vogue.ua.

Реклама

Майже всі сюжети в моєму Інстаграм та TikTok, як заведено говорити в кіно, засновані на реальних подіях. Сюжет з РХП — розладом харчової поведінки, коли дівчина обсесивно поїдає фастфуд, — не виняток. 12 років, майже половину свого життя, я страждала від булімії й анорексії, а коли врешті наважилася відрефлексувати цей досвід у дописи, на нього почали скаржитися: люди вирішили, що я глузую. Нікому й на думку не спадало, що розлад мені знайомий не з чуток.

Це один з найбільших підступів життя з РХП: ти можеш щодня долати своїх демонів, а зі сторони це не помітно нікому, крім, хіба що, найближчого оточення. Тому я вирішила бути відкритою зі своєю майже двомільйонною авдиторією, підтримати тих, хто страждає зараз, — і в соціальних медіа зізналась, що пройшла через РХП.

Як і у всіх, хто страждає від анорексії, булімії, компульсивного переїдання тощо, моя історія почалася в дитинстві.

Мені було десять, і я спостерігала, як моя дуже гарна мама, що народила трьох дітей, обмотувалася плівкою з ніг до голови та йшла бігати, хоч би яка спека стояла на вулиці. Мама збивалася з ніг, щоб відповідати ідеалам мого стрункого від природи батька. Я жодного разу не бачила, щоб вона їла: за столом у неї на тарілці завжди був одинокий лист салату, з яким вона вправлялась годину, — вдавала, що їсть.

Пам'ятаю, як сама вперше подумала, що з моїм тілом щось не так. Це сталось на уроці плавання — то був, напевно, четвертий клас. У мене злегка вигнутий поперек, і через таку поставу може здаватися, що живіт видається вперед. А однокласники раптом почали жартувати, що я вагітна. Можливо, той булінг я б якось пережила, але згодом траплялися випадки, що руйнували мою самооцінку. В літньому таборі приятель сказав, дивлячись на мене в шортах: "Такі великі стегна, а ікра маленькі. Треба щось з цим робити".

Напевно, саме після того в моєму житті з'явилося бажання схуднути, а з ним — і "заборонені" продукти.

Зі звичайної дитини, яка замість салату легко могла обрати чіпси, а замість супу — морозиво, я почала перетворюватися на людину, яка контролює кожен шматок їжі.

Вперше я викликала у себе блювоту, коли мені було 13. В мене тоді ще не було інтернету, я нічого не знала про булімію, — просто зрозуміла, що з'їла зайве, — і інтуїтивно цього позбулася. Метод виявився простим — і я вдавалася до нього чи не кожні три дні.

Якось ми з подругою зважилися разом. Зі зростом 175 вона важила 50, а я — 57. Для мене це була катастрофа. Приблизно тоді в моєму житті з'явилися різні пабліки vkontakte з назвами штибу "типікал анорексічка". І почалися різні дієти: наприклад, один день п'єш воду, інший — їси сухофрукти, потім — знову вода, потім — овочі… Я сиділа на дієтах, потім неминуче зривалася, а потім настав період, коли після кожного зриву я почала викликати у себе блювоту. Булімія супроводжувалась у мене обсесивними заняттями спортом: щодня я обмотувалась плівкою, як мама, і йшла бігати — з ненавистю до себе і свого тіла. До і після бігу (та ще тридцять разів на день) я зважувалась. Коли помічала, що вага зменшувалась, дуже раділа. Тоді я навіть не усвідомлювала, що це просто виходить вода.

Мені було 18, коли у мене траплялося до 10 епізодів блювоти на день.

Я відчувала голод — і не могла його втамувати. Чекала, поки всі підуть з квартири, і накидалася на їжу, яку навіть не люблю: могла з'їсти буханку хліба, запити майонезом. У тому стані я, напевно, могла би з'їсти і сире м'ясо. Я їла, блювала, і так по колу, поки хтось не повертався додому.

Мама сварила мене за те, що я з'їла продукти, куплені для всієї сім'ї, а я натомість звинувачувала її, що вона купує нездорову їжу. Одного разу я в сльозах зізналась, що у мене приступи, але врешті почула, що просто не маю сили волі.

Сьогодні я розумію, що крім іншого, мала неабиякі проблеми, пов'язані зі сприйняттям себе, свого тіла та власної жіночності.

Я не виходила з дому без макіяжу, а мої жіночні форми невимовно мене дратували. Я раділа, коли вдавалося схуднути — тоді груди були менш помітними, а коли набирала вагу або набрякала (це часте явище при РХП), затягувалась корсетами або старою доброю харчовою плівкою. На фоні розладів харчування у мене не було менструації аж до 20 років, чому я насправді тішилась, бо геть не хотіла бути жінкою. Єдине, про що мріяла, — бути худою, як усі моделі та дівчата з інтернету.

Я вважала себе настільки потворною і товстою, що іноді просто не могла вийти з квартири, — здавалося, всі дивляться і думають, як я погладшала. Було соромно за те, який вигляд я маю. На це накладалися складні стосунки з батьками, проблеми в школі, де мені вбивали в голову, що я нездара. Своїм єдиним активом я вважала зріст. "Якщо схуднути, можна стати моделлю та втекти з міста", — мріяла я. Щодня вставала з однією думкою: "Треба ще трошки схуднути — і все, ти їдеш, весь жах закінчується".

