Щороку в червні світ відзначає Місяць гордості, який нагадує нам про такі важливі цінності, як свобода, видимість та рівність. На прохання редакції vogue.ua українські фотографи діляться світлинами, у яких вони досліджують тему гендеру, говорять про квір-людей, чуттєвість, видимість та вразливість – у країні, де триває жорстока війна за власне існування.
Саша Курмаз

"Квір-люди є частиною мого кола — це мої близькі друзі та колеги, тому їхня присутність у моїх творах є закономірною й органічною. Ба більше, як людина і як художник, я відчуваю особисту відповідальність за те, щоб робити спільноту більш видимою, легітимізувати її в публічному полі та не дозволяти витісняти її на маргінес. Квір-українці живуть поруч із нами, воюють на фронті, створюють сучасну культуру. Вони є невіддільною частиною нашого суспільства й нашої спільної боротьби за свободу".
Антон Шебетко
Це робота із серії фотоперформансів "Автопортрет / Україна", створеної у 2020 році. На жаль, вона залишається актуальною й сьогодні. Ключовим елементом серії є великий прапор, що поєднує дві ідентичності: квір-людини та українця. Він складається із шести окремих полотен, які відтворюють кольори класичного веселкового прапора. Водночас смуги, що відповідають кольорам українського прапора, є дещо довшими. Ці дві ідентичності перебувають у стані конфлікту: вони, як і сам прапор, не є цілісними та завершеними, оскільки разом їм непросто знайти баланс і гармонію.
Тіло тут є фундаментом і опорою, тоді як прапор і сама дуальність цих ідентичностей – певною мірою катом і тягарем. Це робота про особистий конфлікт, який є частиною ширшого питання про права та зобов’язання, які людина й держава мають або повинні мати одна перед одною.
Чи може держава декларувати своє існування через громаду, якщо вона не зацікавлена в забезпеченні рівних прав для всіх її членів? Де проходить межа між індивідуальним і колективним? Чи може існувати держава без людей і ким є людина, яка не відчуває належності до спільноти? Зрештою, ця робота – про питання без відповідей.
Julie Poly
Ця світлина – продовження моєї серії "Укрзалізниця". Я зняла її на початку 2025 року, уже під час повномасштабної війни, за підтримки RIBBON International. Роботу показували на виставці "The Stammering Circle" (кураторка Марта Кузьма) у Jam Factory Art Center у Львові.
Потяг для мене – це простір розмитих меж, де приватне й чуже опиняються поруч і зникає звична дистанція між людьми. Колись ця близькість була майже еротичною. У 2025 році я повернулася до серії, коли повномасштабна війна тривала вже майже три роки, і залізниця стала зовсім іншою. Тепер це артерія країни, якою рухаються евакуйовані, поранені, військові, ті, кого війна зірвала з місця. У цьому щоденному русі квір-люди просто є, зокрема в армії. Водночас одностатеві пари в Україні досі не можуть ні одружитися, ні укласти партнерство. Якщо людина гине на фронті, її партнер чи партнерка не має законного права навіть забрати тіло й поховати її. Саме тому про це треба говорити.
Поцілунок на пероні. Класичний сюжет прощання з листівок, який зазвичай знімали тільки з гетеропарою. Тут замість неї дві жінки. Для мене цей кадр – про відданість і ніжність.
Вік Бакін
У фотопроєкті To Be Who We Want To Be, що переважно складається з портретів людей, я іноді фотографую прості натюрморти. Ось один із них. Я обрав це фото, тому що мене цікавить видимість без нав’язаних способів зчитування – коли присутність не зводиться до готових інтерпретацій чи категорій. Мені важливо показувати людей як індивідів, а не як носіїв кліше чи очікуваних образів.
TBWWWTB – це довготривалий фотопроєкт про квір-людей в Україні. Він виник із бажання документувати соціальний світ, який для мене важливий, водночас уникаючи візуальних кліше. Я фотографую людей як окремих індивідів, а не як символи категорій: їхня квір-ідентичність може бути присутньою, але не визначає того, якими вони постають або як їх читають.
Фотографія зроблена в під’їзді житлового будинку. Дерев’яна різьблена качка – особиста річ одного з героїв мого проєкту. Вона стояла на чистому підвіконні як єдиний об’єкт у цьому просторі, ніби випадково зміщений у середовище, якому не належить.
Коли я дивлюся на це фото, я відчуваю спокій і легку напругу. Мене цікавить, як звичайна річ може зберігати присутність людини й залишатися видимою без пояснення. У цьому є продовження мого питання про те, як присутність може бути видимою, але не зводитися до очікуваних способів її зчитування.
Алім Якубов
"У центрі моєї фотографії – люди та їхні історії. Важливе місце в моїй роботі посідають теми гендеру, ідентичності та квір-досвіду. Через особисті історії людей і спільнот, які часто залишаються недостатньо представленими в публічному просторі, я досліджую питання видимості, визнання, людської гідності та права бути собою, зокрема в контексті війни, військової служби та повернення до цивільного життя.
Проєкт "ЛГБТІК+ на захисті України" розповідає історії квір-військових, які захищають Україну. Я відібрав саме ці фотографії, бо вони для мене дуже особисті. У процесі зйомки люди в кадрі перестають бути просто героями проєкту – між нами зникає будь-яка дистанція. Слухаючи їхні розповіді, я проживаю ці історії разом із ними, і саме цей живий, справжній зв’язок мені хотілося передати. З деякими героями ми спілкуємося й досі".
Hnat
"Я переважно фотографую квір-людей. Вони є серцем моєї творчості. Але передусім я ніколи не фотографую гендер чи сексуальну орієнтацію – я фотографую людей. Для мене фотографувати квір-людей означає не робити їх "іншими", а нормалізувати їхнє існування і показувати їхнє життя як звичайне, інтимне та людяне. Я завжди вважав себе спостерігачем. Фотографія дозволяє мені бути свідком і зберігати унікальні історії людей, які опиняються переді мною.
Я завжди хотів фотографувати дрег. Коли кілька моїх друзів погодилися стати частиною цього фотопроєкту, я зрозумів, що мене цікавить не стільки сам перформанс, скільки люди, які стоять за ним, і процес підготовки. Дрег неможливо звузити до одного образу – він існує на перетині ідентичності, перформативності, вразливості та самовираження. Через камеру я прагнув передати цю багатогранність, коли знімав процес від самої підготовки до фінального образу. Щоразу, коли дивлюся на кадри цієї зйомки, насамперед бачу сміливість людей, які не бояться бути саме тими, ким вони хочуть бути".