search Created with Sketch.

Ирена Карпа: Эксклюзив для Vogue.ua

19 февраля 2013
СПЕЦПРОЕКТ

Они яркие и удивительные, молодые и талантливые, в их произведениях – все грани человеческих эмоций и незаурядные хитросплетения сюжетных поворотов. Карпа, Малярчук, Цилык, Андрухович, Сняданко. Пять молодых украинских писательниц делятся с читателями Vogue.ua своими размышлениями о женщинах, красоте, любви, судьбе и счастье.   

 

 

 

Талантливая и многогранная, Ирена Карпа – автор десятка популярных произведений, которые стабильно занимают верхние строчки в отечественных рейтингах наиболее продаваемых книг. Литература – лишь одно из многих ее увлечений, более 10 лет Карпа является солисткой группы «Фактично самі» (ныне Qarpa), с которой она недавно выступила на разогреве киевского концерта Мэрилина Мэнсона. Успевая давать концерты, она работает на телевидении, активно путешествует и воспитывает двух маленьких дочерей. Свой рассказ «Колони Святого Лучано» для портала Vogue.ua Ирена создавала в уютной Флоренции.

Вона-Мілано

Вона жила на вулиці Fiori Oscuri, а я на вулиці Fiori Ciari. Що значило темні квіти й світлі квіти. Бодлера вона не читала і ніколи не могла зрозуміти моїх жартів про квіти зла, тож я й припинив так жартувати. Так чи інакше, єдине, що викликало її щирий, щасливий сміх, це звук банкомату, що випльовує гроші. А розлючувало її найбільше те, як я позіхаю, сидячи в кріслі перед кабінкою для приміряння одягу в бутіках. Вона ніколи не помічала, що стіни будинків її вулиці втрачають колір теракоти, а мої колір брудної блакиті, і лише перед великими католицькими святами бувало навпаки. Її колишній чоловік був дуже дивним росіянином. Щонеділі об одинадцятій він пішки підіймався на дах собору Дуомо ді Мілано і розпаковував там свій сніданок. Наївшись досхочу, Ніколай збирав шкірки від хліба й мандаринів і, ретельно прицілюючись, шпурляв ними в готичні статуї. Одного разу над Міланом завис такий туман, що перехожі не бачили далі своїх носів і постійно чіплялися своїми носами за чужі. Того ранку Ніколай вперше в житті не поцілив у котрогось зі своїх улюблених святих і з горя сам кинувся з собору. Кажуть, відтоді на даху й понавішували ті сітки — лапати ексцентричні православні душі в тенета єдиної святої вселенсько-апостольської. А тіло через той туман іще довго не могли були знайти — якби не контури почорнілої російської берези, що проступили через молочну пелену, довелося б чекати наступного ясного дня. Уявляю собі захват туристів з їх повними пакетами шопінг-набутків... 

Якщо я любив позіхати в магазинах одягу, то вона за позіханням ходило прицільно до церков. Казала, що з тих, хто позіхають у церквах, виходять усі вроки. Якось я й собі спробував, та все ніяк не вдавалося випозіхатися до кінця. Надто сильне закляття, сказала вона. Я дав їй іще грошей. На свічки і нові туфлі. 
– Бо якщо не даси, — любила повторювати, — я виставлю в Інтернеті записи того, як ти хропиш — наче мантри читаєш. Я бережу ці записи так чи інакше, на той день, коли ми посваримося. 
Але такого дня не настане. Спитайте в пакістанця, що торгує квітами на вулицях, час від часу заскакуючи в ресторани й тицяючи напівзів'ялою трояндою в лице жінці довільної свіжості. А раптом сама собі квітку купить, якщо кавалер не розщедриться? Квіти як втіха, як обіцянка, як подовження ілюзії. 
Так от до нас він ніколи не підходив. Видно, бачив, наскільки ми безнадійно разом. 
 Ти-Фіренце
– Ну і нащо люди продавали душу в обмін на вічну молодість, якщо можна було попросити вічної мудрості? — зітхав я, спостерігаючи, як невидима мені зморшка псує їй настрій. 
– Ага. Щоб іще більше страждати?.. — відвернулась від дзеркала ти. 
– Ну чому... Допоки свідомість працює, ти можеш шукати шляхи боротьби зі стражданням. — я чомусь подумки обмацував стіни флорентійської вулички дель Моро, аж поки не зайшов до траторії будинку номер 48. 
– Так-так, — нетерпляче сказала ти, — я теж пам'ятаю того пакистанця, продавця квітів, котрий співав щасливо на всю вулицю, бо, може, йому вдалося комусь у траторії зміняти несвіжу троянду на ще більш втомлені кілька євро... 
– І африканців? — недовірливо поцікавився я, щоб іще раз пересвідчитися, що їй вдається підглядати за моєю уявою. 
– І африканців. — зітхнула вона. — тих, із площі біля Санта Марії де Новелло, що вдень продають фальшиві сумки “прада” й шалики “барбері”, а вночі просто там же на площі й сплять, понакривавшись теплими коцами й поховавши свій крам під пожежні люки на секретних вулицях. Мені завжди хотілося полежати так само, як вони, здавалося, це зробило би мене щасливою. Чи бодай би зігріло. 
Я мовчав. Ти так само, як і я, розумліа, що щастя не залежить ані від володінь, ані від досягнень, ні від молодості чи краси. Ми обоє, хоч і мали би співчувати бідності, щоденній потребі виживати, ховаючись від поліції й міграційної служби, шалено заздрили тим африканцям. Кожен зі свого приводу. 
Коли шум невирішених глибинних питань екзистенції става голоснішим за шурхотіння шовку нової коштовної сукні, ти сідала на підвіконня й довго дивилася на баню капели Медічі. Люди внизу пливли по вулиці, наче торішнє листя в патьоках води, спраглої падіння в каналізаційні стоки. Шкода, що під нашим домом так ніколи й не виросло жодного дерева. Хтось поспішав додому з пакетом ще теплих бріошів, хтось копирсався в карті, не здатний визначитися в пріоритетах між Мікельанджело й Да Вінчі, а ще хтось копирсався хіба в носі, споглядаючи відсоток знижок на вітрині взуттєвої крамниці. 
– Як добре бути звичайними людьми, — зітхала тоді ти. 
– Не буває нічого звичайного. Взагалі не буває, — відповідав я і сам дивувався, що глибоко в мені все-таки похований гуманіст. 
 
