Сучасне мистецтво — не лише маніфест, а й соціальне дослідження, впевнена українська художниця Марія Прошковська.
Я дізналася про Машу Прошковську в 2017 році, коли її інсталяція "Уразливість" отримала головний приз конкурсу молодих художників МУХі. "Уразливість" складно забути: це пронизливий, ще не відретушований автопортрет оголеної художниці з притиснутими до живота колінами в спробі сховатися, закрити своє тіло. Світлина була приклеєна до підлоги — в Музеї Шевченка, де проходила виставка фіналістів конкурсу, глядачі акуратно обходили роботу, намагаючись не наступати на тендітне жіноче тіло. Для авторки цей проєкт став спробою поговорити про вразливість жіночого тіла і про те, що, попри всі досягнення людства, власне тіло досі не належить жінці — і стає об'єктом публічного обговорення та оцінки.
Несподівано для самої Маші "Уразливість" наробила багато галасу — як у мистецькому середовищі, так і поза ним. Ще до конкурсу Маша показала цю роботу на випускній виставці в Інституті проблем сучасного мистецтва, де одна з відвідувачок, маленька дівчинка, накрила оголену постать своїм шарфом. Після МУХі художниця разом з кураторкою Мариною Щербенко розмістили роботу в коворкінгу Creative Quarter в БЦ "Гуллівер". Планувалося, що вона пробуде там місяць, але на прохання керівництва інсталяцію прибрали через тиждень: та викликала у відвідувачів занадто багато емоцій. "Один чоловік написав лист із вимогою прибрати роботу, тому що він не давав дозволу на свою участь у перформансі, а одна дівчина жартома попросила приклеїти на підлогу зображення голого чоловіка — щоб дотриматися ґендерної рівності". Так проєкт Маші про вразливість жіночого тіла буквально за два місяці став провокацією.
Маша Прошковська — дивовижна художниця. Безмежно тендітна і вразлива у своїх перформансах: у згаданій "Уразливості", перформансі про домашнє насильство "Не винна", реалізованому в 2020 році в Мінську, або перформансі з рушником "Невидима праця" (2020) — роздумі про знецінення рутинної жіночої роботи. Над проєктом "Невидима праця" Маша працювала разом з кураторкою Мариною Щербенко, з якою її об'єднує увага до теми ґендерної рівності. "Питання нерівномірного розподілу ресурсів (економічних, соціальних і часових) залишається, на жаль, так само актуальним", — говорить Марина Щербенко. — Маша дуже тонко, чуттєво і метафорично звертається до нього. Художниця вишиває рушник без ниток (!), за схемою традиційної української вишивки, і фіксує цей монотонний і рутинний процес у відео день за днем. Невидима вишивка, невидима праця, невидимий результат щоденної рутини жіночого побуту з покоління в покоління повторюється. Зміни в українському суспільстві відбуваються повільно, і я, як кураторка, разом з нашими художницями та художниками, змушена повертатися до питань ґендерної нерівноправності в різних проєктах".
При всій тендітності її перформансів сама художниця жорстка, часом категорична у своїх принципах. Про таких кажуть: вона має внутрішній стрижень. Багато в чому це пов'язано з життєвим досвідом: так сталося, що мистецтво стало для Маші другою професією. Маша, донька співробітника МВС, закінчила Академію внутрішніх справ і сім років працювала в консалтинговій компанії — а в 29 років звільнилася, зробивши вибір на користь творчості. При цьому, вже займаючись мистецтвом, боролася з комплексом самозванця — їй здавалося, що відсутність академічної художньої освіти не дає права називатися художницею.
"У 2016 році, під час навчання в Інституті проблем сучасного мистецтва, я нарешті зрозуміла, що не обов'язково обмежуватися живописом, що можна використовувати будь-які матеріали, щоб сказати те, що я хочу сказати, чи запитати про те, що мене хвилює. Що я можу піти з 2D-площини і почати шукати нові форми. І раптом з’ясувалося, що мій колишній досвід, вміння працювати з інформацією, уміння слухати людей — все це допомагає реалізовувати фундаментальні проєкти в мистецтві. Ті, які є не лише маніфестом, але і соціальним дослідженням".
Маша Прошковська працює з темами, які умовно можна позначити як "жіночі". Хоча сама художниця наполягає: не жіночі — загальнолюдські. Це сексуалізація жіночого тіла, об'єктивація, ґендерна нерівність, домашнє насильство. У однієї із найяскравіших робіт на цю тему — проєкта "Анорексія", реалізованого в 2018 році під час арт-резиденції в Чехії, — особиста передісторія. У 15 років Маша потрапила в модельний бізнес, де пропрацювала з перервами більше десяти років: була манекенницею, багато років поспіль працювала на Українському тижні моди, знімалася в рекламних кампаніях в різних країнах. Модельний досвід навчив дівчину ставитися до тіла як до матеріалу — який має вписуватися в ті самі модельні стандарти.
