search Created with Sketch.

Ирина Цилык: Эксклюзив для Vogue.ua

14 марта 2013
СПЕЦПРОЕКТ

Они яркие и удивительные, молодые и талантливые, в их произведениях – все грани человеческих эмоций и незаурядные хитросплетения сюжетных поворотов. Карпа, Малярчук, Цилык, Андрухович, Сняданко. Пять молодых украинских писательниц делятся с читателями Vogue.ua своими размышлениями о женщинах, красоте, любви, судьбе и счастье.

 

 

Писательница, поэтесса и кинорежиссер. Лауреат «Коронации слова 2011» в номинации «Песенная лирика о любви». Последний год был урожайным для Ирины Цилик – она выпустила новую книгу повестей и рассказов «Родинки» и сняла короткий метр «Помин», который всего месяц назад был презентован на Берлинском кинофестивале. Специально для портала Vogue.ua Ирина написала рассказ «Саския».

 

САСКІЯ 

Віра сидить на стільці, згорбившись і несвідомо розставивши ноги трохи занадто широко. Все справжньо й несправжньо водночас довкола неї: надвечірнє сонце мляво повзе по стіні теплою охрою; розімлілі листочки ще зранку завареного чаю ледве ворушаться у скляному заварнику на підвіконні; чашечки голих колін беззахисно визирають з-під її легкого халатика. Цокаючи паркетом, з’являється на кухні Клянча, носом їсть повітря, але тут нічим цікавим не пахне, й вона ніби жартома пожовує хазяйчину литку. Даремно. Віра не відчуває, не знає, котра зараз година. Віра знає, це сталося. 

Вона побачила їх у супермаркеті: вибирали листи для лазаньї. Дівчина – бембі в тугеньких джинсиках, худенька, рудава, стрижена, недбало скручений жужмом шалик довкола тонкої шиї, висюльки у вухах, трохи занадто легка як на сирий квітень курточка... «Ну, не знаю, тут не написано, чи треба їх відварювати, чи ні, – мило зморщує чоло, сумнівається. – Треба такі, щоб не відварювати…» «Бери вже хоч якісь», – каже він, і Вірі стає гаряче у спину. “Мені не треба якісь, мені треба такі, що пропечуться,” – наполягає на своєму дівчина і знову мружить невпевнено очі понад упаковкою. “Ці – пропечуться”, – подумки каже собі Віра, швидко ковзнувши очима в її бік, і набиває, набиває свій возик непотрібними рисом, гречкою, життєрадісно жовтою сочевицею... Віра чудово готує, і лазанью також. 

Вона наздоганяє їх і на касі (навіщо?), та він знову не бачить, не помічає її. Чорний транспортер повзе, везе їхні апельсини, молоко, сир, зубочистки, йогурти, пляшку вина, прокладки-чотири-крапельки, і Віру раптом хвилює ця досить інтимна, але така невимушено прозора інформація, що в неї з його дівчиною однакові преференції щодо гігієнічної продукції... Розплатившись, вони шурхотять пакетами, сміються про щось своє, зникають у дверях зрештою. Все. Віра довго стоїть на своєму місці, поки її нарешті не просять зійти з дороги. “Вибачте”, – прочунюється вона, лишає наповнений возик просто посеред проходу й також виходить надвір – ковтнути свіжого повітря, вже не згадуючи, за чим сюди приходила. 

«Фейсбук» каже Вірі, що бачена нею дівчина, насправді, є його дружиною. Його дружиною дев'яностого року народження. 

Якийсь час Віра сидить зовсім ошелешена, аж поки суха математика в її голові не складає докупи цифри. Ще так недавно народжені сімдесят дев'ятого-вісімдесятого (що вже говорити про вісімдесят перший, і далі, далі) здавалися їй невиправно малолітніми. Нарешті час виправив це, а вона й не помітила, як «діти», народжені в дев'яностих, почали створювати сім'ї, народжувати власних дітей і підгризати бізнес її чоловіка своїми амбітними зубами. 

