9 травня розпочинається Венеційська бієнале. Національний павільйон України презентує на ній "Гарантії безпеки" — виставку Жанни Кадирової за кураторства Ксенії Малих та Леоніда Марущака.
Просто біля входу в Giardini della Biennale — сади бієнале, один із двох головних майданчиків Венеційської бієнале, — глядачі побачать скульптуру Жанни Кадирової: оленя, підвішеного на крані вантажівки. "Оригамі Олень" художниця створила 2019 року для парку "Ювілейний" у Покровську. Скульптура пережила евакуацію, коли до міста наблизився фронт, подорожувала світом і нарешті прибула до Венеції.
Виставка Українського павільйону порушує тему невиконаних гарантій безпеки, в обмін на які Україна відмовилася від свого ядерного арсеналу у 1996 році. Це сталося після підписання Будапештського меморандуму 1994 року. У центрі проєкту — скульптура Жанни Кадирової "Оригамі Олень". У 2019 році її встановили в парку "Ювілейний" у Покровську — на місці демонтованого радянського реактивного літака Су-7, носія ядерної зброї. У 2024 році, коли лінія фронту наблизилася до міста, Жанна Кадирова спільно з ГО "Музей відкрито на ремонт", а також групою фахівців і комунальних працівників Покровська евакуювали скульптуру. Історик і співкуратор Українського павільйону Леонід Марущак був частиною цієї ініціативи.
Проєкт покажуть у двох локаціях: скульптуру експонуватимуть у Giardini della Biennale — підвішеною на крані вантажівки. Друга частина експозиції буде представлена в Українському павільйоні в Арсенале. Там покажуть архівні матеріали, пов’язані з Будапештським меморандумом, а також відеодокументацію евакуації скульптури та її шляху до Венеції.
Про проєкт розповідають куратори — мистецтвознавиця, програмна директорка Promprylad Art Center Ксенія Малих і голова ГО "Музей відкрито на ремонт" Леонід Марущак.
Яка історія появи оленя в Покровську? Як сталося, що на місці радянського реактивного літака в місцевому парку з’явилася сучасна скульптура?
Леонід Марущак: У післямайданний період до культури східних регіонів була прикута велика увага. Тоді Міністерство екології ініціювало реконструкцію низки парків у Донецькій та Луганській областях. Одним із них став парк "Ювілейний" у Покровську. Міністерство найняло підрядника, який мав займатися реконструкцією парку, — ним стала подруга сестри Жанни Кадирової. Вона звернулася до художниці з пропозицією створити скульптуру для публічного простору.
Спершу Жанна запропонувала для парку іншу роботу — велопарковку у формі великого блокнота з написами: "один куб газу коштує стільки", "один євро — стільки", "бензин — стільки". Її також реалізували. Згодом підрядники звернули увагу на порожній постамент у парку. Він стояв пусткою з 2015 року — раніше там був встановлений радянський літак Су-7. Тоді Жанна разом зі своїм партнером Денисом Рубаном запропонували створити на цьому місці абсолютно нейтральну скульптуру — оленя в стилі оригамі.
Як реагували містяни на оленя Покровську?
Леонід Марущак: Цікаво, що олень постійно набуває все нових і нових значень. Він уже вийшов за межі покровського ореолу впливу й України. Що стосується реакції місцевих, то ми з нашою ГО "Музей відкрито на ремонт" тоді часто приїздили в той момент, коли Жанна з Денисом фіналізували скульптуру. Ми багато говорили з місцевими музейниками: "У вас зараз найвідоміша художниця країни робить проєкт — підіть, задокументуйте, візьміть ескізи!" Але місцеві музейники ставилися до цього дуже спокійно.
Насправді особливих сенсів "Олень оригамі" почав набувати тільки з моменту свого вимушеного переміщення та поневірянь світом. Якраз ці поневіряння надають йому значення легендарного переселенця.
Ксенія Малих: Ця скульптура створена саме для публічного простору. Вона не перебуває в просторі сучасного мистецтва, і це одразу знімає багато упереджень. Жанні дуже вдаються й пасують роботи в публічному просторі, адже вона вміє працювати з верхнім шаром сприйняття. Для неї важливо, що люди будуть відчувати. "Олень оригамі" став символом міста — люди говорили: "Зустрінемось біля оленя", біля нього любили робити фотографії на випускний. З точки зору мистецьких комунікацій він дуже демократичний.
У чому була найбільша складність його евакуації з міста у 2024-му, коли фронт наблизився до Покровська?
Леонід Марущак: Історія з евакуацією — дуже емоційна для мене. На той час наша громадська організація "Музей відкрито на ремонт" уже вивезла більшість експонатів із місцевих музеїв. Під час одного з таких візитів, просто проїжджаючи повз, я зрозумів, що олень усе ще стоїть на місці. Ми просто забули про нього!
