Художниця, кураторка та садівниця Алевтина Кахідзе народилась та виросла на Донеччині, мешкає в селі Музичі на Київщині, а її численні роботи, які експонуються на міжнародних виставках, бачить увесь світ. Про те, як говорити зі світом мовою мистецтва, чи можливий світ без війн, а також про страшні березневі дні неподалік Бучі Алевтина розповідає у великому інтерв'ю українському Vogue.
Цей матеріал створено за підтримки Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова. Він розпочинає серію відеоінтерв'ю, у яких наші герої та героїні розповідають власні історії війни, аби вони були почуті усим світом.
У майстерні Алевтини Кахідзе висить створена нею велика мапа. На ній, окрім чітко виведених будівель, — червоні й жовті плями. Так художниця фіксувала потужні вибухи — починаючи з 24 лютого і доки ЗСУ не звільнили Київщину. Це своєрідні записи зі щоденника, перенесені на карту, де намальований дім мисткині, двір і навколишні будинки в Музичах Київської області — селі за кілька кілометрів від населених пунктів, окупованих росіянами у березні 2022 року.
Про ті моторошні тижні промовисто нагадує її знаменитий малюнок "Буча — 47 хвилин на машині — Я" з кривавою плямою, що символізує полонене місто.
Протягом тижнів боїв на Київському напрямку Алевтина залишалася вдома разом із чоловіком, кішкою Пенелопою та трьома алабаями — Буковські (Бука), Сальвадором та Сюзі. Саме Бука розбудив гавкотом своїх господарів уранці 24 лютого. З Музичів добре було видно заграву над Гостомельським аеропортом. У перші дні вторгнення чоловік вступив до лав тероборони, а вона ховалася в підвалі з собаками. Що ближче підступали росіяни, то менше сусідів було довкола. Алевтині лишали ключі — просили годувати курей, рибок, черепах, кота або наглядати за квітами. "Я одразу все писала у блокноті, я знала, що нічого не пам’ятатиму", — згадує художниця.
Мені ж, у бучанському підвалі, де ми з чоловіком і кішкою жили перші два тижні великої війни, було складно писати. Я не хотіла приймати дійсність і пам’ятати ті дні. Втім, у щоденнику Кахідзе зафіксовано і наші моторошні будні.
"Було тихо" — записано в неї. І я згадую: це тому що були зелені коридори. Ми якраз виходили пішки з Бучі.
"Гради" — запис від 7 березня. Це, кажу, від нас вони стріляли, ми чули вильоти і згодом десь далеко прильоти.
"Приступ — нас всіх нахрін розстріляють…"
Записи в щоденнику художниці — російською мовою. Але слово "ДІМ" — українською. Алевтина каже, що українську мову як рідну в неї вкрали. "Моя бабуся говорила все життя українською, а мама — російською. Я ніколи не запитувала, чому так сталося".
Кахідзе народилася й виросла на Донеччині, в селищі Жданівка, звідки 18-річною переїхала до Дніпра, а потім до Києва. Брала участь у численних міжнародних виставках, серед яких минулорічна бієнале сучасного мистецтва Manifesta 14 у Косові. Є лауреаткою Премії імені Казимира Малевича (2008), з 2018 року — посланницею толерантності Програми розвитку ООН в Україні.
З Музичів, де живе з 2009 року, під час повномасштабного вторгнення Алевтина Кахідзе не виїхала, як не виїхала зі Жданівки 2014 року її мати — Клубніка Андріївна. (Людмилу Кахідзе якось назвав Клубнікою один малюк, коли та працювала в дитячому садочку, і прізвисько обернулося на творчий псевдонім. — Прим. авт.) "Війна для мене почалася ще тоді", — каже Алевтина та згадує, як записувала тогочасні розмови з мамою та робила замальовки. Так народився проєкт "Клубніка Андріївна" про життя на окупованій території — з обстрілами, блокпостами й відсутністю звʼязку. Мама Алевтини хоробро розмовляла з бойовиками "ДНР", сперечалася із сусідами про російську пропаганду, плекала свій сад, носила фрукти у психлікарню під час бойових дій, продавала на базарі овочі. У січні 2019-го вона померла в черзі на контрольно-пропускному пункті так званої "ДНР."
Згодом цей проєкт став однією з десяти серій соціального мультфільму "Всі, хто хотіли, поїхали?", створення якого ініціював Центр прав людини ZMINA за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку USAID. Мета мультфільму — зняти дискримінаційні ярлики "зрадники" або "колаборанти" з тих українців, які не виїхали з окупованих територій. Серію про Людмилу Кахідзе намалювала та озвучила сама Алевтина.
"Моя бабуся говорила все життя українською, а мама — російською. Я ніколи не запитувала, чому так сталося"
Наскрізна тема у творчості Кахідзе — це сад. Недарма вона an artist who is also a gardener — "художниця, яка також садівниця". У життя цього саду вона майже не втручається: рослини знають, як їм краще. А бур’янів у ньому не буває.
У Алевтини є ще й інший "сад" — архів, у якому буквально все її життя. Десятки тек з архівними матеріалами, малюнками, роздруківками інтервʼю, квитками та договорами. Назви тек та малюнки зроблені руками Алевтини. Цей матеріал, який ви зараз читаєте, також потрапить до архіву. "Я вважаю, що треба бути готовим до ролі митця, коли все, що з тобою відбувається — важливе і привертає увагу. В мене немає сумнівів: усе, що відбувається у моєму житті, треба фіксувати й архівувати", — каже Алевтина.