Коли ми їздили в незнайомі міста, ти не давала мені нічого подивитися. Хіба окрім картин. Точніше, портретів. Архітектуру ж — ніколи.
– Люди важливіші за каміння, — казала ти, знаходячи чергового безіменного співрозмовника й проводячи з ним незліченні години. 
– Люди минучі, — заперечував я.
– От власне, — посміхалася ти. 
– Того й цінніші. А каміння твоє стоятиме ще довгі століття наперед. Я промовчав про те, що воно то може я стоятиме, та навряд чи стоятиму так довго коло нього я. Так чи інакше, ти би знайшла спільну мову з одним моїм другом дитинства, з котрим я ледь смертельно не посварився того року, коли талібани влаштували масове вбивство буддійських древнощі у Пакистані. 
– От бачиш, — саркастично посміхався мій друг. — Тепер ти разом з усім світом обурився. А коли з легкої руки тих же талібанів гинули сотні й тисячі чоловіків, жінок чи дітей, новини нікого не шкребли. Тут же взірвали якейсь каміння й — ой Боже! — в ЮНЕСКО серцевий напад. 
Портрети ж ти любила так само, як і старі історії про нікому не відомих людей.
– Бо тут зафіксовано дихання тих, кого вже давно нема. 
Ти любила переказувати свої та чужі сімейні легенди, при чому, здається, вже й сама не розуміла, чи мали ті люди стосунок до твоєї крові. У твоїх розповідях роздробленою мозаїкою перемішалися тосканські будинки з конотопськими бричками, дзвіночки до котрих було склепано ледь не в Ефіопії. Чиїсь ненароджені душі надували порожні сміттєві пакети далеких залізничних станції, стіни сільських будинків червоніли після дощу, наче в заходу сонця пішла з носа кров, туман, що ніколи не нагадував тобі про дивний кінець твого першого чоловіка, завжди викликав у тебе бажання негайно ж вирушати до моря, бо тільки за відсутності сонця, вважала ти, море буває монохромним, а значить справжнім.
 – В день, коли моя шістнадцятирічна бабуся втекла з-під вінця від шістдесятирічного багатого торговця опіумом, срібний бік листя тосканських оливок зазвучав геть по-іншому.
 – Вона ж тікала взимку... По снігу, в Україні, на конях? — обережно перепитав я.
 – Так, але це не відміняє того, що срібні прикраси, котрі вона похапцем скидала, щоби за нею не гнався лютий наречений, не резонували зі срібним листям. - терпляче, наче дитині, пояснювала ти. 
Чоловік, котрий украв її перед церквою, був дуже красивим. Командир, із Білої Армії. 
– Запропонував їй білого замість опіуму?.. — спробував пожартувати я. 
– Ні. він просто любив її. А тоді, одного дня, коли бабуся була ще зовсім немовлям, пішов тягати воду з криниці, вилив собі відро на гарячу голову й за кілька днів помер від менінгіту.
– Жах.
Я направду не знав, що ти знаходила в таких історіях. Так само, як і не знав, чого ти щоразу, коли ми зупиняємося в готелях, купуєш в овочевій крамниці горщик із базиліком чи розмарином і ставиш його замість вазону. 
– Базилік — то за прадіда Івана, котрий облився водою. А розмарин — це за наступного прабабусиного чоловіка, теж Івана. Він любив її іще більше. Помер у старості, кілька років після того, як на нього, надто чесного директора ресторану “Україна”, написали анонімку. Буцімто в ресторані в пиріжки підкладали гниле м'ясо, а насправді то м'ясо він із друзями закопав у лісі, подалі від гріха. І до самої смерті дід Іван не міг сидіти вдома, хапав мітлу і йшов мести вулиці, хоч майже вже й не бачив нічого... 
Я подумав, що у твоїй колишній країні багато хто сам був гнилим м'ясом, а пиріжки з ними люди їдять ще й досі, але промовчав. Ти не любила політики. Зате ти любила пити к'янті, сидячи на підвіконні. Чужим людям ти називала себе флорентійкою, щосили вправляючись у цьому канонічному італійському києво-полтавському діалекті. 
 Ми-Київ