Хоча так було колись і з ним. Перше відчуття – вона нічого не розуміє в цьому молодшому на кілька років (кілька життів?) від неї хлопцеві – здається, і змусило її тоді сфокусувати свій погляд на ньому трохи уважніше. Вони познайомилися у дворі художки, де пахло смаженими пиріжками, весною, синтетичними блузками його одногрупниць та їхніми сигаретами. Прикута першим активним сонцем до теплої лавки, Віра сиділа, заплющивши очі, витягнувши ноги, завмерши зі своєю кавою. Коли ж раптом на вулицю висипали студенти й безцеремонно обліпили її притулок, зазвучали, заіржали, вона не змогла себе змусити бодай поворухнутися й так залишилась поміж них – чужорідною, чорною, в плащі, окулярах. І тоді з’явився він, зовсім юний, радісний, з якогось дива нахабно вбраний у кілт, з-під якого стирчали голі ноги в розхлябаних кедах. «Сиш, а ти в курсі, що під кілтом нічого не носять?” – задерикувато вигукнула якась з дівуль, і всі решта заґелґотали. Він засміявся теж – “Та на!” – і зробив те, що зробив би кожен бравий шотландець на його місці. “Аааа, бльо! Ну, ти дал!” – нервово заколихався, загомонів натовп, і Віра не встигла зупинити себе, повернулася на звук, вихопила поглядом веселий помах його картатої спідниці...

Все закінчилося ще тоді, в тому іншому житті. Вона знає також: він давно нічого не пише; перша і єдина виставка його картин лишилася там же, в минулому. А Віра... Вірі тридцять чотири роки. Вона має високий лоб, білясті брови і вії, прозору чисту шкіру, а ще – важкуваті груди і стегна та несподівано тонкі руки. Саскія, так Віру жартома називав колись раніше її чоловік, анічим не подібний на Рембрандта. Авжеж, Віра має тепер і чоловіка, а разом з ним – влаштований побут, влаштований секс, влаштоване хороше, направду хороше життя… «Якщо я Саскія, то він закономірно одружився з Воллі », – продовжує думати про своє Віра й дещо роздратовано захлопує ноутбук разом з усіма любительськими фотографіями його худої-рудої дружини. Віра не любить ніяких там модерністів та іже з ними, вона захистила дисертацію з золотої доби голландського живопису, і її можна зрозуміти. 

 

 

Погано лише те, що вона пішла за ними. Віра вийшла з супермаркету подихати повітрям, а вони – були ще там, курили. Тепер вона знає, що ці двоє живуть всього за кілька кварталів від неї, на першому поверсі (ах, несподіване відкриття) старого панельного будинку, і штора на вікні їхньої кухні не щільно закривається, м-да. Навіщо вона пішла за ними? «Клянча, гуляти», – слабким голосом каже Віра, і невидимі пазурі жваво й вдячно цокають, цокають паркетом їй назустріч. 

 

Сутеніє. Тепла пряна весна пахне, цінькає пташиними голосами, легенько смикає вітром її волосся, лізе у туфлі навіть. Віра сидить на своїй лавочці; протягом останнього місяця вона чи не щодня сиділа тут. Наявність собаки багато виправдовує: можна гуляти кожного вечора власним мікрорайоном, можна сидіти на одній з його лавочок, дарма, що одній і тій самій... 

 

Коли поночіє, загорятимуться вікна, і якщо штора на вікні першого поверху буде засмикнута не наглухо, Віра дивитиметься кіно. Це кіно має незвичний формат кадру – дві тонкі вертикальні смужки просвітів справа чи зліва, але тим цікавіше, тим тривожніше вгадувати за ними промельки цілого чужого життя.

Іноді його протагоністи готують їжу, іноді їдять її, іноді сперечаються про щось, іноді сміються. Героїня має два улюблених домашніх вбрання – білу майку-алкоголічку й шорти та маленьку квітчасту сукеночку; остання їй личить значно більше, але героїня ще не годна зрозуміти це, надто юна. Якщо вона не куховарить (досить незграбно, між іншим!), то пише щось в ноутбуку, подеколи – ліпить, а одного разу гірко плакала, обіпершись на холодильник так, що позлітали всі магнітики – свідки скромних подорожей протагоністів. 

Головний герой значно рідше з’являється на цій кухні з позакухонних справ, але буває; а якось він обійняв героїню та ретельно засмикнув штору, від чого глядачка зовсім зніяковіла. Скидається на те, що він доволі щасливий зі своєю рудою дружиною.