Вона малює політичні події та коментарі до них, свої розмови з іноземцями закордоном, роздуми про російську культуру, деколоніалізм та свої відчуття.
Поки Алевтина лишалася в Музичах, вона пакувала свій архів, аби перемістити, "евакуювати", його в підвал. Цим були частково зайняті її дні — систематизуванням та порятунком архіву. В цих архівах не тільки її мистецтво за багато років, але й більш приземлені, та не менш важливі речі. Наприклад, тека "Смерть", з усім, що повʼязано зі смертю матері.
На дверях своєї майстерні Алевтина написала послання світові англійською мовою на випадок, якщо не виживе: "Наслідуйте рослини — вони справжні пацифісти на цій планеті, наскільки це можливо". А в інтервʼю для документального серіалу "Мистецтво у країні війни", створеного торік у співпраці DocNoteFilms та Babylon'13, художниця зізналася, що їй набридли західні колеги з ідеями абстрактного пацифізму. Восени 2022 року Алевтина створила малюнок, на якому протистоять дві війни. Одна — війна патріотична, за звільнення і проти терору. Інша — війна окупації, вторгнення й агресії. "Коли іноземці кажуть: "No to war", я перепитую: "Якій саме війні ви кажете "ні"?"
На думку Алевтини, відчутна різниця зараз між росіянами та іншими народами в тому, що другі нас слухають. "В мене є знайомий швейцарець, який запитав мене, чому ми не можемо здатися. Він сказав, що якщо ми вільні думками, то такими й залишимось. Він бував у мене на резиденції в Музичах (в 2008 році Кахідзе разом із чоловіком Володимиром Бабюком відкривають приватну резиденцію для художників та художниць в селі Музичі під назвою "Розширена історія Музичів", яка працює і донині. — Прим. Авт). І ось я йому кажу, що з окупацією все зміниться. Я не зможу робити мистецтво, не зможу жити своїм життям. Не думай, що ми з чоловіком просто підемо в ескапізм думками і говоритимемо очима. Це звучить банально для нас, але так потрібно пояснювати. Ми довго говорили, і я повірила, що він не знає нічого про окупацію. І в його уяві вона така, як окупація Франції у Другій світовій війні для більшості французів".
"Люди хочуть бачити світ без війн, але декому досі до вподоби дивитися на насильство"
Упродовж минулого року Алевтина взяла участь у декількох масштабних виставках за кордоном — для неї це можливість говорити зі світом мовою мистецтва: паралельна програма Венеційської бієнале, групові виставки в Берліні, Амстердамі, Римі, а також у США, Норвегії, Грузії, Литві, Естонії. Персональна виставка мисткині Génération de femmes et de plantes відбулася в посольстві України у Франції. Також її роботи увійшли до спеціального випуску Vogue Polska.
За допомогою свого мистецтва Кахідзе пояснює складні питання простою мовою. Під час перформансу в Парижі вона навела приклад садівника, у якого слимаки зʼїли весь салат у садку, і йому немає чим обідати. Тоді запитала в аудиторії, чи звинуватить він у такому разі конкретних слимаків? Ні, він звинуватить усіх. Те саме з нашим ставленням до росіян тепер. "Чого ми хочемо? Щоб їх не було. Але водночас я хочу, щоб вони захоплювалися нами. Чому б ні? Та на це їм не стане снаги. Хоча вони могли б захоплюватися тим, що нам вдалася революція, що у нас є довіра одне до одного й підтримка у суспільстві", — каже Алевтина.
Вона питає, чи я вірю у світ без війни. Помовчавши, відповідаю, що ні. Адже темна сила все одно штовхатиме певних людей до загарбництва — питання лише в тому, як швидко ми це зупинятимемо та запобігатимемо тривалим війнам. Алевтина ж вірить, що прогрес цілком реальний: "Я стою на позиції, що світ змінюється. Якби він не змінився, я б тут не сиділа, бо, можливо, була б на панщині. Вакцинація, наприклад, дуже подовжила нам усім життя. Люди хочуть бачити світ без війн, але декому досі до вподоби дивитися на насильство. Якось одна кураторка запитала, що вона може зробити зараз особисто для мене. Я відповіла: "Вчіть історію України".
Текст: Оксана Семенік
Фото: Vasylyna Vrublevska
Відео: Slava Davydov
Відеоінтерв'ю: Марина Шулікіна
Макіяж та зачіска: Anna Zhadko, Alex Chekrizova
Про "Голоси Мирних", Музей Фонду Ріната Ахметова
Музей "Голоси Мирних" — найбільша у світі колекція історій мирних, постраждалих від війни Росії проти України. З 2014 року Фонд збирає історії тисяч мешканців Донбасу в унікальний онлайн-музей, а з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, 24 лютого 2022 року, Музей став літописом трагедій усіх мешканців країни. Задача Музею — створити достовірне джерело інформації про життя цивільних людей в умовах війни з перших уст. Більше історій українців, що постраждали від війни Росії проти України, слухайте за посиланням.