У лондонському музеї Вікторії й Альберта відкривається виставка "Кімоно: від Кіото до подіума", а Vogue міркує, як і чому традиційний японський одяг опинився в центрі гарячої дискусії про культурну апропріацію в моді.
Торік 25 червня Кім Кардаш’ян Вест написала у Twitter, що вона запускає коригувальну лінію одягу під назвою Kimono, викликавши негайну реакцію з боку "твіттер-сфери". Потім з’явилися новини про те, що зірка реаліті-шоу планує створити торгову марку Kimono — і тоді вибухнув справжній скандал. Мер Кіото Дайсаку Кадокава написав Кардаш’ян листа з проханням, щоб вона переглянула свої плани. Упродовж декількох днів у соціальних мережах набирав популярності хештег #KimOhNo. Навіть міністр торгівлі Японії відреагував на ситуацію: "Кімоно — це культурна гордість Японії, якою ми хвалимося всьому світові. Навіть у Сполучених Штатах кімоно високо цінують як японську річ". У підсумку Кардаш’ян-Вест попросила вибачення й змінила назву свого бренду на Skims, поклавши край, як здавалося, ще одній відкритій справі про культурну апропріацію.
Проте дебати про традиційний японський одяг тривали, щоправда, з інших питань, пов’язаних безпосередньо з об’єктом суперечки. Що насправді являє собою кімоно? Хто має право носити його і за яких обставин? Як правильно його носити? Як стилізувати кімоно в XXI столітті? Чому кімоно вважають національним костюмом, але західні дизайнери представляють його у своїх колекціях? Можливо, до кімоно треба ставитися з тією ж шанобою, що й до церемоніальних предметів?
На всі ці запитання спробує відповісти виставка "Кімоно: від Кіото до подіума", яка відкрилася в музеї Вікторії й Альберта 29 лютого. "На Заході вкорінилося хибне уявлення про те, що кімоно було такої самої форми з моменту його створення, — розповідає Анна Джексон, кураторка виставки, під час відвідування Кійомідзу-дера храму в Кіото. — Це дуже далеко від істини. Ідеться насамперед про модний одяг. Якщо передати його в музеї й зробити неможливим його носіння, то можна заперечити як його минуле, так і майбутнє".
У тому ж священному буддійському місці, заснованому 778 року, навколо будівель храму в орендованому кімоно із селфі-палицями в руках розгулюють відвідувачі священного місця. Але тут страху перед апропріацією немає, оскільки туристів активно заохочують носити цей одяг. Зокрема, Дайсаку у своєму листі до Кардаш’ян написав: "В останні роки ми бачимо не тільки японців, але й багатьох іноземних гостей, що носять кімоно по Кіото й у містах Японії. Це доказ того, що кімоно, яким ми пишаємося як частиною нашої традиційної культури, люблять люди з усього світу".
Загалом, однак, питання апропріації, звісно ж, перебуває в центрі уваги всіх. І виставка в музеї Вікторії й Альберта, у якій простежується вплив кімоно на західну моду — від кутюрної колекції Джона Гальяно для Dior 2007 року до кімоно Alexander McQueen для обкладинки альбому Бьорк Homogenic, — безсумнівно, слугуватиме основою для дебатів. "Євроцентричний погляд на моду відбиває еволюцію одягу з погляду фасонів і силуетів, — зазначає Джексон. — В Японії форма кімоно майже незмінна впродовж чотирьох століть, але деталі поверхні дуже змінилися. Здебільшого саме вони робили кімоно національним костюмом, а не звичайним предметом одягу, створеним під впливом тенденцій".
Звичайно, щоб повністю зрозуміти роль кімоно в Японії, варто звернутися до джерел. Буквально означаючи "річ, яку потрібно одягнути", кімоно стало базовою сукнею в Японії під час періоду Едо (1603—1868), що характеризується розквітом і замкненістю, — коли керівний клас самураїв одягав розкішні кімоно, щоб справити враження при дворі Імператора. До 1660-х років у великих містах Японії сформувалася особлива культура моди, і Кіото став центром виробництва кімоно.
Уцілілі предмети одягу періоду Едо, виткані з ніжного шовку й лляного полотна, мають складний і дуже символічний дизайн, який еволюціонував упродовж багатьох років. Природні ландшафти представлені в найдрібніших деталях, від півоній, троянд і хризантем до кружляння журавлів — символу вічного кохання, зважаючи на те, що птахи спаровуються на все життя. Тим часом карети, фанати, музичні інструменти й багато чого іншого слугувало покликанням на класичні твори японської літератури, як-от "Повість про Гендзі" й п’єси Но.
Однак від початку у створенні кімоно "брали участь" різні культури, попри жорсткі обмеження на торгівлю із зовнішнім світом в Японії впродовж 1600-х років. У XVII столітті голландська Ост-Індська компанія представила в Японії китайські шовки, французьку парчу й індійську бязь, з яких виготовляли кімоно.