Часом Віра не знаходить в собі сил додивитися це кіно до кінця і підіймається, і швидко йде вулицею, й іноді навіть плаче, красива жінка з русявим волоссям, жіночною фігурою, двома вищима освітами й кандидатською, між іншим, теж. Який сором, думає в такі миті вона, ідіотка, ідіотка же! Але наступного дня повертається; дуже цікаве кіно, важко втриматися. 

Зараз, зараз піду, думає Віра, ще трохи посиджу й піду, куплю якогось червоного сухого або білого, приготую вечерю... Вона сидить дуже прямо, і щось в ній є від нерухомої мармурової статуї, але якщо придивитися ближче, можна помітити, як Віра обережно вивільняє ноги зі своїх туфель і розминає пальці. Вона має округлу форму пальців, і нігтів теж; здається, дуги, півдужжя є модулем, за яким зроблена вся Віра. Така красива, думає він, спостерігаючи за нею через лобове скло. 

Весна, думає Віра, вже зовсім весна, ще трохи і можна буде їхати на дачу, знімати з ліжок минулорічні сирі простирадла, мити вікна, варити каву і довго ходити садом з чашкою, загрузаючи старими черевиками до вологої чорної землі, присідати навпочіпки, обережно торкатися щойно вилуплених хрустких тюльпанів, ледь-ледь стискаючи їхні, майже пташині голівки в долонях, думати, дихати, нічого не відчувати... 

Зненацька заповітне вікно клацає, прочиняється і звідти, за всіма законами драматургії, висовується протагоністка. Віра осікається і вмить кам’яніє. “Кля-анча”, – ледь чутно ворушить вона губами, щоби виправити все, щоби виправдатися хоч якось, хоч навіщось, і вірна псина мчить, летить до неї. Дарма, дівчина все одно не помічає Віру: вона возиться з мутнуватою, зробленою з пластикової пляшки, давно осиротілою й призабутою годівничкою для птахів поза їхнім вікном, відв’язує її, воює з вузлами (чому тепер?!). Зараз я піду, зараз я піду, наказує собі Віра, але не встигає: протагоністка підіймає-таки голову. Деякий час дві жінки лише дивляться одна на одну, аж раптом дівчина всміхається Вірі відкрито, і вслід за посмішкою лунко несеться вигук: “У вас дуже гарний ріджбек! Я постійно милуюся ним!” “Дякую...” Я постійно милуюся вами, хоче з кривою посмішкою додати Віра, але просто підіймається на свої дерев’яні ноги і йде, йде, майже біжить з цього двору...

Ідіотка, ну, ідіотка же! Вона мчить вулицею, і вітер б’ється в її гаряче лице. Подолавши кілька кварталів, Віра звертає на перехресті, але тут її наздоганяє якась машина і з шумом зупиняється поруч, потривоживши зграйку лінивих голубів біля бордюру. 

– Але як?.. – Віра затинається, дивиться у прочинене віконце і стоїть посеред вулиці розгублена, розпашіла, така рідна.

– Треба було купувати менш помітну собаку, – усміхається водій, – сідай. 

Треба було, подумки погоджується Віра і слухняно сідає поруч з ним, а Клянча звично залазить на заднє сидіння.

– Повечеряєм десь? Чи, може, в кіно сходимо?

– Не хочу в кіно, – починає зразу плакати Віра.

– Тшш, ти чого! – сміється її співрозмовник, – Вірка, слухай, а поїхали на дачу? Так на дачу хочеться цілий день... Встигнемо прогріти, як думаєш? 

– А поїхали, а поїхали! – захльобується вона сльозами і вдячно втикається мокрим обличчям в його плече. 

Така красива, думає він, заводячи мотор і набираючи швидкість. Треба буде купити квартиру в іншому районі, сам собі додає навздогін чоловік, а нічим не подібний на Рембрандта. 

 

Лютий 2013

Читайте также:

Литературный спецпроект. София Андрухович: эксклюзив для Vogue.uа

Литературный спецпроект. Таня Малярчук: эксклюзив для Vogue.ua

Литературный спецпроект. Наталка Сняданко: эксклюзив для Vogue.ua

Литературный спецпроект. Ирена Карпа: эксклюзив для Vogue.ua

эксклюзив · украинские писательницы · книги ·

Еще в разделе Культура

Популярное