"П'ять років тому я набрала вагу. У мене була складна вагітність, мені давали великі дози гормонів, щоб зберегти дитину, і це позначилося на фігурі. Я набрала стільки, скільки ніколи не важила: всього п'ять зайвих кілограмів, але було відчуття, що це не я, що я втратила себе. Мені здавалося, що я стала якоюсь іншою жінкою — і я собі не подобалася. Почала займатися спортом, поступово його в моєму житті ставало дедалі більше, а їжі все менше. Це тривало півтора року, я схудла до 48 кг. Переломний момент настав, коли під час зйомок проєкту Dreamcatcher на острові Бірючий мій друг фотограф Андрій Лобов сказав: "Машо, мені не подобається те, що я бачу в кадрі. Ти повинна подумати про свою вагу". Через пару місяців Прошковська вирушила до Праги (поїздку на резиденцію Маша отримала як володарка спеціального призу МУХі 2017), де реалізовувала проєкт про анорексію, який, за її словами, став для неї зціленням.
Працюючи над проєктом, Маша досліджувала історії героїнь, які зіштовхнулися з анорексією. Художниця втілила стосунки з їжею — від любові до ненависті, від неможливості встояти до повної аскези — в абстрактних малюнках на аркушах зі старої кухонної чеської книги — із зображеннями свинячої рульки і шашлику. Одна з історій наштовхнула Машу на ідею перформансу "Гнів", який вона провела в празькій FUTURA Gallery на відкритті виставки. "Я усвідомила, що у більшості моїх героїнь все "зламалося" через випадково кинуту кимось фразу. Історія однієї з дівчат, яка свого часу була на межі життя і смерті, зачепила мене найбільше. У школі, під час зважування, медсестра при відчинених дверях, за якими стояв увесь клас, сказала: "Ну, з такими темпами через пару років ти матимеш ожиріння". Після цього дівчинка майже перестала їсти".
Під час перформансу "Гнів" художниця стояла посеред галереї в білизні тілесного кольору і пильно дивилася в очі глядачам. Дивилася так, як зазвичай прийнято дивитися на жіноче тіло — оцінюючи целюліт, вени на ногах, зайве волосся. "Мені хотілося не лише висловити свій гнів, а й змусити людей відчути — як це, коли ти все життя під пильними поглядами".
"Я люблю працювати з тим, що мені зрозуміло, — і це моє тіло. Ми народжуємося з тілом, живемо, воно переносить всі складнощі, стреси. Іноді ми про нього піклуємося, іноді забуваємо, іноді любимо, іноді ні. Проте ми його розуміємо, принаймні", — пояснює свій метод художниця. На моє запитання, чи комфортно їй оголюватися в кадрі або під час перформансу, Маша, власниця ідеальної, в уявленні більшості людей, модельної фігури, категорично відповідає "ні". "Але я принципово не відмовлюся від цього в майбутньому. Я стану змінюватися, дорослішати, моє тіло старішатиме — і це моя можливість сказати про те, що будь-яке тіло прекрасне. Не слід ховати себе, комплексувати. Я хочу — як жінка, художниця, феміністка, — щоб ми були єдині, щоб не засуджували одне одного".
У фотозйомці, яка ілюструє наше інтерв'ю, є кадр, де Маша зображена з прикріпленим до чола листком паперу. На ньому — перекреслене слово "мізогінії". Цей кадр — паралель до проєкту художниці Feminine, показаного на Київ Прайд в 2019 році. Формально фотопроєкт був присвячений легітимізації трансґендерних жінок в українському жіночому співтоваристві (Маша упродовж півроку спілкувалася з п'ятьома героїнями, а фотограф Сергій Моргунов документував проєкт), але на ділі підняв важливу тему сестринства.
"Почавши роботу над Feminine, я помітила, що навіть я, людина широких поглядів, побудувала в голові конструкцію — ми жінки, вони теж жінки, але якісь інші. Стоп-стоп. А які інші? Якщо вони народилися з відчуттям себе жінкою — як і я? Яке я маю право будувати цю стіну? Жодна з нас не може бути засуджена: за бажання бути красивою; за те, що не голить ноги; за те, що недостатньо радикальна; за те, що хоче працювати і не народжувати дітей; за те, що не хоче працювати і хоче народжувати дітей. Все починається з малого: з осуду, що хтось вколов філер або накачав губи (а чому б і ні?), а закінчується засудженням дівчини за те, що її зґвалтували, тому що на ній була коротка спідниця. Це все ланки одного ланцюга".
Зараз Маша продовжує роботу над двома великими проєктами, в яких розмірковує про вразливість, про те, наскільки жінка владна над власним тілом, і про зовнішні процеси, що впливають на особистість. Це фотосерія "Скіфські амазонки" про жінок-войовниць, знята в Бессарабії, на місці скіфських поселень, і довгограючий проєкт "Невидима робота" про традиції і стереотипи в сприйнятті жіночої праці. У квітні в новій галереї "39,9 gallery" художниця покаже, мабуть, найособистіший проєкт у своїй практиці. Це виставка про Чорнобиль, в яку вплетена історія сім'ї Маші: її батько був начальником чергової частини міліції в Київській області і ніс вахту в ніч на 26 квітня 1986 року. У цьому проєкті Маша досліджує не лише вразливість людини, але і час, який іноді "не лікує, а лише утворює пустоти". Виставка відкриється 26 квітня, в день 35-ї річниці аварії — саме стільки в цьому році виповнюється і самій художниці.
Текст: Дарія Слободяник
Фото: Lesha Lich
Стиль: Venya Brykalin
Зачіски: Eugeniya Kozlova
Макіяж: Vitalia
Асистент стиліста: Kristina Blagodat’