Власниця невеличкої, всього 17 екземплярів, колекції вишитих сорочок Аліна Божнюк почала збирати її на початку війни. На відміну від інших колекціонерів, Аліна не дає змоги своїм скарбам вкриватися пилом у шафі. Вона легко вписує вінтажні сорочки у свій повсякденний гардероб та дає їм нове – сучасне – життя.
Аліна народилася на півдні України, але вже 15 років живе в Києві. Все життя працює в маркетингу й рекламі, останні 4,5 роки — в агенції Fedoriv. "Реклама й дизайн прищепили мені любов до краси, а також бажання розуміти людей краще, – розповідає вона. – Так мене почав захоплювати вінтаж, і я почала збирати вінтажні аксесуари — речі, через які можна вивчати історію, а ще відчувати попередні покоління. До того ж вони надзвичайно гарні".
Збирати народний вінтажний одяг Аліна мріяла вже кілька років. "У домашніх архівах я змогла винайти лише два рушники, що їх вишили мої прабабусі 100 років тому. Я привела їх до ладу й повісила у власній кімнаті", – каже дівчина.
А от можливості збирати народний одяг, роз’їжджаючи по селах, коли робота триває майже 24/7, вона не мала. В інстаграмі ж (власне, де вона й купує більшість вінтажних речей) сорочок не продавали. Тож мрія мати кілька вишитих сорочок була нереальною, і, на жаль, стала здійснюватися, лише коли розпочалася повномасштабна війна: через несподіваний спалах попиту з’явилося багато акаунтів, власники яких скуповують по селах вінтажні й антикварні сорочки, і продають їх в інстаграмі.
Центральна Україна (Чернігівщина),
1910 роки
Має ініціали першої власниці, повністю ручна робота
"Наразі моя колекція налічує 16 сорочок з центральної України, Гуцульщини та Поділля. І одна з Галичини (не змогла втриматися)", – розповідає Аліна.
Галичина (Львівщина),
1950–1960 роки
Дуже незвичне складне вишиття
"Коли довго мріяла й раптово дістала доступ до вінтажних сорочок, хочеться купити майже все вишите, – сміється дівчина. – Але не лише бюджет зупиняє, а й здоровий глузд. Тому на початку шляху я мала визначитися з уподобаннями й дотримуватися вибраної стратегії. Окрім того, мені відразу хотілося мати скарби, а для цього довелося розібратися, що радше буденне, а що – ні. До того ж смак розвивається в процесі й список бажаного змінюється. Наприклад, Подільські сорочки я взагалі відкрила не відразу".
Поділля – (Вінниччина, м. Гайсин),
1920–1930 роки
Повністю ручна робота, складна збірка манжетів, багата на вишивку
"Колекціонування – це вивчення історії, культури, моди й народного побуту через речі. Тримати в руках старовинні вишиті сорочки, порівнювати їх, носити на собі – це для мене цілий світ. Особливо мені подобається досліджувати регіональні особливості".
Коли я отримую та вдягаю унікальні речі, це робить унікальною мене, і я обожнюю це відчуття. Але, звісно, це й велика відповідальність — я мушу не лише носити й милуватись, а і відновлювати та зберігати. Кожну сорочку, залежно від тканини та крою, я зберігаю так, щоб вона не псувалась, — не витягувались плечі на вішачках або ж навпаки — не утворювались складки від залежання. Час від часу я перекладаю сорочки, щоб тканина не звикала до одного положення і щоб "дихала".
Прання — це те, що я не любила раніше, а тепер стала в ньому профі. Я перу кожну сорочку руками у ванній з холодною водою. До ванної я наливаю рідкий засіб для прання та склянку оцту (він робить колір стійкішим — особливо без нього нікуди для вовняних ниток, адже ті линяють). Всю вільну від вишиття замочену тканину я перу господарським милом. Для того, щоб сорочка гарно відіпралась іноді потрібно прати 4-5 разів, тож на неї може піти літр оцту, пачка господарського мила та 2-3 години часу.
Є різні лайфхаки для відтискання й сушіння, для виведення плямок, зашиття дірочок, відновлення кольору. Пізнавати це все — це частина подорожі, в яку мене авантюрно затягли вишиті сорочки.
Аліна збирає колекцію тільки для власного користування: "Я нічого не продаю (навіть якби мала що, пожадувала б), лише захоплено купую й веду про це скромний інстаграм-блог. Багато людей пише, що їм цікаво спостерігати за моїми знахідками, і за тим, як я вдягаю свої скарби щодня. Також багато хто розпитує просто на вулиці. Це мене надихає — відчуваю, що показую іншим українську культуру й закохую в неї".
"Якщо хочеться навчитися розбиратися у вишитих сорочках, — каже Аліна, — я б не радила читати загальні порівняльні статті в Інтернеті, а радше — читати або дивитися про кожен регіон і намагатися самому відчути особливості та унікальність".
Галичина
Фотоальбом "Галичина XX ст. у світлинах Юліана Дороша", видавництво "Апріорі"
Борщівська вишивка
Інстаграм-акаунт колекціонерки Уляни Явної.
Поділля
Екскурсія виставкою "Вишивка Східного Поділля" від музею Івана Гончара.