– Тю, оце й усе? Ця їхня вудиця імені пафосного фешн-віку, це якийсь Дніпропетровськ наш у кращому випадку. І то навіть не проспект Карла-Марла. Мілан дивився на нас ледь не благально: ну як же ж ви, аж сюди прилетіли, купу грошей викинули, а вертаєтеся без канонічного італійського взуття?! Тепер сама земля українська від сорому горітиме під вашими ногами! 
– Та тут усе якимось війнами зруйновано... — я байдуже споглядаю російсько-китайську лавину мисливців за знижками. Те, що вони захоплять світове правління, сумніву не підлягає. 
– Що не докупила в Міланській Prada, докуплю на Київському “Лісовому”... Зашкал консьюмеризму викликав ряботиння в очах, треба було спинитися. Бажано на оригіналі “Тайної вечері”. Чи бодай на каві під терасним сонцем. 
Наша медитація над капучіно починала серйозно хвилювати бармена. Він і так дивився на на нас, як на ідіоток, бо ж посміли замовити цей молочно-пінковий напій сім хвилин по дванадцятій, коли ве настав час еспресо. Який моветон. 
– Слухай, — пропоную я, — давай ми так само, як той чистенький чувак з гарною зачіскою, що стояв на колінах на вулиці з табичкою “Ho fame” (з італ. — хочу їсти) поробимо собі таблички “Потринькала всі гроші в аутлетах. Дайте шось на шатл-бас в аеропорт”. 
– Гм... — А дивися, англійською це його “Ho Fame” читається як “Хо! Фейм!” Слава тобто... Не все так просто з цими євро-жебраками. Але твоя ідея з жертвами шопінгу спрацює стовідсотково. Люди люблять помагати собі подібним. 
Тим часом сонце затягло хмарами, наче блідо-сірою капроновою колготою. Двоє міських круків намагалися, кружляючи, залишити на тій колготі бодай якусь контрасну вишивку, але в них мало що виходило — все дерлося об гостряки телеантен на даху. 
Відтак ми плавно перетекли до аеропорту, до Києва і до помешкання однієї з нас, певний час метикуючи, яку з пляшок просеко відкрити першою — ту, де штрих-код кінчався парним числом, чи ту, де непарним. Тепер нас стало троє. 
– З непарністю якась біда, — зітхнула білява з нас. — Ну от що це таке? Мене водять дорогими ресторанами, дарують квіти й айфони, а секса як нема, так і не було. 
– О! Квіти! — ледь не скрикнула чорнява. — Мені їх востаннє хіба в школі на восьме березня дарували, та й то якийсь додік, від якого хотілося тікати, поки ніхто цього целофанового букету в руках не помітив. Ні, в мене зосім інша історія — всі страшенно хочуть сексу, а так як я його люблю й сама, то віддаю безкоштовно. Хоч би каву для пристойності хтось поставив — які вже там подарунки. 
А руда з нас просто засміялася. Але лише правим оком, бо ліве, те, котрого ніколи не бачили чоловіки, особливо сидячи на пасажирському сидінні, в неї завжди плакало: 
– Парність-непарність... Знаю, як вам хочеться завести родину. Я, виходить, крутіша за всіх, бо завела. І що? Тепер у мене ні сексу, ні подарунків. 
Сніг за київськими шибами перетворився на сірий дощ. І тільки двоє міських круків із конотопсько-флорентійською гентикою продовжували плести в сталевому небі той самий ажурний комірець, котрий було оплачено й забуто в крихітній крамничці авторських аксесуарів. 
– А знаєте, дівчата, — порушила тишу я, — в мене є номер одного дуже правильного пакістанця. Всі думають, він продає кількаєврові квіти, а насправді він безкоштовно роздає історії. 
– Історії? 
– Так, історії. І, дивлячись правді в очі, мушу сказати, всі вони в нього однакові. Але кожна з нас завжди може вибрати, в якому з моментів такої історії їй опинитися.

Читайте также:

Литературный спецпроект. София Андрухович: эксклюзив для Vogue.uа

Литературный спецпроект. Ирина Цилык: эксклюзив для Vogue.ua

Литературный спецпроект. Наталка Сняданко: эксклюзив для Vogue.ua

Литературный спецпроект. Таня Малярчук: эксклюзив для Vogue.ua

украинские писательницы · книги · Ирена Карпа ·

Еще в разделе Культура

Популярное