Дзвоню Жанні: "Жанно, що ми будемо робити?" — "А що я можу?" — каже Жанна.
Ми пішли до музею, а там кажуть: ми не маємо прав на евакуацію… Пішли до міської адміністрації, але, відверто кажучи, їм було не до оленя — на той момент у місті відбувалася масова евакуація людей та матеріальних цінностей. У міської влади навіть не було можливості оформити документи для евакуації, тобто фізично вони не могли підготувати цей пакет документів. Ми приїздили туди чотири рази, аби якось зрушити процес. Довго не могли знайти кран — нам було потрібно, аби місто надало єдиний робочий кран у місті. Ну а коли ми заїхали, у нас було лише чотири години на все — бо об 11 ранку в Покровську закінчувалася комендантська година, а о 15:00 починалася. Всі комунальні служби могли працювати лише до 15:00.
Ну а найбільша проблема була в тому, що олень був відлитий на постаменті. Тому, на жаль, фактично частину скульптури ми лишили на місці, тому що це була основа пам’ятника.
Момент "розчленування" призвів до того, що скульптура стала нестабільною. Ми не можемо просто десь її поставити — її потрібно розміщувати в підвішеному стані, і це додаткова метафора. 31 серпня нам вдалося перевезти оленя з Покровська до Вінниці, і далі почався його шлях світом.
Ви одразу розуміли, що будете експонувати оленя у Венеції саме в підвішеному стані?
Ксенія Малих: Так, скульптуру експонують у Giardini della Biennale на крані вантажівки. Наш вимушений переселенець, що висить на крані у Венеції, — це дуже метафорична історія. Підвішений стан символізує невизначеність, знайому сьогодні українцям. Що стосується Національного павільйону, то в Арсенале у нас представлена відеоінсталяція, яка показує історію подорожі оленя з Покровська до європейських столиць та момент його в’їзду до Венеції.
До Венеційської бієнале ви встигли показати оленя в шести європейських столицях. Як реагує на нього світ?
Ксенія Малих: Нам було важливо показати його не в публічному просторі, а у впливових мистецьких інституціях. Ідея полягала в тому, аби цей шлях до Венеції був видимим. У кожному місці, окрім презентації фільму та проєкту, ми проводили лекції й публічні дискусії із залученням місцевих експертів. Це створило дуже щільний інтелектуальний простір навколо цієї скульптури. У Венеції олень уже буде багатьом знайомий.
Тема, яку ви порушуєте у проєкті Жанни, "Гарантії безпеки", — і політична, і історична водночас. Наскільки вдалося пояснити європейській аудиторії, чому український павільйон сьогодні говорить про Будапештський меморандум?
Леонід Марущак: Коли ми фіналізували концепцію Національного павільйону і почали комунікувати її назовні, то зрозуміли, що багато хто у світі не знає, що таке Будапештський меморандум. Після його підписання у 1990-х про це мало говорили — світ просто видихнув, адже три країни відмовилися від ядерного озброєння. Після цього ніхто особливо не повертався до цієї теми. Це ми живемо з цим, розуміючи небезпеку. Тож у контексті поневірянь оленя Європою ми хотіли нагадати: є така тема, і ми живемо з відчуттям цієї небезпеки.
Ксенія Малих: Щодо рефлексії тих, хто бере участь у наших дискусіях, то було багато розмов про ядерний шантаж. У Європі ця тема добре сприймається саме в такому контексті, адже всім зрозуміло, що Росія займається цим просто зараз. Також ми багато говоримо про безпекову ситуацію в Європі — ця тема теж багатьох хвилює. Плюс теми, пов’язані з екологією, кліматичною справедливістю, антропоценом. Думаю, це ще матиме розвиток у межах нашої програми у Венеції восени.
Леонід Марущак: У павільйоні ми порушуємо й інші теми — зокрема, тему вимушеного переселення. Також говоримо про поняття культурної спадщини та крихкості сучасного мистецтва. Скульптурі Жанни пощастило, а скільки таких скульптур залишилося по всій Україні, які ми не змогли врятувати?..
Коли ми говоримо про надзвичайні ситуації та скульптури у публічному просторі, то в нашій країні немає процедури визначення, що є цінним, а що ні, що потрібно зберігати та евакуювати. Часто це мистецтво приречене. І не тільки скульптури — можемо згадати будинок Поліни Райко на Херсонщині, який постраждав після катастрофи на Каховській ГЕС. Скільки таких речей ми не встигли врятувати? Звісно, в умовах війни першочерговим є людське життя, далі — матеріальні цінності, а вже потім — публічне мистецтво.