1853 року флот американських військових кораблів змусив Японію відкрити свої порти для зовнішньої торгівлі, пришвидшивши революцію, що поклала край феодальному військовому уряду й започаткувала період Мейдзі, або "просвітницький" період. Коли імператор прийняв європейську військову форму як символ свого глобального світогляду, його придворні в Токіо наслідували його приклад. Згодом, західний одяг став таким повсюдним, що його носили навіть сільські фермери. Попри періоди відродження (зазвичай у моменти націоналістичного завзяття), кімоно так і не відновило свого панування й до кінця Другої світової війни його майже повністю замінив західний одяг.
Проте в Кіото традиції створення кімоно все ще можна відчути. У текстильному районі Нісідзін, який у буквальному сенсі гудів від гуркоту 7000 ткацьких верстатів у період Едо, є торговець старовинними кімоно Коньяку Нісімура. У його крамниці, що є частиною бізнесу третього покоління, зберігається не менше ніж 10 000 кімоно — деякі коштують десятки тисяч доларів. Але більшість з них не призначена для прямого використання: "Носити їх, — попереджає він, — означає знищити".
Водночас Морігучі Куніхіко виробляє еквівалент кутюрного кімоно для сучасного ринку. 80-річний чоловік, якого вважають живою національною легендою, бізнесує вдома, створюючи всього пів дюжини кімоно на рік у своїй майстерні на верхньому поверсі. Морігучі відомий своїми абстрактними геометричними візерунками, над якими він часто працює "доти, доки його руки не терпнуть". Він використовує техніку стійкого фарбування юзен, уперше розроблену через заборону торговому класу носити певні тканини в XVII й XVIII століттях. І все ж його ремесло під загрозою. Зрештою, це процес, у якому традиційно потрібні барвники з квітів традесканції камелії, а також паста для тверднення, що її отримують з морських водоростей фунорі, і мережа традиційних ремісників, яка зникає.
У Морігучі є не менш знаменитий і впливовий колега з Кіото — дизайнер Генбея Ямагучі. Він — творець обі в десятому поколінні, який нещодавно приймав Джорджіо Армані й безліч працівників Chanel у своєму домашньому ательє. У слабо освітленій кімнаті на другому поверсі його студії виставлені зразки, які вражають своєю розкішшю: райдужні пояси, виткані з пір’я павича; візерунки, що переливаються перламутром і сусальним золотом; і обі з витончено реалістичною ліліадою, прикрашеною діамантовою крихтою. Однак, як і Морігучі, він нині намагається знайти тканину, від якої залежить його робота; коли його постачальники зникнуть, він взагалі перестане робити обі.
У той час як майстри старої школи кімоно бояться за своє мистецтво, надія на відродження популярності й цінності цієї речі є — і все завдяки поколінню Z. Джексон пояснює, що його представники носять вінтажне кімоно на знак поваги до своєї національної спадщини й важливості майстерності. Водночас безліч сучасних японських дизайнерів намагається ввести кімоно у XXI століття, відкидаючи ідею про те, що його треба створювати у "фіксованому" стилі періоду Едо й завжди носити з обі й сандалями. Багато хто також вважає, що кімоно не обов’язково мають робити вручну досвідчені майстри, як-от у майстернях Морігучі й Генбея, а тому працюють над створенням кімоно для ринку готового одягу.
Дизайнерка Хіроко Такахаші вважає, що косплей і манга є однією з причин того, чому японська молодь бачить у кімоно предмет одягу, з яким можна пограти і який можна переосмислити. "Ця ідея про те, що кімоно може бути модним, знову з’являється на вулицях", — каже вона мені у своєму бутику недалеко від Токіо, де створює кімоно.
Y & Sons — це ще один приклад бренду, який намагається зробити кімоно зручнішим для повсякденного використання. Зроблений із суміші європейських і японських тканин, його мінімалістський дизайн призначений для комбінації з кросівками. "Наша мета — поважати історію кімоно, але пристосовувати його до сучасного способу життя", — говорить засновник Такаюкі Ядзіма. Раніше він співпрацював з брендом Scandi T-Michael у Бергені (Норвегія) над чоловічою колекцією Snow Peak, а саме над водонепроникним кімоно. "Одягти кімоно, щоб зустрітися з друзями сьогодні — все одно, що з’явитися з радикальною стрижкою, але сприйняття кімоно як чогось незвичайного поступово змінюється".
З іншого боку, у престижному районі столиці — Гінза, завсідник Тижня моди в Токіо Джотаро Саїто використовує власний підхід до популяризації кімоно у своєму бутику, стверджуючи, що його витвір, на думку модної індустрії, перебуває на тому ж рівні, що й сукня Chanel або костюм Armani, а не розцінюється як символічний одяг. Саїто став знаменитим кілька років тому, коли вперше представив джинсову ітерацію кімоно. Нині він з нетерпінням чекає на Олімпійські ігри в Токіо, які, як він сподівається, змусять світову аудиторію усвідомити, як можна створювати й носити кімоно. "Кімоно, — зазначає він, — не може просто належати Японії, інакше воно зникне. Це не церемоніальний одяг. Це мода, так було завжди. І це мода для всіх".
Текст: Hayley Maitland
За матеріалами vogue.co.uk