В PinchukArtCentre запустили дослідницьку платформу, мета якої створення живого архіву українського мистецтва від початку 1980-х до сьогодення. Команда платформи відвідує майстерні художників: вивчає їхні біографії, минуле й теперішнє, а результати досліджень вже сьогодні можна побачити в бібліотеці PinchukArtCentre. У межах проекту Vogue.ua і арт-центру публікуємо статті про найцікавіших українських художників. Героями проекту вже стали Олександр Гнилицький, Максим Мамсіков, Ілля Ісупов, Олег Тістол. Наступна героїня – українка в Парижі Яна Бистрова.
Червоний – улюблений колір художниці Яни Бистрової, киянки, яка вже 25 років мешкає в Парижі. Захоплення кольором, вивчення його впливу, амбівалентність сприйняття, інтерпретація зображення і стан зміщеного сприйняття – характерні риси її мистецтва. Чи то ранні експресивні полотна, чи то більш пізні пейзажі, на яких зображені французькі ландшафти, – усюди колір є не просто фоном, але і самою subject matter картини.
Перші свої роботи Яна почала створювати у 1987 році, а з 1990-х їх почали експонувати за кордоном. У цей час Бистрова пише великі живописні полотна, "які відповідають її внутрішній міфології" – це сюжети з особистого життя і ремінісценції на історію мистецтва й літературу.
Одну з найвідоміших своїх ранніх робіт – серію "червоних картин" (близько 10 живописних полотен) – вона продала ще тоді на початку 1990-х. Як каже сама художниця, "картини розійшлись, як пиріжки з печі". Тільки одна робота ("Виживуть тільки здорові") більш ніж через десять років повернулась у власність родини художниці, решта оселились у колекціонерів із 1990-х і практично не з’являються у публічному просторі.
"Червона серія" – центральна у ранній творчості Бистрової. Червоний тут особливий, вона використовує градацію цього кольору від яскравого до пурпурного. Маніпуляція з фарбами дозволяє художниці на деяких полотнах досягнути флуоресцентного ефекту. Не дивлячись на використання такого яскравого червоного, відтінки Бистрової не мають нічого спільного зі звичним червоним кольором, притаманним символіці радянської доби (у політичному сенсі). Зміни кольору передають і зміни емоційного стану – спраги, пристрасті, любові й ненависті. Через колір Бистрова звільняється від політичного, соціального й емоційного напруження, переходячи у площину суто особисту, емоційну.
Жінки на картинах Бистрової не типові для радянського мистецтва – вони не пропорційні і в цій непропорційності – емоційні й красиві. "Зізнаюсь, я не знала, що можна писати щось окрім жіночої натури, поки не приїхала до Парижа", – каже художниця.
Бистрова зізнається, що любов до кольору їй передавала київська художниця-нонконформістка Зоя Лерман. Але і Бистрову, і Лерман єднає ще й любов до вигляду тіла. Як стверджує мистецтвознавиця Ольга Петрова у творчості Лерман важливу роль зіграла війна в Афганістані – після цих подій вона не могла створювати об’ємних форм, тіла її героїнь стали пласкими, безтілесними. Та у Бистрової інтерпретація жіночого тіла стається після переїзду за кордон. Художниця на якийсь час відмовляється від живопису і створює графіку, малює олівцем на білому папері свої власні силуети. Утім, це пласке тіло не позбавлене тілесності – воно таке ж сексуальне й еротичне.
Паризький період Бистрової – це переважно невеликі роботи. Живопис, графіка, шовкографія – те, що могло б поміститися в її домі за відсутності майстерні. Через якийсь час художниця захопилась фотографією – у своїх роботах вона продовжує досліджувати тему жіночої тілесності, зокрема й власної. Заняття дизайном і фотошопом призвели до експерименту із зображенням. Бистрова створила автопортрети за допомогою монтажу, накладення зображення.
Твори Бистрової неначе відповідають на суперечку щодо об’єктивізації жіночого тіла в мистецтві: чи завжди жінка є об’єктом бажання, скажімо, у фотографії. За словами відомої американської дослідниці візуальної культури Лаури Малві, жінка завжди є об’єктом чоловічих бажань, навіть якщо світлину зробила вона сама. У патріархальній системі жінка-фотограф, як і глядач, повинна запозичувати чоловічий погляд, який за довгий час у мистецтві став своєрідним каноном.
Своєю практикою Бистрова намагається зруйнувати канони патріархального світу мистецтва, вийти за межі існуючої художньої системи, де досі особисті зв’язки важили більше, аніж саме мистецтво. Сьогодні вона мешкає в Парижі, пише пейзажі, як і раніше експериментує з кольором і формою.
Текст: Катерина Яковленко
Читайте також: