search Created with Sketch.

Американские каникулы Ольги Фреймут. Нью-Йорк

24 июля 2015
Американские каникулы Ольги Фреймут. Нью-Йорк

Штраф замість хліба-солі

«Це ваша валіза, міс?» – звернувся до мене товстий охоронець, голова якого просилася на волю з тісного комірця сорочки. Аеропорт Кеннеді.  Я, сонна після понад п’ятигодинного перельоту з Лос-Анджелеса до Нью-Йорка, клювала носом собі в декольте. Чекала на таксі. «Ми мусимо її утилізувати. Ви залишили багаж без нагляду!» – «Але, мамо, там весь мій одяг…» – «Але, Злато, я попереджала!»

Поки ми вибирали сконси до кави у Старбаксі, служба безпеки аеропорту вибирала, яку валізу назвати підозрілою. Чомусь вподобали наш гостромодний Сrash Baggage. Торбинка на мить залишилася самотньою біля лавок чекання. Довелося заплатити штраф, бо це краще, ніж позичати дочці свої сукенки, які вона обов’язково зальопає кленовим сиропом. Так ми врятували Златину торбу з одягом. Таким був «добрий день» від Нью-Йорка…

Кохання з першого погляду

Десять хвилин від терміналу – і мене приголомшив вигляд з віконця таксі. Місто було таким несподівано величним і сексуальним, що я пробачила гіркий прийом. Це наче не звертати уваги на надмірний декаданс красивого шанувальника.

Нью-Йорк приголомшив мене. Високий, осяйний, дзвінкий… Дуже схожий на Лондон, який нарешті відкинув манірність і виріс зі своїх комплексів.  Я зрозуміла, чому ньюйорківці так старанно артикулюють і голосно розмовляють. Така манера говорити виробилася від намагань перекричати місто. Найгучніший мегаполіс світу…

Шопінг

«Не сутулься! Це ж Нью-Йорк!» – я зробила Златі зауваження. Після розхристаного Лос-Анджелеса треба було швидко змінювати манери. У Нью-Йорку нарешті побачили ретельно вбраних людей: панянок з модним макіяжем, укладеним волоссям і на підборах. Ньюйорківці одягаються джазово, доповнюють «лук» безіменними, хай і стильними торбинками на плечах. 

Та вся ця мода здалася мені показовим нехтуванням європейських люксових брендів.  Фальшиві «ґуччі» та «шанелі» горами лежали на стелажах просто на тротуарі. Так у нас продають кавуни-дині в сезон.

У бутику Prada на 5-й Авеню здалося, що ми з дочкою – перші покупці за місяць. Продавці вишикувалися в ряд і мало не обіймати линули: так зустрічав мене хіба що дід Микола, коли довго не бачив. Купила трохи одягу. Та рахунок вийшов більшим за написане на етикетці. Додали податок. Але шопінг у Нью-Йорку ні на що не схожий. Ніби інопланетяни наповнюють бутики товаром, бо Нью-Йорк – таки інший світ.  Я радо накупила неповторних американських лашок та аксесуарів, косметики для плекання вроди. 

Якщо Європа намагається догодити панянкам, то у Нью-Йорку все на догоду чоловікам: для панів виділяють перші поверхи магазинів,  пропонують їм більший вибір, ніж жінкам.

"А куди ми йдемо?" – та навіть попри демократичні стосунки я не наважилася вимовити Златі назву легендарного універсаму Saks Fifth Avenue. "У департмент-стор!" – "Тоді забери в мене пакети. Я у вільній країні – маю право на вільні руки!" Злата злилася, бо їй ми майже нічого не купили.  Хайстрітівські магазини, від яких вона фанатіє, пропонували одяг для дрібноти. "Мамо, а чого в Америці так не люблять дітей? Діти тут закінчуються на дванадцяти роках…"

Ми гасали з торбинками пішки, бо так зручніше, ніж на таксі. Якщо брати машину напрокат, то довелося б паркувати її десь біля Вашингтона… Паркінги переповнені. А так жили в центрі Мангеттену – і годинами блукали симетричними блоками.

Туристичний Нью-Йорк

Наш готель – хмарочос. За правилами безпеки, вікна в ньому відчиняти не можна.  То ми надихувалися настояним на травах свіжим повітрям Central Park. Злата протестдрайвила вікторіанську карусельку, велосипеди...  Ми лежали на траві й роздивлялися небо у візерунках гілок.