Здавалося б, єдиною відповіддю на всі мої біди була б психотерапія. Втім, грошей на психотерапевта в мене не було, — заробітків, які я мала, роздаючи на вулиці рекламні листівки, ледве вистачало на кишенькові витрати. Батьки ж не вважали мій стан хворобою, — можливо, були надто зайняті власними проблемами, можливо, думали, що це перехідний вік з його примхами.

Батьки також не схвалювали мого прагнення до моделінгу — казали, що спочатку я маю здобути освіту. Як чемна дочка, я закінчила художній ліцей паралельно з художньою школою, після — Львівську академію мистецтв, а після неї — ще й юрфак Львівської політехніки. Втім, коли моя вага сягнула 50 кг (зріст тоді вже був 178), я все ж поїхала в свою першу і єдину модельну поїздку — не в Мілан, як планувалося, — а в Пекін. Там я ділила двокімнатну квартиру з тарганами і ще з 12 дівчатами; було неймовірно холодно, накурено і сумно.

Саме тоді я вперше усвідомила, що десять років витратила на те, щоб схуднути, — але так і не опинилася в бажаній точці свого життя.

Мої істерики могли тривати годинами, закрадались суїцидальні думки; пам'ятаю, чітко сказала собі: "Або ти починаєш щось робити, або це кінець".

Але спочатку я зробила фотосет і відправила всім найпопулярнішим агентствам світу. Не відповів ніхто. З одного боку, це доконало мою самооцінку. З іншого, я вирішила просто відстати від себе. Тоді ж мені трапилася книга американської авторки Луїзи Хей "Зціли своє життя". Вона радила просту вправу: дивлячись в дзеркало, говорити: "Я тебе люблю". Спочатку я навіть не могла вимовити цю фразу, — натомість починала плакати. Але той досвід споглядання себе в дзеркалі призвів до того, що я почала фільмувати себе на телефон. Згодом завела інстаграм і почала викладати туди свої роботи — спочатку картини та інсталяції, потім — диджитал-арт. До речі, перші 40 тисяч підписників прийшли саме на них, а не на фото мого досконалого (чи не дуже) тіла.

Захоплення візуальним мистецтвом і власним інстаграмом стало точкою повернення до себе.

Тільки тоді я, яка вірила: "Якщо ти гарний, ти виграв це життя", зрозуміла — параметри не означають нічого. Я робила ставку на креатив, інтелект та почуття гумору; багато читала, брала уроки комунікації та публічних виступів.

Вперше я наважилась показати себе в інстаграмі, коли сестра, моя регулярна модель, не захотіла мені позувати. Довелося фотографувати саму себе на штатив. Коли викладала ті кадри в інстаграм, у мене трусилися руки: ніхто з підписників не знав, яка я зовні, і я всерйоз думала, що вони почнуть відписуватись. Але світлина, на якій було видно моє обличчя, залетіла на 17 000 лайків і зібрала сотні компліментів. Кожен з них відкривав мені очі на саму себе.

Коли почалося багато різних проблем: де жити, що робити, де заробляти, думки про їжу відійшли на другий план. Мою самооцінку підсилювали екаунти моделей, і акторів, успішних людей неконвенційної краси. Люди, які мали вагу на 20, 30, 40 кілограмів більше за мою, жили набагато краще за мене (і за більшість худих дівчат). Мене надихали реалістичні фото знаменитостей в купальниках, зроблені папарацці: на всіх було помітно недосконалу — нормальну людську шкіру.

Я сказала собі: "Забороняю тобі щось забороняти: ти можеш їсти все"

Пачку чіпсів? — ОК. 10 пачок? — Чудово. Я їла все, що хотіла, заборонила собі зважуватися, викинула ваги та сантиметрові стрічки, кинула біг, який так ненавиділа, дозволила собі їздити на ліфті та не ходити на спорт. Звісно, набрала вагу. Але навіть не переживала з цього приводу.

Але саме тоді здійснилася моя дитяча мрія про моделінг: Восени 2020 Іван Фролов запросив мене відкривати показ Frolove ss2021. Він обрав для мене відверту сукню, яка підкреслювала мої 100-сантиметрові стегна та груди. Я панікувала так, що була готова брати гіпс напрокат та імітувати перелом. Втім, все ж наважилась. Йшла подіумом і думала: 'Зараз всі почнуть сміятися… Я зіпсую йому показ, зіпсую репутацію… Катастрофа". Втім, все обійшлось.

Навіть коли моє РХП врешті залишилося в минулому, мені все ще було складно показуватися в купальнику. Але пару років тому відчула, що щось змінилося. На відпочинку сказала собі: "Все, давай". Встромила навушники у вуха — і цілих 20 хвилин йшла в купальнику вздовж моря. Здається, ніхто не обертався і не вигукував образливих слів вслід.

Зараз я займаюся спортом, щоб просто розважитися та гарно провести час з друзями: теніс, бадмінтон, танці, тайбо. Харчуюся дуже інтуїтивно. Колись я заїдала стрес; тепер навпаки — не можу проковтнути нічого, коли багато замовлень або тиснуть дедлайни. Ходжу в ресторани, щоб насолодитися обстановкою та спілкуванням з друзями. Моя вага останні два роки коливається в межах плюс-мінус 5 кг, але мене це геть не бентежить. Згодом я перестала відчувати сором за те, як виглядаю.

Сьогодні я шкодую лише про те, що з РХП більше ніж на 10 років випала з життя, і розумію, що мені ще багато чого надолужувати.

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.