До 5 вересня в Щербенко Арт Центрі можна побачити персональний проєкт української художниці Марії Прошковської. Він називається "Невидима праця" і присвячений роздумам про те, як часто рутинна робота, яку виконують жінки, знецінюється суспільством.
1000 довгих хвилин, або 16 годин. Саме стільки часу 34-річна художниця Марія Прошковська вишивала традиційний весільний рушник. Вишивала без ниток, водночас суворо дотримуючи математичної схеми вишивки, не пропускаючи жодного рядка — якби Маша використовувала нитки, то вийшов би симпатичний рушник. Але нитки художниці не потрібні: без них вона змогла візуалізувати проблему, знайому кожній жінці, але про яку рідко говорять публічно. Часто домашня робота — чи то вишивання рушника перед весіллям, колись традиційне заняття для українських сіл, чи то прибирання або прасування білизни — залишається непоміченою суспільством, сприймається як саме собою зрозуміле. І як таке, що неодмінно має робити жінка. Така традиція. Саме на неї художниця вирішила подивитися під іншим кутом — міркуючи про те, як часто традиція уособлює не тільки естетику або позитивний культурний код, але й передає з роду в рід стереотипи в сприйнятті жінки.
Перформанс з рушником — художній роздум про те, що означає бути жінкою в сучасному світі. Дотримувати традиції, як твої предки, — чи порушувати її; боротися за рівність статей. Погоджуватися на очевидно меншу зарплату, ніж у колеги-чоловіка на такій самій посаді; миритися зі стереотипами, делікатно ігноруючи питання про те, "коли заміж і діти" — чи відкрито заявляти, що ти чайлд-фрі, ризикуючи відчути громадського гніву...
Для Маші Прошковської, яка в мистецтво прийшла вже після 30 років, з юридичною освітою за плечима, питання це особисте й до певної міри болісне. "Я думаю про цю несправедливість, якою оточена жінка ще з дитинства. Багато в чому це пов’язано із ситуацією в моїй родині. Батько робив кар’єру, жив роботою й додому приходив тільки ночувати. Мама ж повністю забезпечувала тил і опікувалася побутом, але, на жаль, з боку батька це часто викликало роздратування: він вважав, що мама весь день нічого не робить. Тоді я вперше зрозуміла: щось, напевно, в нашому житті не так...".
Кураторка виставки — Марина Щербенко, засновниця Щербенко Арт Центру. "Ми з Машею познайомилися й почали співпрацювати у 2017 році, коли вона стала фіналісткою нашого конкурсу молодих українських художників, — розповідає Марина. — Її конкурсна робота „Вразливість" також була присвячена проблемі гендерної нерівності. Маша зробила світлину-інсталяцію, яку ми розмістили на підлозі музею Шевченка. Це був її оголений автопортрет, що закарбував Машу в дуже тривожній позі. Робота символізувала становище, у якому перебуває жінка в сучасному суспільстві: часто вона під прицілом, її тіло обговорюють. Кураторів і художників іноді звинувачують у тому, що вони спекулюють на гендерній темі, але, я думаю, що не можна відмовлятися від роботи над цією проблемою, поки її не розв’язано. А нам ще багато чого треба зробити".
Прошковська розпочала роботу над проєктом у 2019 році, коли була на резиденції SoundID у Карпатах. У гори художниця вирушила вивчати архів композитора, диригента й етнографа Володимира Пержила, який присвятив все життя дослідженню фольклорних традицій України, зокрема, народної музики. Архів Пержила — понад 300 записів, які він зробив по всій країні, у хатах, горах і навіть потягах. "Працюючи з архівом Володимира, я натрапила на записи жіночих пісень. Під час прослуховування зрозуміла, що жінки завжди традиційно співали за роботою. Це був класичний „жіночий" час: вони пряли, вишивали й співали, створюючи такий собі клуб за інтересами. Сто років тому для української жінки пісня була розрадою під час роботи. Тоді я згадала про свою ідею перформансу з рушником, і все склалося". Хоча перформанс Маші триває 1000 хвилин, на його створення пішло кілька місяців. Художниця розповідає, що фізично процес вишивання дався непросто: боліла шия, робота здавалася монотонною, а іноді й зовсім гнівила та дратувала.
Також на виставці можна побачити інсталяцію — п’яльця з домотканим полотном. Зразки тканини художниця збирала по всій Україні. Його зробили вручну різні жінки в різний час — є полотно з Лубен, що на Полтавщині,якому 120 років, а є й цілком сучасне. Фактично ці артоб’єкти народилися в співавторстві з усіма тими жінками, які створювали полотно. "Це акт жіночого сестринства", — говорить художниця.
Один з емоційно найяскравіших елементів виставки — аудіоробота з фрагментами жіночих пісень з архіву Володимира Пержила (в обробленні композиторки Катерини Гривул) і текст дослідниці з Канади Устини Стефанчук, який зачитує художниця. Устина вивчає українські традиції та є однією з провідних експерток у світі з української вишивки. У своєму тексті Стефанчук, ґрунтуючись на класиці української літератури, міркує про передвесільні звичаї в Україні на зламі XIX—XX століть, які часто, на думку дослідниці, мали образливий характер для жінки.
"...Наступне, це ідея, що цнота і, загалом, уся дівчина більше собі не належить після шлюбу, лише чоловікові, що власне символізує обряд покривання молодої. Вона навіть косу не може мати, яку, в деяких регіонах, їй також привселюдно обтинають. Далі знову показове публічне засвідчення „дівочої чести" з вивішуванням, демонструванням крови. „Подивіться пани родичі на оту кошулю… дай боже, щоб і вони за своїми дітьми діждали такої". Жах. Уявіть, купка чужих дядь і тьоть приходять подивитися на ваші простирадла після ночі, яка може бути важким, часто болючим досвідом, емоційним. І всі вони мають щось до сказання із цього приводу. Ще в окремих регіонах закривавлену сорочку молодої носять як хоругву по цілому селу"...
Описані явища Устина влучно називає колективним шлюбом. Реальні свідоцтва Стефанчук бере в класиків: у текстах Івана Франка, Тараса Шевченка (апелюючи до поеми "Катерина"). Уперше термін "колективний шлюб" трапляється в текстах українського етнографа й археолога Федора Вовка, і хоча писав він про явища кінця XVIII — початку XIX століття, передвесільні обряди, які він згадує, побутують в Україні досі, зауважує Стефанчук.
За словами Марії Прошковської й Марини Щербенко, головне завдання виставки "Невидима робота" — створити контекст для дискусії. "Для мене важливо, що ми зараз про це говоримо. Що люди, можливо, задумаються про те, що стоїть за звичними, рутинними ритуалами, — каже художниця. — У мене є друзі, родина з десятьма дітьми. Вони приходили на виставку, а потім ця мама написала мені, що вона два дні після не розмовляла, так її вразило побачене. І вона сказала: завдяки виставці я зрозуміла, що не тільки мені так складно..."
2 вересня в Щербенко Артцентрі пройде дискусія з участю Тамари Марценюк — соціологині, доцентки Києво-Могилянської академії й провідної української фахівчині з гендерної проблематики, і кандидатки соціологічних наук Оксани Дутчак.