Поруч лежав мужчина. Охайний. У костюмі. Гарні черевики збоку. У нас такому б уже почистили кишені. В Україні такі чоловіки на землі не валяються, я вже мовчу про траву...

"Їдьмо до Статуї Свободи. Бо що я скажу друзям, що в Нью-Йорку була тільки на цвинтарі?" Злата, як і я, не надто прагнула побачити Нью-Йорк на всіх. Але Статую Ліберті хотіла сфотографувати – як доказ, що була в місті-велетні. 

На вулиці люди від спеки перетворилися на червоних лобстерів та креветок. Ми взяли таксі та з вікна фотографували приваби міста. Трагічний Меморіальний музей 11 вересня, Емпайр Стейт Білдінг. До Ліберті вирішили не їхати. Сфотографувалися на тлі. Таких світлин немає ні в кого – селфі, де ми величаємося на тлі пам’ятника завбільшки як наперсток. 

Я недолюблюю туристичні місця – люди одержимо фотографують відомі на весь світ пам’ятники-будівлі, видають таким чином, що прибульці, не місцеві. Я ж люблю привласнювати собі місто. Надто якщо це Нью-Йорк.

У гостях у Айн Ренд та Сергія Рахманінова

Ми пішли на Центральний вокзал по квитки до Вальгалли. Я хотіла відвідати могилу Айн Ренд.  Авторка "Атланта…" і "Джерела" вже по смерті стала мені близькою подругою. Її роман "Атлант розправив плечі" вважаю рецептом сили. 

Вокзал – непристойно красивий як на своє призначення: мармур та кришталь… Такий чистий, що я бачила людей, які сиділи просто на підлозі – нікуди не квапилися.

Ми купили бейгел та каву в дорогу в кафе, позначеному літерою "А".  В Америці є свій Інспектор – департамент чистоти. Після перевірки закладу на нього чіпляють наклейки. "А" – чисто ; "В" – є проблеми; "D" – небезпечно (ресторан з такою позначкою невдовзі закривають, якщо той не виправляється).

Поїзди в Нью-Йорку доступні. 20 доларів за два квитки в обидва боки...

Ми вийшли на стару платформу Вальгалли. Ні людей, ні машин... У пабі  попросила викликати таксі до цвинтаря Кенсіко. Симпатичний господар сказав, що машина буде лише за 20 хвилин.  Замовили лимонад і чай з ромашки, який за англійською модою принесли з молочком.

"А хто така Айн Ренд?" – директорка цвинтаря знизувала плечима. Вона не знала, де могила моєї улюбленої письменниці... Щось таке питала й сама Ренд у романі "Атлант розправив плечі", її питання звучало інакше – "Хто такий Джон Голт?".  Я знову звернулася до діловитої цвинтарниці: "А те, що у вас похований Сергій Рахманінов, знаєте?" – "До цього часто приходять відвідувачі. Знаю. Але покваптеся, цвинтар зачиняється о четвертій"... Навіть у місці вічного спокою метушіння! "Я викличу вам машину з охоронцем..."

Цвинтар Кенсіко красивіший за Центральний парк. Фонтани, озера, впевнені в собі, мов рівностовбурні дерева. Мертві, наче живі, спочивають на вулицях із назвами. Добродушний цвинтарний таксист завіз нас у місцевий магазин квітів та вінків. "Можна я виберу Рахманінову квіти? Йому, певно, подобалися гвоздики..." – Злата вибрала білі гвоздики, я – білі троянди.

Айн Ренд похована зі своїм чоловіком. Це було її прохання. На тому світі навіть такій вольовій жінці потрібне сильне плече, щоб відганяти злих духів...

Масштаб великої Айн Ренд конвертували у скромний сірий надгробок. Вона, як і Симона де Бовуар, – жінка-філософ, яка змінила світ, яким до цього користувалися тільки чоловіки.  З усієї дяки – скелет троянди на могилі. До неї давно не навідувалися. Чомусь подумалося, що ми зі Златою – перші українки.

"Злато, тут ніхто не знає Айн Ренд… А кажуть, її роман у США продається краще за Біблію. Напевно, Біблія у них узагалі не продається… "

Первые истории из блога Ольги Фреймут читайте в разделе Культура

Фото: Ольга Фреймут, Злата Митчелл

путешествия · Ольга Фреймут ·

Еще в разделе Культура

Популярное